Даніїл Вереітін, журналіст із Донецька, протягом року жив і працював у окупованому ще в 2014 році місті мільйона троянд, але страх за власне життя спонукав його переїхати до Києва, де він осів, створив сім’ю й успішно працював у спортивній журналіст. Але 24 лютого 2022 року повномасштабна війна повернула Даніїлу те саме відчуття страху, тільки тепер не за себе, а за сім’ю.
Даніїл Вереітін. За рік до початку повномасштабної війни.
«Було зрозуміло, що з Донецька треба виїжджати, але куди?»
– Життя у 2014-му в Донецьку було складним. У місті відбувався абсолютний хаос. З роботою було складно, хоч я й працював дистанційно. Тобто я заробляв гроші, але не мав можливості їх витрачати, оскільки десь з початку жовтня можливості зняти готівку чи розрахуватися карткою не було. Та й підвозити гроші інкасаторам стало небезпечно. До цього додалися проблеми зі світлом. У трансформаторну станцію нашого мікрорайону влучили снаряди, і ми залишилися без світла на два тижні. Були проблеми і з водопостачанням, бо постійно десь перебивалися труби. Колись потужне, промислове місто опинилося на межі гуманітарної катастрофи, – занурюється в спогади Даніїл.
Та всі ці проблеми здавалися дрібними на фоні того, що у місті почалися мітинги на підтримку РФ, а на вулицях з’являлося дедалі більше озброєних військових.
– Був певний відсоток людей, які симпатизували Росії настільки, що були готові взяти зброю до рук. А коли почалися стихійні проросійські мітинги, то з’явилося багато саме завезених людей. Я пам’ятаю історію, коли запитували як пройти до драмтеатру, хоча при цьому люди стояли просто біля самої будівлі театру. В місті почалися масові переслідування, тому радіо, на якому я працював, запропонувало перервати співпрацю заради безпеки. Було зрозуміло, що з Донецька треба виїжджати, але куди? Мені допоміг мій університет: я тоді закінчив чотири курси і потрібно було продовжувати навчання, а наш університет релокували до Вінниці. Тому я і решта студентів вирішили, що маємо стати тією рушійною силою, яка доведе цю справу до кінця. Тож я подав документи, вступив у магістратуру і в лютому 2015 року переїхав туди остаточно, – веде далі журналіст.
Фото: Новости Донбасса
Після навчання Даніїл отримав запрошення на стажування в Києві, де залишився і почав будувати кар’єру спортивного журналіста. Вона обов’язково йшла б угору, якби війна.
«Я прокинувся о 6-й ранку від вибухів»
– Десь приблизно 21 лютого, коли Путін підписав папірці про визнання псевдореспублік, я усвідомив, що на Донбасі, мабуть, буде загострення: росіяни захочуть вийти на адміністративні кордони Донецької і Луганської областей. Але я не міг передбачити, що зайдуть вони і з Криму, і з Харківщини, і з Білорусі. Тим більше – не міг припустити, що полетять ракети. Але це сталося, – ділиться спогадами Даніїл.
Ранок 24 лютого. Перші вибухи в Києві.
– Я прокинувся о 6-й ранку від вибухів. Ми живемо на Софіївській Борщагівці, і нам було дуже добре чути аеропорт «Жуляни», в районі якого, здається, «Іскандер» влучив у житловий будинок, – згадує наш співрозмовник. – Я одразу відкрив телеграм і побачив звернення Путіна, потім звернення нашого президента Зеленського. Відкрив робочий чат, де була фраза «Колеги, почалося!», і я зрозумів, що треба щось робити.
Фото: 24 канал
Виїхати в перший день не вдалося, оскільки на трасах були величезні затори. Тому, спираючись на пережитий досвід у Донецьку, Даніїл тепер вже разом із дружиною Марією вирішили перечекати. Це було важко, адже під серцем Марія носила дитину.
– Дружина вагітна, відповідно, було потрібно було щось вирішувати, враховуючи, що деякі населені пункти на Київщині вже були окуповані. І нам підвернувся один варіант: волонтери їхали в Нетішин, що на Хмельниччині, і безплатно нас евакуювали, а звідти ми перебралися в Рівненську область, – розповідає журналіст.
«Мені запропонували йти в безоплатну відпустку або перекваліфікуватися і працювати на стрічці новин. Я обрав друге»
Два місяці родина мешкала на Рівненщині, увесь цей час Даніїл намагався працювати дистанційно. Але спортивні новини були не на часі, тож журналісту довелося перекваліфікуватися на універсального новинаря, а згодом і зовсім змінити роботу.
– Я працював у «Фокусі» і керував спортивним відділом, але через події в країні відділ призупинив діяльність. Мені запропонували йти в безоплатну відпустку або перекваліфікуватися і працювати на стрічці новин. Я обрав друге. Наприкінці квітня ми повернулися на Київщину, але у компанії почалися фінансові труднощі через війну. Не секрет, що ЗМІ виживають коштом реклами, а рекламний ринок зупинився. Почалися затримки зарплати і я просто змінив місце роботи, – розповідає пан Вереітін. – Тепер я журналіст інформаційної агенції «Остров». Ми з керівником агенції Сергієм Гармашем знайомі з 2014 року: познайомилися на проукраїнському мітингу і після цього постійно підтримували зв’язок. Я писав статті за гонорари, і коли мені знадобилася допомога, Сергій запропонував долучитися до його команди.
«Підсумок 2022 року один: ми вижили»
У жовтні в житті Даніїла відбулася найщасливіша мить – він став батьком. Зараз про нелегкі пережиті місяці журналіст згадує зі смутком і усмішкою водночас: каже, війна допомогла зрозуміти, наскільки цінне життя і важлива його професія.
Фото: Даниїл Вереітін
– Підсумок 2022 року один: ми вижили. На жаль, так пощастило не всім. Ми тепер більше знаємо, більше розуміємо, але все ж треба не забувати про обережність. Цьогоріч ми зрозуміли, наскільки професія журналіста важлива. Зрозуміли не тільки самі журналісти, а всі громадяни. А щодо майбутнього… За ці майже дев’ять років я часто уявляв, як воно буде, коли Донецьк повернеться «додому», але, чесно кажучи, не вірю в реалістичність жодного з озвучених сценаріїв. Це буде якось інакше, ніж я собі уявляв, але обов’язково буде, – підсумував медійник.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
