Наталка Бондар – співзасновниця газети «Вісник Старобільщини». Нині співпрацює зі Старобільською міською військовою адміністрацією, яка перемістилася з тимчасово окупованої території Луганщини до Львова. Про евакуацію, рентген на допиті й чоловіка на фронті Наталія розповіла кореспондентам НСЖУ.
«Моя телефонна книга порідшала в той день: і друзів, і колег стало менше»
До повномасштабної війни ні Наталя, ні її родина не готувалися, хоча тривожні дзвіночки журналістка почала отримувати ще з кінця грудня 2021 року.
– Моя донька була переможницею програми «Флекс», вона на той момент була в Америці. І саме вона почала мені писати щодня, що слухає там новини, і що всі американці кажуть: «Буде війна». Першим бажанням було заспокоїти доньку, але в самої десь там у думках тривога наростала, – почала свою історію Наталка Бондар. – Зрештою моя дитина за особистим бажанням перервала участь у програмі, хоч мала перебувати в ній до травня. Донька сказала, що не може бути далеко від нас, коли от-от почнеться війна. В Україну вона прилетіла наприкінці січня.
Між Старобільськом і Росією лише 100 кілометрів. 24 лютого Наталія з родиною прокинулися від вибухів. Попередження її дочки справдилися.
– Я не завжди можу чітко відповісти на запитання про ранок 24 лютого, бо пам’ять неначе блокує негативні емоції, – каже Наталя. – Але пам’ятаю несприйняття всього того, що відбувалося. Хоча цього дня мені телефонували друзі з усього світу, зокрема й з Росії, бо я навчалася в Ростовському університеті ще на початку нашої незалежності. Мені здавалося, що вони – мої друзі, але тоді стало зрозуміло, що друзів, саме університетських, стало значно менше. Взагалі моя телефонна книга порідшала в той день: і друзів, і колег стало менше. Одній подрузі я кричала в трубку, що Росія нас намагається знищити, на що та відповіла мені: «Наталю, ну ти ж розумна жінка: це спецоперація, і незабаром вона закінчиться». І це було, мабуть, найжахливіше, що так говорили не просто пересічні громадяни, а журналісти – люди з вищою освітою, і не просто з вищою освітою, а люди, які формують громадську думку.
Що там казати про колишніх однокурсників з Росії, коли Наталія для своїх же родичів з Луганська стала ворогом!
– У мене є близькі родичі, які живуть у Луганську, в 2014 році вони залишилися там. Щоб продовжити спілкування, ми весь цей час майже не чіпали тему війни. Але останній рік з їхнього боку вже почалися агресивні висловлювання. Мій рідний дядько свою сестру, тобто мою маму, називав бандерівкою, бо вона говорила українською! Говорила так, як і все своє життя! Тобто з 2014 по 2021 рік мізки там були промиті добряче. Російська пропаганда зробила свою справу, – каже журналістка.
«Люди вийшли з українськими прапорами, намагалися голіруч зупиняти бронетехніку»
Сперечатися і переконувати людей, яких багато років зомбувала російська пропаганда, не було сенсу. Боротьбу з цією тяжкою хворобою Наталія залишила на потім, а тоді з перших днів війни разом з однодумцями як могла інформувала населення.
– Як журналістка і представниця самоврядування, я розуміла, що нам потрібна координація дій, – каже медійниця. – Якщо ми були налякані і не розуміли, що робити, то інші люди – тим паче, адже вони не мали повноцінної інформації. Ми зібралися в міськраді – це був такий імпровізований штаб. У наступні дні вже почався масований обстріл Сєвєродонецька, Лисичанська, Рубіжного. І до нас одразу приїхали переселенці. Ми мали прийняти тисячі людей. Тобто почалася гуманітарна робота плюс потрібно було координувати роботу місцевих комунальних служб. Найстрашнішим для нашого міста був ранок 25 лютого, коли стався приліт у густонаселений район. Ми прокинулися о 4-й ранку від просто жахливого звуку. Були жертви й поранені, значні руйнування. Бої ставали дедалі ближчими до нас. Щодня були розмови про те, де і на якій трасі йде колона танків. Попри таку обстановку, я якось трималася, бо мала дуже багато клопотів, професійних завдань. Сайт міської ради ми заблокували, адже там було чимало важливої інформації й документації, персональних даних. Єдиним офіційним джерелом інформації залишилася сторінка міськради у «Фейсбуці», і там я постійно викладала інформацію: куди звертатися, де працюють аптеки, як зв’язатися з лікарями, публікували й інші важливі номери.
2 березня Старобільськ окупували. Того ж дня відбувся перший мітинг протесту. Люди вийшли з українськими прапорами, намагалися голіруч зупиняти бронетехніку.
– Ми стали одними з перших, хто потрапив під окупацію. З перших днів жителі громади були об’єднані у своїй громадянській позиції: Старобільськ – це Україна. І з квітами окупантів ніхто не зустрічав, – згадує події тих днів пані Бондар. – Звісно, танки не вдалося зупинити, але свою позицію люди висловили. Вже 6 березня в нас відбувся другий мітинг: ми зібралися на центральній площі, голова міськради Яна Літвінова була на чолі цього заходу. Наші найсміливіші хлопці зняли російський прапор, який встигли повісити непрохані гості, натомість повісили український, і ми рушили до комендатури. По нас почали стріляти: спершу – в повітря, на щастя, нікого не поранили, але мітинг таки розігнали. А з часом активних учасників почали відловлювати по одному.
«Коли потрапили на вільну територію, було відчуття, що можна нарешті дихати, і це не метафора»
Певний час родина Наталки залишалася в місті. Батьки – люди похилого віку – відмовилися від евакуації. Але Наталія розуміла: і за нею, і за її чоловіком невдовзі прийдуть.
– Я журналістка, а чоловік працював у комунальній сфері. Залишатися в місті нам було небезпечно. Увечері 19 березня ми виїхали. Наступного дня ми не стали чекати, бо він міг стати для нас дуже неприємним. Так нас попередили. Ми поїхали через Росію, як багато хто їздив, далі – через Латвію. Через Україну можна було виїхати, але треба було проїхати 17 блокпостів, з них 12 – підконтрольних окупантам, – розповідає наша співрозмовниця. – Ми виїхали власною автівкою, діяли якось спонтанно, без розуміння реальності. Коли потрапили на вільну територію, було відчуття, що можна нарешті дихати, і це не метафора, це фізичне відчуття. Коли я ходила вулицями свого окупованого міста, до мене ніхто з автоматом не підходив, але я відчувала неймовірний страх і дискомфорт.
Через територію Росії гнали не зупиняючись. І ще не здогадувалися, що на пункті пропуску на них чекають найгірші в житті чотири години.
– Чоловіка роздягали й шукали якісь татуювання чи сліди від поранень. Допитували, чи маємо ми зв’язки із ЗСУ чи СБУ. Коли зазирнули в паспорти і побачили американську візу в дитини, запитали, чи вчили її американці ненавидіти росіян. Вони хотіли, щоб ми стали біженцями в Росії. Звичайно, ми перед тим почистили всі чати й месенджери, видалили прямий ефір з мітингу. Але я не прибрала листа до львівської школи, куди ми планували оформити дитину на екстернат, адже в нашій школі ще на початку березня сказали, що всі там тепер навчатимуться за російською програмою. Я тоді почала шукати доньці варіанти, відправила з десяток листів у школи в різних містах, і зі Львова відповіли відразу. І от окупанти зламали мою пошту і побачили лист до Львова. Наша легенда про поїздку до друзів у Москву одразу відпала. Довго нас допитували, і про «фашистів» у Львові розказували. Спершу був загальний допит – нас утрьох, потім допитували по одному. Всі речі пропустили через «рентген», і не тільки речі, а й машину. Це найжахливіший спогад, це ще гірше, ніж сидіти в квартирі й слухати звуки канонад. Ми думали, що нас або не випустять, або повернуть назад. Якесь шалене відчуття страху.
Після пережитого Наталка з сім’єю мандрувала Європою два тижні. Але зрештою всі зрозуміли, що хочуть повернутися в Україну. За час, що минув, сталося багато різного. З приємного – дочка вже вступила в університет імені Франка, на бюджетну форму навчання. Тож родина оселилася у Львові. А чоловік Наталії заявив, що йде на фронт.
– Він вирішив зробити все для того, щоб донька могла жити й навчатися повноцінно, у вільній країні, – розповідає журналістка. – Дуже хвилююся за нього, іноді не маємо можливості розмовляти і по декілька днів, але це його вибір, і цей вибір я поважаю.
«Мрію повернутися додому – в місця щасливих людей»
Зараз Наталя співпрацює зі Старобільською міською військовою адміністрацією, яка територіально перебуває у Львові, доки Старобільськ окупований. Активно веде роботу в сфері гуманітарних сервісів, інформує громадян про роботу адміністрації. Одночасно веде сторінку Старобільської міської ради у Фейсбуці, яку читають тисячі старобільчан, розкиданих війною по всьому світу.
– З неприємних змін, які зі мною сталися, – те, що я не хочу писати як журналістка, мені доволі складно бути об’єктивною, – ділиться медійниця. – Я мрію повернутись додому. І не просто додому, а, як казав Скрябін, в місця щасливих людей. Бо ми були щасливі вдома, але просто не знали цього. Мрію нарешті почуватися самою собою. Мрію про випуск першого друкованого номера своєї любої районки «Вісник Старобільщини» у деокупованому Старобільську. Про це щоразу у розмові з колегою, яка евакуювалася до Німеччини, говоримо, будуємо плани, бо вважаю це дуже важливою складовою тієї великої роботи, яка чекає на нас після повернення на звільнені території. Останнім часом здається, що я живу не своїм життям. Неначе дивлюся на світ очима якоїсь кіногероїні, а чим закінчиться фільм – невідомо. Хочеться вийти з цього стану. Я вірю в Україну, в наші Збройні сили. Дуже люблю свою країну – раніше над цим так глибоко не замислювалася. А зараз зрозуміла, як сильно люблю! Коли нас позбавили свободи й можливості робити вибір, я зрозуміла, яка це була цінність!
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.