Американські журналісти закликають підтримати пресу заради того, щоб не втратити демократичну країну. Пропонуємо вам ознайомитися із адаптованим перекладом авторської колонки з американського видання «Pekin Daily Times».
Цю колонку можна вважати як скромне посилання до Джонатана Свіфта. Або до «Повісті двох міст» Чарльза Дікенса.
Ми почнемо з 2000 року, коли сервіс «Napster», який давав змогу любителям музики отримувати її безкоштовно, тобто піратським шляхом, зіштовхнувся з першими труднощами. Через судові позови від представників музичної індустрії, ресурс погодився почати стягувати платню за користування, тим самим проклавши шлях для таких платформ як «iTunes» та «Spotify».
У 2020 році ми сприймаємо такий доступ до музичного контенту як належне, але у 2000 році ті, хто звик до безкоштовної, як сонячне світло та дощ, музики були обурені. «Музика, — писав один з них, — це не те, що повинно захищатися авторським правом і продаватися, вона повинна належати музиканту».
Якщо така позиція здається вам абсурдно наївною, то інформую, що подібні тези переслідують журналістику. Щотижня у «Twitter» мені пишуть люди, які вважають обурливим платний доступ до новин. Я співчуваю. Платний доступ це прикро, особливо зараз, коли домашні бюджети обмежені. Але я також співчуваю журналістам, які, як і музиканти, мають сплачувати рахунки та годувати дітей.
Цікаво, що деякі з видавців намагаються адаптувати модель музичного бізнесу, тобто, дати читачам можливість, сплачуючи абонентську плату один раз на місяць, отримувати доступ до всіх газет. Однак, поки жодному із запущених сервісів не вдалося зробити у новинному бізнесі такої революції, як вдалося «iTunes» у музичному.
Аналіз, проведений веб-платформою «Medium» у 2019 році, продемонстрував те, що багато людей хочуть дізнатися новини, але мало хто з них готовий за це заплатити. Вони цитують дані дослідного центру Оксфордського університету «Reuters Institute», які вказують, що лише 8% американців мають постійну платну передплату в Інтернет-ЗМІ. Для порівняння: 16% сплачують за музику, 23% – за відео.
Отже, наша скромна пропозиція: Підтримуйте місцеву журналістику. Цінуйте її так само, як «Spotify» та «Netflix». Цінуйте її настільки, щоб ви були готові за неї заплатити. Особливо зараз, коли економіка руйнується і доходи від реклами скорочуються, а галузь, яка вже і так переживала важкі часи, стикається з новими перешкодами, скороченнями заробітної плати та звільненнями.
Це підводить нас до «Повісті двох міст». Одне з них — Клівленд, де газета «The Plain Dealer» знаходиться у смертельному піке. Про це свідчить те, що власник «Advance Publications», не проінформувавши профспілку, звільнив 22 з 36 працівників редакції на початку цього місяця, відправивши більшість із 14, які залишилися, висвітлювати райони за межами Клівленда. Десять звільнилися за власним бажанням, залишивши Клівленд, місто з населенням більше ніж 2 млн осіб, з газетою у якій працює 4 репортери.
Інше місто — Маямі, де моя рідна газета, «The Miami Herald», подає позов проти штату, щоб змусити владу оприлюднити назви закладів по догляду за літніми людьми, де був виявлений коронавірус. Губернатор штату Флорида Рон ДеСантіс настільки занервував, що його головний радник змусив адвокатську фірму «Herald» відмовитися від цієї справи. Видання залучило іншу фірму, тож судовий процес триває. Саме завдяки такій агресивній місцевій журналістиці, яка жорстко контролює владу, я продовжую пишатися своєю професією.
З іншого боку, те, що відбувається в Клівленді, викликає занепокоєння не просто за професію, а за мою країну. Тому що там, де влада не контролюється, — не може бути демократії, лише авторитаризм, лише тиранія. Тож моя скромна пропозиція є цілком вигідною угодою, аргументами на користь якої є режими на Кубі, у Сирії чи Судані.
Дорого мати хорошу, агресивну журналістику. Але ще дорожче виходить, якщо її немає.
Автор – Леонард Піттс, оглядач газети «Майямі Геральд», лауреат Пулітцерівської премії