Українські блогери стали пліч-о-пліч з журналістами, працівниками ЗМІ та іншими учасниками інформаційної війни України проти російських загарбників. Своєю активністю в соціальних мережах вони допомагають не тільки збирати мільйони на допомогу армії, але й налагоджують масштабну логістику доставляння гуманітарної допомоги з держав ЄС до України. І все це за лічені години.
Детальніше про волонтерську діяльність, життя з двома дітьми за кордоном на початку війни та як доводиться обходити цензуру в соцмережах – розповідає ведуча, юристка й блогерка Інна Мірошниченко.
«БЛОГЕРИ, ЯКІ РОЗВАЖАЛИ ЛЮДЕЙ, З ПОЧАТКОМ ВІЙНИ СТАЛИ ВИКОРИСТОВУВАТИ СВІЙ ВПЛИВ НА КОРИСТЬ ДЕРЖАВИ»
– Як, на вашу думку, життя блогерів і працівників ЗМІ змінилося з початком війни? Що для вас особисто стало критичним?
– З початком повномасштабного вторгнення блогери взяли на себе велику частину відповідальності, прав і обов’язків засобів масової інформації, тому що класичне телебачення, новинні сайти, газети, журнали не подавали негайну інформацію. З лютого великої популярності набули телеграм-канали, Instagram, сторінки у Facebook, тобто те, де люди можуть тут і зараз оновити стрічку, свайпнути й миттєво дізнатися, що відбувається у країні, аби миттєво реагувати.
Блогери, які заробляли тим, що розважали авдиторію, створювали скандали, зрозуміли, що зараз вони свій вплив можуть використати на благо держави. І почали допомагати: поширювали інформацію про перебіг подій, коли влада просила поширити, про збирання, про якісь потреби, оголошення про те, від чого варто утриматися, що варто робити… У перші тижні, я думаю, лише завдяки цьому люди відчували, що вони обізнані, й від цього їм було спокійніше. Бо радіо й телебачення – це одне, а тут люди, блогери, яким вони довіряють, мовлять з перших уст і кажуть: “Тобі потрібна допомога – у тому пункті ви можете її знайти”, “Хто хоче знайти допомогу – пишіть, я поділюсь”.
Або ж та ж інформація з Генштабу. Звичайні люди не звикли читати інформацію з першоджерел, вони можуть і не знати, що таке першоджерела. Як знайти офіційний канал Президента, Генштабу, ЗСУ тощо. Вони звикли читати улюблених блогерів, а ці блогери, я сподіваюся, що всі з відповідним досвідом комунікації в соціальних мережах, стали ретрансляторами таких офіційних джерел. І я думаю, що їхня робота стала набагато відповідальнішою. Звісно, є й такі, які стали осторонь, я їх не засуджую, тому що кожен робить у міру своїх можливостей. І краще нічого не робити, ніж зашкодити своїми діями.
«ТЕЛЕКАНАЛИ ВІДНОВЛЮЮТЬ СВОЄ РОЗВАЖАЛЬНЕ МОВЛЕННЯ»
– Раніше ви були ведучою ранкового шоу на телеканалі «Kyiv.live». Зараз майже немає шоу такого формату. Ви вважаєте правильним рішення зменшити кількість розважального контенту в ЗМІ?
– За три місяці до початку повномасштабного вторгнення наш канал змінив сітку мовлення, ми з розважального контенту почали створювати інформаційний контент. Тому приблизно з листопада ми вже були максимально в темі того, що відбувається, і якраз не сміялися й не співали пісень, а розмовляли з експертами, політиками. Тому я, власне, вже була готова до інформаційного контенту.
Звісно, у перший час потреба в розважальному контенті відпала абсолютно, бо людям не було цікаво розважатися, їх цікавило, як вижити й що відбувається, потрібно було знати тут і зараз, що робити, як реагувати і до чого готуватися. Вже коли минув майже рік, і люди входять у такий депресивний стан постійного очікування небезпеки, то їм для їхнього ментального здоров’я потрібен розважальний контент. І тут “залітає” в ефір “Холостяк” і просто “рве” всі рейтинги. І не тому, що люди всі люблять “Холостяка”, хоча, можливо, й люблять, бо я не дивлюся, не знаю. Тому що це, напевно, був єдиний розважальний контент, який телебачення могло запропонувати людям. Вони ж весь день дивляться телемарафон “Єдині новини”, читають телеграм-канали, і просто вже хочуть чогось нейтрального, пов’язаного не з війною, а з простим життям, емоціями, переживаннями, скандалами, інтригами, розслідуваннями.
Ми вже бачимо тенденцію, що зараз телеканали відновлюють своє розважальне мовлення. Є канали, які транслюють єдиний телемарафон, а є канали, які й далі виробляють той контент, який робили й до повномасштабної війни. Це серіали, розважальні проєкти. Звісно, що стримані, з певною «цензурою», без надлишку якихось веселощів. Це потрібно робити, бо всі живі люди, живі організми, й нам потрібно балансувати, потрібно шукати джерело позитиву, сміху, радості. Ми не забуваємо про те, що навколо війна, все одно відчуваємо ті емоції, які відчували раніше, й нам потрібно розуміти, що ці емоції відчувають інші люди. Як ми це розуміємо? Коли дивимось на інших людей – вмикаємо телевізор і бачимо акторів, телеведучих, журналістів, і вони теж сміються, так само засуджують, так само плачуть, але не з кам’яними обличчями розмовляють про війну. Це теж має бути.
– Чому канал, де ви працювали, припинив існування?
– Я не компетентна особа відповідати на це питання, але можу припустити: через те, що 24 лютого телеканал «Live» (колишній «Kyiv.live», – ред.) не доєднався до створення телемарафону “Єдині новини”. Чому? Не знаю. Можливо, тому що саме в цей час проходила реформа каналу – перехід з розважального на інформаційне мовлення. Можливо, якісь бюрократичні процедури цьому завадили, але факт залишається фактом: команда ніяк не залучена в створення контенту, що транслюється по телебаченню. Проте обов’язок транслювати телемарафон “Єдині новини” у нас є. Підтримувати канал і транслювати певний контент коштує великих грошей, і тримати при цьому штат людей, а в нас він був досить великим, оплачувати оренду тощо – це великі витрати. І я думаю, що саме через те, що ці люди не могли бути залучені до створення інформаційного контенту, не мало сенсу далі тримати канал. Це моя думка. Я, власне, розуміла: якщо лютий, березень, квітень ми не працюємо, певно, майбутнього в каналу немає. Тому в липні 2022 року заїхала в офіс, написала заяву на звільнення й забрала трудову книжку.
«ВИРІШИЛИ БУТИ РАЗОМ СТІЛЬКИ, СКІЛЬКИ ЗМОЖЕМО»
– Відомо, що весь початок війни ви перебували з дітьми за кордоном, часто переїжджали. Як упоралися, що допомагало?
– Ми подорожували, якщо можна це так назвати. Бо це більше схоже на процес поневіряння, пошуків та втечі. І це тривало три місяці. І за ці три місяці ми змінили сім (плюс-мінус) постійних місць проживання, і ще десять у нас було місць для ночівлі – готелі, квартири знайомих і незнайомих людей. Це було, звісно, дуже важко емоційно. Як і будь-якій людині, мені й моїм дітям потрібно було відчуття стабільності і якоїсь родини. Забезпечити таке собі за кордоном ми не могли або не змогли, бо багато хто зміг. І вирішили повернутися додому, бо там все-таки рідня: чоловік, батьки. І ми не знаємо, що буде завтра.
Нам вкрай важко було розлучатися – і це емоції, які на все життя запам’ятаємо. І ми вирішили бути разом стільки, скільки ми зможемо бути разом. Тому давалося воно вкрай важко. Але ми побачили велику кількість неймовірних місць! Я зараз дивлюся на телефоні, де ми тільки не були! І це мої діти можуть потім згадати за 20–30 років, де вони встигли побувати до трьох або чотирьох років. І я коли все це дивлюся, у мене стискається серце. Мені боляче від спогадів. Я не хотіла там бути за таких обставин. І не могла ані милуватися тими місцями, ані розуміти, що в мене є змога подивитися на якесь архітектурне диво чи ще щось. Єдине, про що я думала в той час, як я хочу, щоб швидше закінчилася війна і як я хочу обійняти чоловіка! Тому далося важко, як і всім українцям.
«ПРОСТО ПОКАЗУВАТИ ЖИТТЯ ТАКИМ, ЯКИМ ВОНО Є»
– Як щодо вашого блогерського життя? Багато часу приділяєте соцмережам зараз?
– Блогерству приділяю стільки часу, скільки й приділяла до повномасштабного вторгнення росії в Україну. Зараз я собі частіше дозволяю повністю випадати із соціального життя, коли відчуваю, що не маю ресурсу, і я не хочу транслювати свій змучений стан, тому що людям і так погано й жодної користі від цього не буде. Тому я за те, щоб просто показувати життя таким, яким воно є. Я можу бути вкрай сумна, але якщо я зараз розповідаю про важливий збір, то це важлива підстава вийти в соціальний простір. А так, мабуть, стільки ж приділяю часу – я це люблю, мені це подобається, я від цього кайфую. Тому це моя єдність із підписниками! Я розумію: хоч би що я відчувала у своєму житті, вони відчувають те саме. І коли вони тобі кажуть, що мені так само, тримайся, ти реально тримаєшся, бо ти розумієш, що ти не сама в цьому світі й у нас іде обмін енергіями. Я підбадьорюю їх і надихаю, а вони підбадьорюють і надихають мене.
– Чи є, можливо, приклади, коли блогерство стало ключовим фактором у певних позитивних процесах в інформаційному просторі, на фронті чи загалом в Україні?
– У перші місяці мого волонтерства, здається, не було питань, які б ми не вирішували. Що ми тільки не робили! Ми постачали бронежилети – окремо пластини, шили сумки для бронежилетів, шили одяг. Ми доставляли гуманітарну допомогу з різних куточків світу, навіть з Америки. Доставляли все до окупованої території, в «сіру» зону. Чого ми тільки не робили! І все це завдяки Instagram. Яких зв’язків ми набули, це важко навіть уявити!
Один з прикладів – процес пошиття бронежилетів. Ми купували тканину по всій Європі, знали магазини, де була ця тканина. У нас були свої люди, які скуповували тканину всюди, де тільки могли. Усе купувалося за гроші, які ми збирали через Instagram. І якось нам просто зателефонували з Генерального штабу й попросили, щоб ми передали їм усі контакти, усі ці постачання виведено на державний рівень. Нам подякували за роботу, тому що на той час у держави не було ресурсів, щоб ось так перевірити в Європі кожен магазин і зібрати всі потрібні дані про матеріали… А ми просто спільними зусиллями з людьми зробили велику роботу. Дівчатка в Європі бігали по магазинах і відписували, що ось там є те, там є тканина тощо. І ми склали таблицю, де були всі ці дані, скільки метрів тканини є і де, які контакти продавця…
Ще один приклад. Була величезна кількість гуманітарної допомоги в Англії, були люди, які потребували цієї допомоги в Україні, але, на жаль, на той час не було фури, яка б цю допомогу доставила. І тільки завдяки Instagram лише за одну добу ми знайшли все потрібне, щоб забезпечити повний ланцюжок логістики.
Ми знайшли транспортну компанію, фура якої поїхала й забрала той вантаж, приїхала в Чехію по документи, які потрібні, щоб потім ввезти це в Україну. І наші люди перевантажили все це на свій транспорт і завезли туди, куди потрібно. І все це відбувалося завдяки Instagram за лічені години. Тобто логістика (швидкість) виросла так, що будь-які логістичні компанії заздрили б цим результатам і швидкостям. Моя заслуга була лише в тому, що в мене велика авдиторія добрих, відкритих людей, готових іти на поступки, жертви й витрачати свій власний час.
Усі ми тоді страждали, ридали, тому що ми втекли від війни, у всіх дівчат були свої проблеми, діти, пошуки житла, брак грошей і розуміння, що буде завтра. Але всі знаходили час, щоб допомогти своїй країні, воїнам, які її обороняють, і людям, які страждають. Саме завдяки цій згуртованості й соцмережам ми закривали й далі закриваємо масштабні питання.
І ще соцмережі мають великий вплив на події, що відбуваються. Якщо інформація про ці події поширюється в мережах, вона одразу стає резонансною. Наведу приклад з «Азовсталлю». Держава транслювала все це на міжнародному рівні, а люди на своєму рівні. Через соцмережі був певний тиск, який впливав і на міждержавні відносини. Так, через резонанс захисників Маріуполя врятовано – їх вивели з «Азовсталі». Була низка подій, які свідчили про те, що з ворогом неможливо домовитися, і тому, якби не було цього резонансу, в людей, які перебували там, не було шансу вижити.
ЛАЙФХАКИ ДЛЯ СОЦМЕРЕЖ
– Відомо, що ви маєте благодійний проєкт, що став популярним через Instagram і приніс 1,5 мільйона гривень донатів. Розкажіть про нього.
– У мене є близькі й друзі, які пішли добровольцями на фронт. Потрібно було зібрати базові речі. Спочатку я почала збирати донати через Instagram, але потім зрозуміла, що просити це проти моєї природи, бо мені реально просити дуже важко! Крім того, я як юристка розуміла, що це протизаконно, тому що гроші мають іти на благодійний фонд. Часу його створювати не мала, тому знайшла вихід. У мене є дуже крутий продукт – спортивний марафон Marafit, який я можу пропонувати людям, а всі доходи з нього йшли на благодійність. Придбати його можна було за будь-який донат. Чи то 1 гривня, чи 1000. І люди були щасливі, що «вбивали двох зайців» – з одного боку, продукт для їхнього ж розвитку, а з другого – можливість допомогти ЗСУ. І так ми зібрали на потреби армії близько 1,5 мільйона гривень. Я думаю, що це дуже крута ідея – її використовують багато людей, які можуть запропонувати людям чи лекції, чи семінари, взагалі щось корисне, і таким чином допомогти Україні в її боротьбі.
– Я так розумію, використовувати соцмережі для інформаційної війни й активного висвітлення подій в Україні стає дедалі важче через блокування сторінок. Як обходите “цензуру”? Є лайфхаки?
– У моїх постах, в історіях час від часу має бути інформація про війну. Це не складно, бо я постійно збираю, допомагаю, поширюю. Але я марно не транслюю, наприклад, інформацію з якогось телеграм-каналу, в якого там мільйон підписників, і я знаю, що всі мої підписники й так на нього підписані або підписані на аналогічний телеграм-канал. Вони просто публікують ситуацію, наприклад, у Дніпрі чи в Броварах. Я можу не ретранслювати й не показувати ті фото, бо єдине, що вони викликають, це бажання висловити ненависть. І, звісно, підписники так і роблять. Вони висловлюють свою ненависть і бажання, щоб ті, хто нас скривдив, відчули це на собі. Я цього намагаюся не робити, щоб мій блог не заблокували.
Звісно, обходити якісь резонансні події я не можу. Але я не ретранслюю кожен обстріл і кожну ситуацію. По-перше, всі в Україні вже підписані на інше джерело інформації, ніхто не дивиться блогерів, щоб дізнатися наслідки ракетного обстрілу. Підписані на ті джерела, які надають нам перевірену інформацію. Ми вже травмуємося, коли бачимо новини. І коли ти потім заходиш в Instagram і нескінченно гортаєш фото, де знову вбиті діти, кров, тіла, пожежа, люди, які залишилися ні з чим… Просто морально вмираєш з кожною фотографією. Саме тому, я можу висловити своє співчуття, викласти чорне фото, чорний екран і написати, що я співчуваю і я беру паузу й повернуся лише для того, щоб допомогти. Так робить більшість блогерів.
У мене весь час «зносять» пости, через які я висвітлювала війну. Люди висловлювали свою думку – абсолютно об’єктивну й законну. Але компанія «зносить» ці пости й погрожує блокуванням сторінки. Я не можу цього дозволити, бо я свою сторінку використовую як майданчик, на якому збираю допомогу, шукаю тих, кому потрібна допомога. Я не можу собі дозволити її втратити, тому що вона приносить набагато більше користі, ніж просто ретранслятор того, що «русня має здохнути». Це й так усі знають.
Мої підписники здебільшого з України, вони й так знають, що відбувається. Хто, на мою думку, має ризикувати сторінками? Це люди, чиї підписники переважно іноземці, бо вони можуть згодом забувати про війну в Україні. Їхню увагу потрібно привертати, але без мови ворожнечі, без оцінювальних суджень. На жаль, ми маємо стежити за цими тенденціями, не використовувати всі слова, які б хотіли, не висловлювати об’єктивно свою думку, а просто холодно й сухо показувати страхіття війни. А от емоції хай будуть у тих людей, які це дивитимуться.
– Як соцмережі у вашому випадку допомагають в інформаційній війні та загалом у боротьбі України?
– Соцмережі, я вважаю, виконують основну роль в інформаційній боротьбі. Головне посилання цієї боротьби – все ж таки диктується офіційними джерелами, риторику задають згори, з Офісу Президента, Генштабу тощо, але далі розносять цю риторику саме блоги. Причому я можу назвати блогером будь-яку людину, яка хоч щось публікує в Instagram. Якщо в неї є хоч один читач, то це вже блогер. І підтвердження якості цієї роботи – те, наскільки швидко компанія «Meta» реагує, блокує та вносить до переліку заборонених слова, які ми використовуємо щодо цієї війни. Це означає, що ми маємо реально дуже великий вплив. І в цей світ, сповнений єдинорогів, рожевого кольору, принцес тощо, який будує собі «Meta», ми вносимо реалії життя, показуємо смерті, вбивства, несправедливість і страждання, в яких ми живемо. Цього комусь дуже не хочеться, саме тому Instagram усе це блокує, щоб і далі жити у світі рожевих поні.
Отож блогери, я вважаю, великі молодці, й нинішня війна не буде схожою на жодну іншу, бо вона сталася саме зараз. І всі війни, які були до цього і з якими проводимо паралелі (наприклад, Грузія, Чечня, Афганістан тощо), – це зовсім інші війни, де не було цього “інфлюенсу” звичайних людей. Зараз людина має вагу, кожна людина має слово завдяки соціальним мережам. І це дуже круто, ми цим активно користуємося і своєю діяльністю прагнемо наближати нашу перемогу.
Інтерв’ю опубліковане на сторінці НСЖУ в Іnstagram. Не забудьте підписатись!
Інформаційна служба НСЖУ
