Український військово-історичний календар на 2023 рік підготовлено Науково-дослідним центром гуманітарних проблем Збройних Сил України на виконання положень Концепції воєнної історії України. У календарі відображено: основні події воєнної історії нашої країни, ювілейні річниці, що відзначаються 2023 року; основні державні, військово-професійні свята і пам’ятні дні; біографії видатних українських військових діячів, ювілейні річниці від дня народження яких припадають на 2023 рік.
1 БЕРЕЗНЯ
105 років тому, 1 березня 1918 року, українські та німецькі війська визволили Київ від більшовиків.
Німецькі частини наступали вглиб України згідно з умовами Брест-Литовського мирного договору, укладеного з Українською Народною Республікою. Німецьке та українське командування узгодили, що українські частини йтимуть попереду німецьких.
На підступах до Києва 28 лютого 1918 року українські підрозділи розбили рештки більшовицького загону Василя Кіквідзе. До 14-ї години дня 1 березня більшовики відійшли на лівий берег Дніпра, у Дарницю, яка тоді була передмістям Києва. До столиці вступили частини Армії УНР, яким було влаштовано урочисту зустріч з церковними дзвонами та молебнями. Наступного дня до міста увійшли німецькі війська, влаштувавши урочистий парад на Софійській площі. У Києві було відновлено владу Української Центральної Ради.
3 БЕРЕЗНЯ
35 років тому, 3 березня 1988 року, в місті Бердянськ Запорізької області народився Валерій Вікторович Чибінєєв – учасник АТО у східних регіонах України, Герой України.
Валерій Чибінєєв рано втратив батьків, виховувався у Бердянській школі-інтернаті, де провчився до 9-го класу, після чого вирішив стати військовим. Закінчив Запорізький військовий ліцей “Захисник” і Одеську академію сухопутних військ.
Командир роти снайперів 79-ї окремої десантно-штурмової бригади Збройних Сил України капітан Валерій Чибінєєв з перших днів російської агресії став на захист територіальної цілісності та незалежності Батьківщини. У складі 1-го аеромобільно-десантного батальйону брав участь у визволенні Красного Лиману. Під час ведення бойових дій в районі селища Бірюкове Луганської області в червні 2014 року підрозділ, очолюваний капітаном Валерієм Чибінєєвим, знищив диверсійно-розвідувальну групу противника та полонив двох російських найманців. Поблизу селища Ізварине Луганської області у липні того ж року, разом зі своїми побратимами витягнув із підбитого танка трьох військовослужбовців. У січні 2015 року обороняв Донецький аеропорт поблизу злітної смуги летовища.
Під час виконання бойового завдання на спостережному посту поблизу Авдіївки у липні 2016 року групами снайперів під керівництвом В. В. Чибінєєва було знищено живу силу розрахунків кулеметів і гранатометів та одного снайпера – загалом 12 підтверджених цілей. Наприкінці цього ж місяця дістав поранення внаслідок обстрілу позицій артилерією російських найманців. Попри це продовжував керувати діями підрозділу, що дозволило утримати позиції, незважаючи на численні атаки ворога.
Указом Президента України від 23 серпня 2016 року № 348/2016 капітану Валерію Чибінєєву присвоєно звання Герой України з врученням ордена “Золота Зірка”.
Відбиваючи повномасштабне вторгнення російської федерації в Україну, 3 березня 2022 року Валерій Чибінєєв загинув у боях із російськими окупантами за селище Гостомель поблизу Києва.
7 БЕРЕЗНЯ
160 років тому, 7 березня 1863 року, в селі Кейбалівка (нині Полтавської області) народився Іван Митрофанович Луценко – військовий і політичний діяч, доктор медицини, член Українського військового генерального комітету 1917 року.
Іван Луценко закінчив гімназію у Лубнах, фізико-математичний факультет Санкт-Петербурзького університету і Військово-медичну академію. 1893 року захистив докторську дисертацію з медицини. Від початку XX століття Іван Луценко брав активну участь в українському національному русі. Був серед лідерів Української народної партії, Української демократичної партії та Української партії соціалістів-самостійників. Сприяв заснуванню одеської “Просвіти” і став головою Українського клубу в Одесі.
Під час Першої світової війни Іван Луценко служив військовим лікарем у російській армії в чині колезького радника, що відповідав армійському чинові полковника. Навесні 1917 року його обрали головою Української військової ради в Одесі. Саме за наказом Івана Луценка в Одесі вперше підняли синьо-жовтий прапор як символ української державності.
І. М. Луценко увійшов до складу Української Центральної Ради та Українського військового генерального комітету, що опікувався справою розбудови національних збройних сил. У жовтні 1917 року його обрали генеральним хорунжим Вільного козацтва. Як згадував Павло Скоропадський: “Луценко здався мені ідеалістом, котрий хотів в наш час відродити старе козацтво і всю Україну перелаштувати на козацький лад. Він був якимось фанатиком, який полюбляв усе українське”.
Наприкінці 1918 року Іван Луценко очолив цивільне управління Української Народної Республіки на Херсонщині. Організував одеський студентський загін і Подільський кіш Дієвої Армії УНР. 7 квітня 1919 року загинув у бою проти більшовиків під Старокостянтиновим.
9 БЕРЕЗНЯ
115 років тому, 9 березня 1908 року, в селі Бистричі (нині Рівненської області) народився Тарас Дмитрович Боровець, відомий як Тарас Бульба-Боровець – засновник і командувач Української повстанської армії “Поліська Січ”, генерал-хорунжий.
Тарас Боровець з 14-літнього віку працював у каменоломні. Відбув службу у польській армії. 1932 року разом із друзями заснував підпільну організацію “Українське національне відродження”, основним завданням якої було проведення культосвітньої роботи, насамперед серед молоді. За свою проукраїнську діяльність Тарас відбув ув’язнення у польському концтаборі “Береза Картузька” (нині місто Береза Брестської області Білорусі).
Вийшовши на свободу, Тарас Боровець взяв собі псевдонім Бульба на честь героя повісті Миколи Гоголя. Налагодив контакти з урядом Української Народної Республіки в еміграції. За наказом Президента УНР Андрія Лівицького від 20 червня 1940 року Тарас Бульба-Боровець мав таємно перейти німецько-радянський кордон і розпочати створення Української повстанської армії для партизанської боротьби проти радянської влади – з метою відновлення УНР. Ця армія дістала назву “Поліська Січ”.
Станом на 1941 рік УПА “Поліська Січ” налічувала до 10 тисяч бійців. На початковому етапі німецько-радянської війни її основним завданням була боротьба проти радянських партизанів і залишків розгромлених німцями радянських військ на теренах Полісся. Від 21 серпня до 15 листопада 1941 року “бульбівцям” вдалося створити й контролювати українське державне утворення – Олевську республіку на Житомирщині. Тут було запроваджено українське управління, міліцію, збройні сили, відновлювалася промисловість і сільське господарство. На території Олевської республіки не було ані радянських, ані німецьких військових підрозділів. Формально вона підпорядковувалася Державному центрові УНР в екзилі (у вигнанні).
У середині листопада 1941 року внаслідок конфлікту з німецькими окупантами Тарас Бульба-Боровець оголосив про розпуск “Поліської Січі”. Однак частина його бійців перейшла до партизанської боротьби проти німців та їхніх союзників. Найбільш вдалою антинімецькою акцією УПА “Поліська Січ” став напад на Шепетівку в ніч проти 19 серпня 1942 року, внаслідок якого повстанці заволоділи 4-ма ешелонами різного майна та звільнили два ешелони з “остарбайтерами” (особами, яких везли на примусові роботи до Німеччини).
Тим часом, наприкінці 1942 – на початку 1943 років на Волині й Галичині постала Українська повстанська армія Романа Шухевича, яка не визнавала зверхність Державного центру УНР в екзилі й підпорядковувалася Організації українських націоналістів під проводом Степана Бандери. 20 липня 1943 року, щоби відмежуватися від новоствореної УПА, Тарас Бульба-Боровець заявив про перейменування своєї армії на Українську народну революційну армію (УНРА). Невдовзі більшість формувань УНРА були підпорядковані Українській повстанській армії Романа Шухевича.
Наприкінці 1943 року Тараса Бульбу-Боровця заарештували. До вересня 1944 року він перебував у концтаборі Заксенгаузен під Берліном. Від співпраці з німцями відмовився, оскільки вони не бажали визнавати право України на власну державність. Водночас, Тарас Бульба-Боровець до кінця життя залишався на антирадянських позиціях.
По війні у 1948 році емігрував з Європи до Канади. Написав спогади “Армія без держави”. Став членом громадської організації “Українське вільне козацтво”. Організував видання низки українських часописів патріотичного державницького спрямування. Помер Тарас Бульба-Боровець 15 травня 1981 року у Нью-Йорку, похований на православному цвинтарі Святого Андрія у Саут-Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі, США).
40 років тому, 9 березня 1983 року, в місті Лозова Харківської області народився Олександр Миколайович Лавренко – учасник АТО, Герой України.
Олександр Лавренко закінчив середню загальноосвітню школу і Харківський інститут танкових військ імені Верховної Ради України. Командував танковою ротою 93-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України. 21 липня 2014 року в боях за селище Піски Донецької області екіпаж танка, яким командував капітан Олександр Лавренко, брав участь у знищенні опорного пункту російських найманців. Після отримання бойового наказу екіпаж танка в голові колони вийшов на ворожий блокпост. На блокпосту танкісти потрапили у засідку, зав’язався бій. Противник там розмістив два танки та кулеметні розрахунки, позаду були розташовані мінометна батарея та снайперські позиції.
Прямим пострілом з танка Олександра Лавренка було вражено танк російських найманців, наступними пострілами знищено кулеметні розрахунки та два автобуси противника. Танкісти захопили блокпост та прикривали дії механізованого підрозділу та евакуаційної групи вогнем танкової гармати і кулемета.
Ворог почав контратакувати, танк капітана О. М. Лавренка першим рушив на ймовірний рубіж атаки, знищив дві мінометні обслуги російських найманців та значно відірвався від основних сил. При маневруванні задля ухилення від вогню противника, бойова машина потрапила на фугас. Двоє членів екіпажу загинули. Важкопоранений Олександр Лавренко ворогові не здався та не допустив захоплення танка, підірвавши себе. Завдяки діям екіпажа вдалося не допустити контратаки ворога. Підрозділи 93-ї окремої механізованої бригади змогли закріпитися та виконати поставлене завдання.
У капітана О. М. Лавренка залишилися дружина і донька. Героя поховали у рідному місті Лозова. Указом Президента України від 9 вересня 2016 року № 388/2016 Олександрові Лавренку посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.
14 БЕРЕЗНЯ
День українського добровольця. Запроваджений постановою Верховної Ради України від 17 січня 2017 року № 4261 “з метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України, сприяння подальшому зміцненню патріотичного духу в суспільстві, підвищенню суспільної уваги і турботи про учасників добровольчих формувань та на підтримку ініціативи громадськості”.
17 БЕРЕЗНЯ
День мобілізаційного працівника. Встановлений наказом Міністра оборони України від 26 вересня 2016 року № 497, враховуючи надзвичайну значимість мобілізаційних органів усіх рівнів, важливість мобілізаційної, організаційно-штатної, обліково-призовної роботи та комплектування військ особовим складом, а також планування матеріально-технічного забезпечення мобілізаційних заходів.
25 років тому, 17 березня 1998 року, в місті Куп’янськ Харківської області народився Віталій Анатолійович Мовчан – учасник російсько-української війни, Герой України.
Віталій Мовчан у 2016 році підписав контракт із Збройними Силами України, обіймав посаду механіка-водія. Згодом вступив до Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, який закінчив 2020 року.
Обслуга зенітного ракетного комплексу, яку очолював лейтенант Віталій Мовчан, у день початку повномасштабного російського вторгнення, перебувала на бойовому чергуванні, прикриваючи місцеве мирне населення та українські війська, залучені до Операції об’єднаних сил. Їй довелося прийняти бій із противником, сили якого значно переважали. Вже вранці 24 лютого зенітники збили російський багатоцільовий винищувач Су-30.
Лейтенант Мовчан професійно, холоднокровно і самовіддано керував боєм, надихаючи обслугу особистим прикладом – його ЗРК активно маневрував, міняючи позиції. Згодом ще одним влучним пуском було знищено ворожий безпілотний літальний апарат. Авіація противника почала полювати на український ЗРК та його героїчний екіпаж. Близько 16-ї години пара ворожих ударних вертольотів Мі-24 на критично малій висоті підібралася до тимчасової стартової позиції і вдарила по ній некерованими ракетами. Віталій Мовчан загинув у районі селища Трьохізбенка Луганської області на бойовому посту. Похований в місті Володимир Волинської області.
Указом Президента України від 28 лютого 2022 року № 78/2022 Віталію Мовчану посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.
19 БЕРЕЗНЯ
35 років тому, 19 березня 1988 року, в селі Веселівка (Крим) народився Андрій Павлович Ханін – учасник російсько-української війни, Герой України.
Андрій Ханін закінчив Харківський національний університет внутрішніх справ, де опанував спеціальність “Правознавство”. Після випуску служив в одному зі спецпідрозділів МВС у Криму. 2014 року, після початку російської окупації півострова, переїхав до міста Дніпро.
Навесні 2021 року Андрій Ханін вступив на військову службу до 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади. Спочатку обіймав посаду командира відділення – командира бойової машини, а згодом став головним сержантом парашутно-десантного взводу.
26 лютого 2022 року під час штурму Волновахи командир бойової машини сержант Андрій Ханін знищив танк загарбників та близько 10 солдатів противника. Маючи залізну волю та незламний характер, навіть діставши важке поранення, він хоробро до останнього подиху боровся за Україну і допомагав пораненим побратимам.
Указом Президента України від 12 березня 2022 року № 127/2022 Андрію Ханіну посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.
24 БЕРЕЗНЯ
80 років тому, 24 березня 1943 року, бійці Української повстанської армії звільнили в’язнів німецького концтабору “Осада Креховецька”.
Концентраційний табір розташовувався в селі Осада Креховецька (нині Нова Українка Рівненської області). В операції взяли участь близько 200 бійців УПА під командуванням сотенних Степана Трохимчука, Йосипа Бричка, Дмитра Шевчука і Григорія Новака. Внаслідок рішучої атаки було знищено охорону табору разом із комендантом, звільнено 176 в’язнів, частина з яких приєдналися до лав УПА. Повстанці здобули в бою 180 одиниць вогнепальної зброї.
Один рік тому, 24 березня 2022 року, під час російсько-української війни Збройні Сили України завдали удару по російським військовим кораблям у тимчасово окупованому порту Бердянськ Запорізької області.
Вранці 24 березня ЗС України атакували ракетою “Точка-У” великий десантний корабель “Саратов”, який ошвартувався у порту Бердянськ і здійснював вивантаження броне- та автотехніки, боєзапасу та особового складу. Внаслідок удару корабель був знищений. Смертельні поранення отримав командир корабля капітан 2-го рангу Володимир Хромченков, який 2014 року зрадив присязі на вірність Українському народу і перейшов на бік російських окупантів.
Крім “Саратова” пошкоджень зазнали великі десантні кораблі “Цезар Куніков” і “Новочеркаськ” (за іншими даними – “Орськ”). Командир ВДК “Цезар Куніков” капітан 3-го рангу Олександр Чирва також дістав поранення, від яких невдовзі помер.
28 БЕРЕЗНЯ
80 років тому, 28 березня 1943 року, бійці Української повстанської армії завдали поразки німецьким окупантам під Костополем (нині місто Рівненської області).
Німецьке командування організувало наступ на територію поблизу Костополя, зайняту силами УПА під командуванням Адама Рудника і Андрія Довгальця. Окупанти застосовували гарматний і мінометний вогонь. Але всі їхні спроби прорвати оборону УПА зазнали невдачі. Під час контратаки повстанці знищили мінометну батарею ворога. Зрештою, німцям довелося відступити, втративши до 70 вояків убитими. Втрати УПА становили 17 убитими, 20 пораненими і 9 зниклими безвісти.
29 БЕРЕЗНЯ
295 років тому, 29 березня 1728 року, в селі Лемеші (нині Чернігівської області) народився Кирило Григорович Розумовський – останній Гетьман Лівобережної України (1750–1764 роки), генерал-фельдмаршал.
Кирило Розумовський походив з козацької родини. Його старший брат Олексій (1709–1771) був фаворитом російської імператриці Єлизавети Петрівни, мав великий вплив при царському дворі й сприяв відновленню гетьманства на Лівобережній Україні.
За допомогою старшого брата Кирило потрапив до столиці російської імперії – Санкт-Петербурга, звідки його відправили на навчання до Європи. Здобув вищу освіту в університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга. 1744 року удостоєний графського титулу, а 1746 року, у віці 18 років, з волі Єлизавети Петрівни став президентом російської академії наук (залишався ним протягом 52 років).
В лютому 1750 року на Глухівській раді Кирила Розумовського обрали Гетьманом Війська Запорозького (Лівобережної України). Новий Гетьман скористався можливістю відродження і зміцнення української козацької державності. Без дозволу царського уряду роздавав козацькій старшині у володіння вільні маєтності, сотенні містечка й села. Без дозволу Гетьмана заборонялося чинити арешти українців, окрім карних злочинців. К. Г. Розумовський запровадив при своєму дворі особливу канцелярію для приймання листів, скарг, прохань і документів від населення, що було якісно важливим кроком у запобіганні зловживань старшин і царської адміністрації й сприяло зміцненню автократичної влади Гетьмана. Крім того, К. Г. Розумовський вів доволі самостійну економічну політику, сам встановлював митні збори й не посилав звіту до Петербурга. Готувався проект заснування університету в Батурині, однак цим планам не судилося здійснитися.
За проектом Лубенського полковника Івана Кулябки було проведено реформу козацького війська. Полки перетворювалися на регулярні. Запроваджувалася муштра за іноземним зразком, вводився однострій – синій мундир з червоним коміром, білі штани, різнокольорові шапки для кожного полку. Обов’язковим набором зброї були рушниця, шабля й спис, удосконалювалась артилерія.
Після приходу до влади Катерини ІІ у 1762 році Кирило Розумовський сподівався отримати від нової імператриці дозвіл на запровадження спадкового гетьманства в Україні на чолі з династією Розумовських. Однак Катерина проводила імперську централістичну політику і вирішила взагалі скасувати гетьманство. Відповідний указ був підписаний нею 21 листопада 1764 року. Так почалася цілеспрямована політика Катерини ІІ з остаточного знищення автономії України.
Після відставки Кирило Розумовський мешкав у Петербурзі, а останні роки життя – у Батурині. Збудував там розкішний палац і зібрав чудову бібліотеку. Помер 21 січня 1803 року, похований у Свято-Воскресенському храмі в Батурині. За радянських часів усипальницю Розумовського було сплюндровано.
31 БЕРЕЗНЯ
150 років тому, 31 березня 1873 року, в селі Турівка (нині Київської області) народився Микола Іванович Міхновський – політичний і громадський діяч, організатор українського війська 1917 року.
Микола Міхновський закінчив Прилуцьку гімназію і юридичний факультет Київського університету. Ще в студентські роки став членом “Молодої громади” і “Братства тарасівців”. Із 1895 року провадив адвокатську практику у Києві і Харкові. Взяв участь у створенні у січні 1900 року першої у підросійській Україні національної політичної партії – Революційної української партії (РУП). Написав програму партії – брошуру “Самостійна Україна”, видану у Львові накладом 1000 примірників. У ній автор наголошував на необхідності здобуття Україною політичної незалежності й соборності.
1902 року Микола Міхновський вийшов зі складу РУП і створив свою самостійницьку політичну партію – Українську народну партію (УНП). Попри свою нечисленність, самостійники наполегливо шукали шлях до сердець широкого загалу, використовуючи підкреслено демонстративні і навіть епатажні форми і методи впливу. Це робилося з єдиною метою: будити національну свідомість, розвивати почуття належності до великого народу зі славетним минулим, привернути якомога більше українців до ідеї самостійності України. Останні роки перед Першою світовою війною Микола Міхновський присвятив пропаганді національної ідеї серед тих кіл, які досі були далекі від українського руху, а саме серед промислових і хліборобських кіл Слобожанщини й Донбасу, брав участь в організації соляних промислів на Донбасі.
Під час Першої світової війни 1914–1918 років М. І. Міхновський служив у чині поручика в Київському окружному військовому суді. Після початку Української революції, у березні 1917 року став членом Української Центральної Ради і засновником Українського військового клубу імені Гетьмана Павла Полуботка. Своїм найважливішим завданням вважав якнайшвидшу українізацію частин російської армії задля створення українських національних збройних сил. У травні 1917 року увійшов до складу новоствореного Українського військового генерального комітету. Однак лідери Української Центральної Ради не довіряли Міхновському, оскільки стояли на позиціях створення не регулярної армії, а народної міліції. У червні 1917 року Міхновський створив Другий український імені Гетьмана Павла Полуботка козачий полк, і 17–18 липня підняв повстання у Києві, сподіваючись проголосити незалежність України. Центральна Рада, яка прагнула лише автономії України у складі росії, не підтримала полуботківців. Злагодженими діями Центральної Ради і командування Київського військового округу повстання було придушене, а його учасників вислали на фронт.
Микола Міхновський опинився на Румунському фронті, але вже восени 1917 року після більшовицького перевороту повернувся до України. Працював мировим суддею у Лубнах на Полтавщині. 1918 року перебував у поміркованій опозиції до режиму Гетьмана Павла Скоропадського, але відмовився підтримати антигетьманське повстання. Відверто негативно поставився до Директорії УНР. Спробував організувати державний переворот за підтримки полковника Петра Болбочана, щоби встановити в Україні військову диктатуру. Зазначена спроба зазнала невдачі.
Чотири роки Микола Міхновський мешкав у станиці Полтавській на Кубані, вчителював, займався кооперацією. 1924 року повернувся до Києва, був заарештований більшовиками, але зрештою його звільнили. Та вже 3 травня 1924 року Микола Міхновський вкоротив собі віку. Існує версія, що це було політичне вбивство, організоване радянськими спецслужбами, інсценізоване під самогубство. Поховали Миколу Міхновського у Києві на Байковому кладовищі. Могилу було знайдено пошуковцями лише 2008 року.
БЕЗ ДАТИ
785 років тому, у березні 1238 року, галицько-волинський князь Данило Романович (відомий як Данило Галицький) здобув перемогу у Дорогичинській битві (нині місто Дорогичин Сім’ятицького повіту Підляського воєводства Польщі).
У цій битві війська Данила Галицького розгромили армію хрестоносців Добжинського ордену, що складалася з німців і поляків. Магістра Добжинського ордену Бруно полонили. Після цього наступ хрестоносців на Русь було припинено, а князь Данило суттєво зміцнив свою владу.
375 років тому, в березні 1648 року, було укладено Бахчисарайський договір між Гетьманом Війська Запорозького Богданом Хмельницьким і кримським ханом Ісламом ІІІ Ґераєм.
Готуючи збройне повстання проти Речі Посполитої, Богдан Хмельницький почав налагоджувати стосунки з кримською політичною верхівкою. Умови Бахчисарайського договору передбачали: встановлення дружніх відносин Війська Запорозького і Кримського ханства, надання взаємної військової допомоги, заборону татарам спустошувати українські землі й захоплювати бранців, оплату українською стороною послуг татарського війська грошима, продовольством, фуражем, а також частиною військової здобичі.
Умови Бахчисарайського договору визначили характер українсько-кримських відносин у середині XVII століття. Він відіграв велику роль у боротьбі України проти Речі Посполитої впродовж 1648–1653 років, зокрема здобутті українцями перемог у битвах під Жовтими Водами і Корсунем 1648 року, Зборівській битві 1649 року, Батозькій битві 1652 року. Застосування на полі бою кримськотатарської легкої кінноти в поєднанні з козацькою піхотою часто давало змогу досягати великих успіхів.
80 років тому, у березні 1943 року, під час Другої світової війни бійці Української повстанської армії на визволеній ними від нацистів території утворили Колківську республіку.
Площа Колківської республіки становила близько 2500 квадратних кілометрів. Вона охоплювала території тодішніх Маневицького, Рожищенського, Ківерцівського районів Волинської області і Радивилівського району Рівненської області. Назву взяла від селища Колки Маневицького району, яке було її столицею. На визволеній території утворилася та активно діяла українська влада. Відділи ОУН і УПА допомагали населенню організувати свою власну адміністрацію та надавали їй всебічну підтримку. Все доросле населення республіки було зобов’язане проходити різноманітний військовий вишкіл: суспільно-політичний, старшинський, підстаршинський, розвідувальний тощо. У Колках діяла школа артилеристів і мінерів, а також курси самооборонної кінної розвідки та політичної освіти. Почали працювати школи, лікарні, а також клуб, в якому проходили мітинги, збори і концерти, читалися лекції. Були відкриті пункти з переробки продуктів харчування та виготовлення товарів широкого вжитку. Було відновлено роботу електростанцій, світло подавалося в лікарні і школи.
4 листопада 1943 року, залучивши регулярні фронтові частини (артилерію, танки, авіацію), нацисти жорстоко знищили Колківську повстанську республіку. Масові розстріли українських патріотів викликали всенародну ненависть до окупантів, активізували і посилили боротьбу УПА з нацистами.
За редакцією Володимира Мороза, упорядник Владлен Мараєв
