До Всесвітнього дня свободи слова, який відзначається 3 травня, «Новий день» підготував інтерв’ю з відомим херсонським медійником Олегом Батуріним, який пройшов через російський полон. Наразі він журналіст «Центру журналістських розслідувань», документатор у проєкті «Розплата: Україна свідчить», а також багаторічний автор публікацій у газеті «Новий день».
– Олеже, на твою думку, українська преса наразі вільна, тобто, незалежна, чи ні?
– Вважаю, що останніми роками, ще до повномасштабного вторгнення, наша українська преса дійсно була і є вільною. Є і серйозні розслідування, і люди, які викривають корупцію. Звісно, що багато колег переключилися на висвітлення російських воєнних злочинів, того, як з цим справляються наші громади, відбувається процес звільнених територій. Ну, як відомо, торік окупанти мене арештували. І так само постраждали ще багато колег-журналістів. То для мене це є свідченням того, що росіяни боялися й продовжують боятися вільної, незалежної журналістики. Тож у нас із дослідженням журналістами різних тем ситуація достатньо серйозна, і окупантам це дуже не подобається. Невипадково журналісти на рівні з іншими українськими цивільними, а також правоохоронцями, військовими, колишніми військовими стали жертвами, такою собі мішенню у загарбників.
– У полоні ти відчував до себе якесь упереджене ставлення як до журналіста? Тебе принижували, залякували – не просто як людину, а за професійною ознакою?
– Звісно, все це було. Деякі наглядачі, охоронці, які підходили до камери, або ті, що проводили так звані допити, навіть якщо вони не знали, хто я, завжди запитували про рід занять. Я завжди казав, що журналіст. І вони до цього ставилися з якоюсь такою насмішкою, запитували: «Ну і чим ти там, журналіст, займаєшся, про що пишеш?» Росіяни, які мене допитували, явно не розуміли, що таке, власне, журналістика. Тобто, для них журналістика – це така сфера обслуговування російської влади, коли заглядають до рота президенту та іншим посадовцям.
– Тобто, це або пропаганда, або підлабузництво, але ніяк не журналістика…
– Так, я й хотів це сказати. Називаю їх журналістами з долею іронії. Тому що це не є журналістикою. І під час одного з допитів у Херсоні, 13 березня минулого року, дуже детально мене допитували саме про мою журналістську діяльність. Ну я, власне, й говорив, що займаюся, зокрема, антикорупційними розслідуваннями, що викриваю злочинців у владі. І це викликало в них таку якусь нездорову цікавість. Почали запитувати – а як ставлюся до влади, до президента тощо. Якось відділяти свої відчуття у полоні від журналістських тем було доволі важко, тому що в полоні все важко, передусім, емоційно. Але це факт, що вони знали – перед ними журналіст, і мені погрожували. І під час першого допиту 1 березня, знову ж таки, ці «допити» для мене у лапках, гауляйтер Нової Каховки Володимир Леонтьєв і його друг Валентин Мотузенко сказали, що все, більше я нічого не напишу, що можу розпрощатися зі своєю журналістською діяльністю.
– Це все чисті погрози. До речі, ти якось говорив, що це було викрадення на замовлення. Як думаєш, хто тебе замовив чи хто до цього причетний?
– Зараз ще більше фактів мені відомо про мій полон, ніж раніше. Переконаний, що до мого викрадення причетні люди, які на той момент контролювали Каховський район. Однозначно до цього були причетні і Мотузенко, і Леонтьєв, але я з самого початку був впевнений, що не вони єдині причетні. Очевидно, що гауляйтер Леонтьєв – це не самостійна фігура. Очевидно, що Мотузенко як «смотрящий» від так званої ДНР над Леонтьєвим – теж не самостійна фігура. І хтось же їм дав таку волю, дозволив викрадати людей, поводитися жорстоко з полоненими, зокрема, цивільними.
– Маєш на увазі, що був ще хтось головний, який наказував, кого і де викрадати?
– Я знав, що є якийсь воєнний комендант у Новій Каховці. А на той момент, коли мене викрали, Нова Каховка була таким ніби головним центром окупованого регіону. Це вже в квітні минулого року окупаційну адміністрацію встановили в Каховці, і тоді вже там займалися викраденнями, надсилали російських військових до певних людей. А до цього в Новій Каховці був такий центр управління. І от нещодавно було повідомлено про підозру воєнному коменданту Нової Каховки. Я навіть не знав, як його звати, і до останнього навіть мої колег не знали, який він на вигляд, який його приблизний вік, тобто, якісь деталі про цю особу. Але він був головним керманичем під час захоплення влади в Каховському районі, він віддавав накази на викрадення, катування і вбивства. Це Владімір Ануфрієв – 35-річний представник Росгвардії.
– А де він зараз, що чутно про цю особу?
– Нічого не відомо. Там численні ж ротації були. Він був там активним торік навесні. Відтоді про його присутність нічого не відомо. Очевидно, що Леонтьєв та Мотузенко не могли віддавати накази представникам Росгвардії когось самостійно викрадати. У Росгвардії є своє командування, яке могло віддавати такі накази. А Леонтьєв і Мотузенко могли допомагати у цьому, наприклад, давати інформацію, насилати на когось. І, до речі, це стало відомо буквально минулого тижня, коли Павло Губарєв в одному зі своїх інтерв’ю дуже детально розповів про роль своєї дружини, колаборантки Катерини Губарєвої, якраз у тому, як це все відбувалося. З його слів виходить, що представники Росгвардії на Херсонщині з самого початку не вчиняли взагалі жодних дій щодо учасників мітингів, щодо проукраїнськи налаштованих громадян. І не тільки в Новій Каховці, а й у Херсоні теж. От Саме Губарєва разом з Мотузенком, зі слів її чоловіка, були головними ініціаторами того, щоб цей маховик терору розкрутити. Першою під цей маховик потрапила Нова Каховка, бо, власне, там був Мотузенко. А в Херсоні все почалося розкручуватися після великого мітингу, який був 13 березня. Тоді й виникли катівні. Звісно, це тільки один із пазлів історії. Я певен, що рано чи пізно ми дізнаємося імена інших ключових персоналій у цьому терорі.
– Кримінальні провадження відкрито, частині цих фігурантів повідомлено про підозру, а деякі вже навіть отримали вирок. Але ж цих осіб не затримано. Як думаєш, чи буде їх покарано де-факто, зокрема, твоїх катів?
– Звісно, мені, як і кожній жертві, хочеться, щоб винуватці отримали заслужене покарання, щоб було винесено не заочні, а фізичні такі вироки, і щоб це покарання було невідворотнім. Але я розумію, що в умовах війни, коли ще велика частина нашої території окупована, це нереально. Тому вважаю дуже важливим те, що відбуваються всі необхідні процесуальні дії. Благо, наше законодавство дозволяє проводити заочний розгляд таких судових справ і проводити слідчі дії. Я це бачу по звільненій частині Херсонщини. Спілкуючись з людьми, бачу, вони хочуть, щоб усіх колаборантів, всіх тих, хто вчиняв злочини з числа місцевих, було покарано. Тобто, це дужа важлива річ, навіть якщо йдеться про заочне покарання. Розумієш, заочний вирок у подальшому може створити злочинцю незручності, можуть бути якісь відкладені дії з його затримання і покарання. Мене загалом тішить, коли бачу такі ґрунтовні повідомлення про заочні підозри, коли бачу, як розглядаються судові справи. Це все дуже важливо. А те, що рано чи пізно якесь фізичне покарання їх наздожене, і вони отримають своє, по заслугах, я в цьому не сумніваюся.
– Ти був серед перших журналістів, які поїхали на деокуповане правобережжя Херсонщини, щоб подивитися, що там відбувається. Але ж умови роботи журналіста з повномасштабним вторгненням змінилися. Скажи, чи доводиться тобі якось по-іншому працювати? Можливо, вдаватися до безпрецедентних заходів безпеки абощо? Як працюється там, коли буваєш там, куди часто прилітає? І як ти себе налаштовуєш?
– Я дуже ретельно обдумую маршрут своїх поїздок, оскільки багато небезпечних територій і, відверто кажучи, тем, інформації важливої вистачає. У листопаді, одразу після звільнення правобережжя, я був у селі, одному з тих, що обстрілюються найбільше, не хочу казати назву. Там перебував добу. У селі немає світла і води. Єдине джерело питної води – це колодязь на березі Дніпра. А він в окупантів просто як на долоні. Звісно, мені як журналісту було б цікаво подивитися, як люди набирають цю воду. Але в тих умовах йти туди – це було б абсолютно безглуздим рішенням. Тому і мешканцям я сказав, що не варто туди ходити, ризикувати життям, і сам не пішов. Думаю, що будь-яка вдала, важлива фотографія або якась така журналістська штука, деталь не варта життя – твого або того, хто поряд. Звісно, було б цікаво побувати у Веселому, Козацькому, але, враховуючи, яка там дуже важка ситуація, туди й не акредитують. І правильно роблять.
– Кореспонденти «Нового дня» завжди виїжджали в райони, щоб бути ближчими до читачів. Ти об’їхав усю Херсонщину, і багато разів. Але до повномасштабної війни – це було одне, а зараз інше. Скажи, люди якось змінилися у сприйнятті журналістів, чи хочуть розповідати про все, що пережили? Чи доводиться тобі добирати якісь слова, особливо для тих, хто пережив окупацію від початку й до кінця?
– Коли території звільняються, люди вдихають повітря свободи. Я і мої колеги помітили – жителі деокупованих населених пунктів дуже легко йдуть на контакт. Дуже охоче та емоційно розповідають про пережите, про свій досвід. У подальшому частина з них уже не так охоче йдуть на контакт. Ейфорія спадає, залишаються життєві труднощі. Я б сказав так – на звільненій території Херсонщини вистачає людей, які готові розповідати свої історії, і в журналістів тут ще дуже багато роботи, як і в правоохоронців. Це перше.
Друге – люди охоче діляться інформацією і спілкуються саме з тими, кому довіряють. Тобто, фактор довіри дуже важливий, зокрема, в контексті ще не звільнених територій. В окупації залишається більша частина Херсонщини, дуже важлива – від Нової Каховки, де лежить ключ звільнення всього регіону і взагалі півдня України. Там розміщені ключові об’єкти, заради яких, власне, Херсонщину Росія й захопила. Їх цікавили Каховська ГЕС, Північно-Кримський канал, Запорізька АЕС.
Так от важливий цей момент довіри. І тут мені особисто допомогла моя багаторічна робота у газеті «Новий день». Як і раніше, зараз я намагаюся фокусуватися на районах Херсонщини. Цікавить те, що відбувалося або відбувається в Нижніх Сірогозах, наприклад. Не секрет, що далеко не всі навіть херсонські журналісти їздили для висвітлення подій у райони. Ну десь там Білозерщина, де поближче, а далеко не доїжджали. А «Новий день» завжди працював безпосередньо в районах, у громадах, із сільськими жителями. І от цей досвід зараз допомагає, адже мене знають у значній частині громад і довіряють. Звісно, що під час повномасштабної війни інтерес і до Нижніх Сірогозів, і до Іванівки, таких обділених увагою преси населених пунктів зріс. Він високий, всім цікаво дізнатися, що там відбувається. Але, чесно кажучи, об’єктивної інформації про те, що там відбувається, досі небагато.
– Думаю, є об’єктивні причини, адже в багатьох окупованих пунктах Херсонщини і зв’язку немає. Та й місцеві люди бояться говорити про те, що там відбувається.
– Звісно, є таке. І це мало місце в частині населених пунктів правобережжя під час окупації. А ще існує такий момент, що одразу після деокупації дуже багато уваги було прикуто до Високопільської громади. Зараз же інтерес спав. І це природній процес, як би там не було. Високопілля звільнили ще на початку жовтня. Просто переключилися на інші громади. І я вважаю, що тут якраз повинні працювати місцеві журналісти, бо там проблем вистачає, і їх буде ще дуже багато (відновлення, травми тощо). Тому все в руках журналістів. Маємо цікавитися життям цих громад і розповідати про них.
– Наостанок трішки каверзне запитання. Після історії з твоїм полоном, яка сколихнула світову спільноту, ти став відомим далеко за межами України. Ти був одним із перших журналістів, якого захопив ворог. Впевнена, що в тебе були і є можливості, пропозиції змінити своє життя і працювати за кордоном або в Києві. Але ж журналіст Батурін продовжує фокусуватися на подіях та проблемах Херсонщини. Скажи, чому ти тут, а не десь?
– Дійсно, мені пропонували скористатися однією з численних програм і виїхати за кордон, там працювати. Але я не уявляю себе без України і без можливості працювати на території, яку я знаю, люблю і з якою я пов’язав своє життя. Якщо можу працювати професійно по Херсонській області, то навіщо мені переключатися на якийсь інший регіон? Я взагалі дуже люблю регіональну журналістику. Цікавлюся тим, як працюють колеги в інших регіонах. І сподіваюся й надалі працювати по Херсонській області. Де саме буду жити, в Херсоні чи іншому населеному пункті області, поки не готовий сказати, але однозначно туди повернусь. Головне, щоб окупантів наші ЗСУ прогнали зі всіх наших територій, щоб вони пішли геть. Звільнення територій України – те що турбує весь світ. А роботи зараз вистачить і потім буде багато. І поки в мене є сили, бажання і натхнення, буду це робити. І я собі не уявляю поки що якоїсь іншої журналістської долі.
Спілкувалася Марина САВЧЕНКО
