Сергій Ваганов – фотожурналіст із Донеччини. Відколи у 2014 році він був вимушений переїхати з рідного Донецька у Маріуполь, почав їздити на фронт і через світлини розповідати про життя наших захисників. Але 24 лютого 2022 року в Україну прийшла набагато страшніша, ніж до того, війна, і Маріуполь з перших її днів перетворився на пекло. У блокаді довелося провести понад 20 днів. Здавалося, що життя закінчилося, але на допомогу прийшли давні друзі й колеги.
«Я переїхав у Донецьк, почав багато працювати, купив квартиру, а в 2014-му через окупацію міста був змушений покинути все»
15 років свого життя Сергій Ваганов пропрацював у травматології в Авдіївці. А в 40 років несподівано для всіх кардинально змінив професію і став фотографом донецької газети «Салон Дона і Баса». Любов до світлин, каже Сергій, у нього була з дитинства, відколи почав відвідувати клуб фотолюбителів у тоді ще Жданові (так певний час називався Маріуполь). На початку 2014-го ім’я фотографа добре знали вже не тільки на Донеччині, а й по всій Україні.
– Я переїхав у Донецьк, почав багато працювати, купив квартиру, а в 2014-му через окупацію міста був змушений покинути все і переїхати в однокімнатну квартиру в Маріуполі, яка дісталася у спадок від мами, – розповідає Сергій.
У Маріуполі Сергій продовжив фотографувати, але тепер більше знімав не мирне життя красивого міста біля моря, а лінію фронту і побут українських військових. Його світлини почали публікувати найпрестижніші інформаційні агенції Європи та США.
– Я почав їздити на фронт. Мене доволі часто запитували як я став військовим фотографом, а я відповідав: «Мені просто пощастило. Спочатку війна прийшла в мій дім, а потім я оселився за 25 кілометрів від фронту». А пізніше почав не тільки фотографувати, а й створювати телесюжети, – продовжує історію свого життя Сергій.
У 2017-му Сергій вийшов на заслужений відпочинок. Їздив на велосипеді до моря і грав з друзями в теніс. А в лютому 2022 року одружився. Та сподівання на спокійну старість розбилися, як хвилі об причал.
– Того ранку я взяв фотоапарат і вирішив пройтися містом. Що здивувало, воно було напівпорожнє. Людей можна було побачити тільки в чергах біля магазинів, аптек і банкоматів. Я виклав фото у соцмережі і навіть запропонував колезі зробити невеличкий сюжет, на що у відповідь почув «Давайте не будемо лякати народ». І це попри те, що на околицях уже було чути артилерію, а на вулицях була купа журналістів. Ніхто не чекав, що окупанти можуть так швидко зайти в Маріуполь. Саме ця неготовність стала вбивчою для міста і зруйнувала долі багатьох тисяч людей, – із сумом констатує Сергій.
«Мені потрібна була щоденна базова терапія, та оскільки ліків в аптеках не було і придбати їх не було можливості, я почав жорстко економити»
Настав момент, коли життя Сергія повисло на волосині. І не тільки від того, що над головою летіли ракети, а й тому, що в аптеках закінчувалися ліки.
– Справа в тому, що в мене бронхіальна астма, я навіть маю інвалідність. Мені потрібна була щоденна базова терапія, та оскільки ліків в аптеках не було і придбати їх не було можливості, я почав жорстко економити. Зрозуміло, це швидко відобразилося на моєму здоров’ї. Почалися проблеми зі шкірою, серцем і якби ми не виїхали з Маріуполя, я просто міг би вмерти, – зізнається пан Ваганов.
У чеканні евакуаційних коридорів подружжя провело три тижні, але офіційного порятунку Ваганови так і не дочекалися. На власний страх і ризик родину вивіз знайомий маріупольський лікар і активіст.
– Мій товариш Едуард Зарубін прийшов до нас вранці 14 березня і сказав: «Збирайтеся: їдемо зараз або ніколи». Збиратися нам дуже довго не довелося, бо спаковані речі давно вже чекали нас. Ми намагалися скласти тільки необхідний мінімум: документи, камеру, об’єктив, архівні матеріали. Поїхали спочатку до Бердянська, а потім до Запоріжжя, – продовжує оповідач.
«Ми просто не вижили б без підтримки»
Далі дорога привела їх до Ужгорода. Сергій отримав запрошення від лікарки, яка останні 25 років консультувала його. В ужгородській клініці для хворих на бронхіальну астму Сергію та його дружині виділили палату, а всі необхідні речі подарували небайдужі люди.
– Я дуже люблю пекти млинці, так мені навіть пательню спеціальну для них подарували. Нам вдалося вмовити і друга мого Едуарда з дружиною, тепер вони вдвох працюють тут лікарями. Тож, можна сказати, що завдяки мені в Ужгороді стало більше на двох класних фахівців, – сміється фотограф.
Про Сергія Ваганова і його знімки незабаром дізналися багато закарпатців.
– Якось мої друзі надіслали мені поштою величезну коробку: там було 35 моїх фото мирного Маріуполя та військових, яких я знімав на фронті. Як виявилося, вони давно вже планували виставку, і така нагода випала. Було надзвичайно приємно ходити, дивитися як люди розглядають світлини, спілкуються, розпитують. Дуже цікавий експеримент, – розповідає Сергій.
А в червні на подружжя чекав ще один сюрприз. Вінницький забудовник несподівано подарував парі квартиру в новобудові. У ту мить, каже Сергій, вчергове переконався, що на світі є багато добрих і чуйних людей.
– Те, що трапилося, це фантастика, – і з захватом говорить про цю подію Сергій. – Я запитав у цього забудовника «Володю, а навіщо ти це робиш?», а він у відповідь «Хочу власним прикладом показати іншим, що вони можуть це зробити, і для цього не потрібен дозвіл влади».
Почати життя спочатку втретє, каже фотограф, надто складно, та він упевнений, що все можливо, коли поруч є небайдужі люди.
– Ми просто не вижили б без підтримки. І я думаю, що таких людей багато. Втратити двічі все та, ще й в такому віці… Втратити не тільки своє життя, а й спогади. В Маріуполі в мене залишилися декілька альбомів, де були світлини моїх батьків, дідуся, бабусі. Фото збереглися, бо я встиг їх перезняти. Та альбомів уже немає. Ми всі втратили занадто багато, але треба набратися мудрості й терпіння, щоб це пережити і розпочати нове життя, – каже фотожурналіст Сергій Ваганов.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
