Репортаж журналістки Раміни Есхакзай про те, в якому стані зараз Бахмут і як живуть в умовах систематичних обстрілів місцеві жителі та військові, вийшовши 4 лютого, майже одразу став резонансним. Наразі його переглянуло майже півтора мільйона глядачів. Одначасно дехто називає його скандальним, журналістку звинувачують у необачних висловлюваннях. Про те, як було знято цей репортаж і що означали слова Раміни, – в її інтерв’ю SPILKA News.
– Ваш матеріал про Бахмут виявився більш ніж резонансним – від контенту й до реакції на нього. Коли вам запропонували їхати знімати на фронт, якою була перша думка?
– Поїздку в Донецьку область я планувала давно, оскільки після випуску про Лиман мені почали писати волонтери, військовики, пропонували приїхати й познімати те, як вони воюють на своїх напрямках. Вони хотіли показати реальний світ війни, бо їм справді важливо, щоб цивільні знали, яка точиться боротьба за кожний метр нашої землі! І коли приїжджає в найгарячішу точку на лінії фронту такий, приміром, журналіст чи блогер, як я, це, мені здається, дає бійцям надію, що про них пам’ятають, їм допомагають і, попри якісь там суперечки в соціальних мережах, ми всі згуртовані й готові допомогти їм.
Щодо поїздки в Бахмут. Вона виявилася неочікуваною, бо я планувала поїхати в Донецьку область і відзняти коментар лікарів і наших бійців, які були в госпіталі (там різні вояки, що обороняли Соледар, Сєвєродонецьк, Бахмут). Їм було що розповісти. Але за кілька днів до виїзду я списалася з волонтером Денисом Христовим, який сказав, що збирається їхати в Бахмут. Написала «Теслі» – військовику, з яким ми знайомі завдяки випуску про Ізюм – і дізналася, що він зараз також у Бахмуті. Я запитала, чи можна мені приїхати, наскільки це безпечно, чи навпаки – небезпечно. Чи дадуть мені дозвіл? Він відповів: Бахмут – найгарячіша точка, але в супроводі військовиків, якщо приїхати найближчими днями, буде змога відзняти випуск.
Я зателефонувала пресофіцеру, який відповідає за цей напрямок, іншим нашим воякам, які там у різних точках. Усі сказали: так, це небезпечно, але не настільки, щоб нам відмовляти. У супроводі все буде нормально. Сталося так, що за день до цього було відносно спокійно. І саме тоді, коли ми заїхали в місто, посилився мінометний обстріл. Тобто на під’їзді було ніби нормально, а потім… Я взагалі планувала іншу зйомку – записати цивільних, військовиків з різних бригад. Це мав бути великий випуск, однак через той мінометний обстріл довелося змінити плани й уже знімати інше. Звідси й широкий резонанс, бо мене ж дивляться переважно цивільні. Для деяких Україна вже перемогла, їм здається, що війна далеко. І ось цей випуск знову опустив усіх на землю, як у перші дні повномасштабного вторгнення, коли всі об’єдналися, донатять і знають, наскільки вони потрібні війську.
– Ми бачили на відео, що ви потрапили під обстріл. Як удалось уникнути небезпеки? Як там взагалі люди рятуються?
– Коли ми заїхали в місто, ще не було обстрілу. Спочатку чули як працюють танки, потім гради, потім були звуки авіації. Я дивилася, як реагують на все це місцеві, як реагують тварини, як насамперед реагують вояки. Упевненість останніх давала змогу почуватися нормально й не боятися. Але скажу відверто: злякалася сильно тоді, коли ми вже вийшли з підвалу будинку, де я познайомилася з цивільними. Тоді почула, як був приліт у цей будинок, чи поруч – то було дуже гучно. Потім було страшно, коли «Тесла» сказав, що в нас є три хвилини, щоб добратися до Будинку культури, а обстріли в цей час посилювалися. Я вже бачила, як сиплеться скло з будівель, що стоять поруч. Ти реально почуваєшся якоюсь мішенню на полі бою. І мені як цивільній людині, що звикла контролювати все, було страшно усвідомлювати, що ми просто біжимо, як маленькі мішені. І ти почуваєшся абсолютно безпомічним…
Звісно, я довіряла військовикам і знала, що якби було настільки небезпечно, наскільки мені здається, то жоден з них не пустив би журналіста, репортера в місто. Функція «поїхати з міста» доступна завжди, й матеріал за будь-яку ціну не потрібен. І також я мала домовленість з іншими героями в Донецькій області, тож ризикувати життям заради кількості матеріалу в Бахмуті не варто. Тому з упевненістю, що тут знімемо, скільки можливо, а потім поїдемо, я й пройшла цей шлях. І вже стало найстрашніше, коли ми добігли до Будинку культури: він був зачинений… Я побачила, що цю ділянку активно обстрілюють, а люди, яких зустрічаю, контужені – вони просто не чують цих вибухів. Помітила, як швидко почали їздити машини в місті – теж не просто так. Я вирішила покинути місто, бо жоден репортаж не вартий того, щоб ризикувати власним життям і життям команди.
– Хто вирішував, яку інформацію можна давати у фільмі, а яку ні? Вам же військовики багато розповідають…
– Коли роблю такі випуски, обов’язково погоджую матеріал з військовиками. Цей випуск до публікації подивилися пресофіцери, бо я відповідаю і за власні дії, і за життя наших бійців. Не можна допустити, щоб мій репортаж дав змогу ворогові визначити позиції наших військ, здобути важливу для нього інформацію. Донецька область – взагалі не мій орієнтир і я не знаю, що саме можна показувати, а що ні. Тому, звісно, до ефіру фахівці проглядають ролик, і ми подаємо ту інформацію, яку можна подавати… Можливо, якісь фрази можуть здатися образливими для цивільних, але це наша реальність і це війна. А моя основна мета – цими роликами показати, що всю енергію і всю увагу треба спрямувати на перемогу. Перемогу кують не коментарями в соціальних мережах, а за допомогою реальних донатів і наших дій, які допомагають війську й цивільним, що перебувають у таких гарячих точках.
– Вас звинувачують у соцмережах, що озвучили неперевірену інформацію про загибель непідготовлених вояків у Бахмуті (вони живуть чотири години) – а це, мовляв, грає на руку росії в її інформаційній війні проти України. Чи погоджуєтеся, що схибили?
– Непідготовлений військовик на бахмутському напрямку, за інформацією волонтерів, які вивозять «двохсотих» і «трьохсотих», живе чотири години. Для чого я це сказала? По-перше, щоб цивільні зрозуміли, якою ціною дається перемога, по-друге – дуже багато наших людей зараз хочуть іти воювати. Їх переповнює лють через біль, через втрати рідних, і тут головне – холодний розум і підготовка. Вийшло так, що в соціальних мережах мої слова перекрутили, начебто всі військовики живуть у Бахмуті чотири години. Але ж це неправда! Я знаю вояків, які вже рік на одному напрямку і вони всі живі, тому що всі підготовлені. І якщо ця інформація привертає увагу, то треба брати з моїх слів тільки те, що є насправді – непідготовлені люди не повинні воювати в таких гарячих точках, і кожному треба готуватися.
Крім того, волонтери, які надали мені інформацію, вивозять також «двохсотих» росіян. За тих умов інколи неможливо побачити, хто де, бо позиції дуже близько одна до одної. Одразу важко зрозуміти, чи це тіло нашого героя, чи це тіло окупанта. І тому я не розумію, з чого росіяни радіють? Я ж не сказала, що саме наші вояки живуть чотири години. У росіян ситуація гірша. У них цілий підрозділ вагнерівців може прожити лише годину, не кажучи вже про окремих штурмовиків. Але якщо ось цей фрагмент дасть змогу людям замислитися, якою ціною дається перемога, то нехай мене хейтять, нехай він буде, і я не вважаю, що сказала щось не те. Тим паче військовик спростував мої слова про «чотири години» й ще раз наголосив: дуже важлива підготовка. Не треба сподіватися лише на HIMARS, важку артилерію та на якісь круті речі від наших партнерів. Треба розраховувати на підготовку загалом і вчитися воювати. Бої в місті – дуже непрості. І не кожний, навіть професійний військовик, якщо поспілкуватися з командирами, правильно й чітко все виконує. А професіоналів стає дедалі менше, приходять добровольці, яких треба навчати. Ось саме тому й сказала фразу, за яку потім дехто зачепився…
– Чи бачите вплив вашої інформації на іноземну авдиторію? Чи є відгуки росіян?
– Мої соціальні випуски дуже полюбляють переглядати іноземці. Наприклад, після матеріалу про Маріуполь зі мною зв’язався журналіст з Netflix і попросив контакти героїв цього випуску. Також після того, як я відзняла цивільного, який був 34 дні в російському полоні, й потім хлопця незаконно вивезли на російську територію, зі мною зв’язалися з Бі-Бі-Сі. Я не знаю, як вони знаходять мій канал. Я ж не на всі випуски роблю переклад англійською мовою, що вважаю великим недоліком, але вони все одно якось мене «вираховують».
З випуском про Бахмут вийшла смішна ситуація. Іноземці подумали, що я військова кореспондентка і це мій перший день роботи в Бахмуті. Я в їхніх очах була бідною дівчинкою, яка здригається від вибухів, і вони не розуміли, як можна було мене відправити в таке місто, а не якогось досвідченого чоловіка. А деякі писали про те, що я героїня, і, мовляв, подивіться, як там важко, і треба далі допомагати українцям. Тобто за будь-якого розкладу вийшли в плюсі українці. Нам корисна і перша версія – про те, що я молоденька кореспондентка, якій треба виконати завдання, і версія друга. І треба українцям допомагати. Виходить, що випуск, який я вважала невдалим, виявився дуже корисним і зробив добру справу в допомозі нашим військам. Він допоміг і в інформаційній боротьбі. Росіяни (а їх відсотків двадцять) переглядають мої випуски. Навіть ті, які роблю українською мовою. Але часто полюбляють перекрутити якісь слова, навішати «собі» заслуг. Я немов ланка в інформаційній війні: росіяни можуть цитувати мої слова нарівні з телевізійними каналами. Проте вони думають, що вирвавши якісь слова, вони роблять гірше мені чи Україні. Навпаки – вони привертають увагу до моїх випусків. Хтось зайде, подивиться та й зрозуміє, що таке росія і що таке їхня армія.
– Чи узгоджували з Міноборони свою поїздку в Бахмут? Можливо, з іншими компетентними органами? Чи була акредитація?
– Я в Національній спілці журналістів України вже не один рік. І маю акредитацію від Генштабу ЗСУ. Щоб поїхати в Бахмут, не треба дозволу Міноборони. Я скажу так: навіть якби я не була в НСЖУ, то волонтерам ніхто не забороняє на свій страх і ризик їхати й допомагати людям. Тобто, якби я вирішила допомогти своєму приятелю Денису Христову евакуювати людей і відзняла це на відео, то мені б сказали, звичайно, що це небезпечно й за вас ніхто не відповідає. Але їхати туди ніхто не забороняє. У нас закон не регулює, чи можна волонтерам їхати й рятувати людей. І чи можна це записати на відео. Це приклад того, як би я ще могла потрапити в ту гарячу точку.
– У Бахмут поїхав і ваш наречений Євген Пронін. Хто ініціатор спільної поїздки?
– Так, зі мною поїхав Євген, оскільки він не міг залишитися вдома, коли я вирушаю в найгарячішу точку на лінії фронту. Давно вже чула розмови, що росіяни планують відрізати трасу через Часів Яр. Її вже обстрілюють і, можливо, ми могли заїхати й опинитись в оточені. Це, звичайно, найгірший сценарій. І Женя тоді сказав: «Ти уяви, якщо ти заїжджаєш, швидко змінюється ситуація на фронті, росіяни перекривають трасу, і ти залишаєшся в Бахмуті, а я в Києві. Як я тоді почуватимуся? Звичайно, я їду з тобою». Сказав, що буде допомагати мені, якщо треба захищатися чи прориватися. І це ж не вперше, коли він зі мною в поїздці. Він для мене і підтримка, і водій, і асистент. Звичайно, морально й фізично йому не дуже легко: за кермом 8–10 годин… Але йому, певно, спокійніше, коли я поруч.
– Чи плануєте й далі їздити в зону бойових дій і знімати для свого каналу?
– У мене є запити й плани поїздок у гарячі точки. Але я поїду ближче до лінії фронту лише тоді, коли пройду курс бойового медика, пройду практику. Для мене це зараз завдання № 1. Я порадилася з досвідченим медиком, яка «прив’язана» до бойової бригади з 2014 року. Це професіонал найвищого класу. Вона мені порадила курси, на які я записалася. Мені завжди була цікава медицина, тим більше, що це моя безпека.
Їздити в гарячі точки й не знати протоколи, як кому надавати допомогу, це з мого боку якось самовпевнено. Я настільки вірю у свою команду, настільки вірю у військовиків і свого нареченого, у їхні знання, що досі не пройшла ці курси. Для мене головне не те, що я поїхала в Бахмут і показала, які там обстріли. Ні, такі відео роблять професійні військові журналісти й наші військовики. Для мене важливо, щоб інформація позитивно вплинула на цивільних, яким, можливо, набридла війна, можливо, вони думають, що завтра-післязавтра це закінчиться.
Зараз донести інформацію важливіше, ніж потенційний ризик, на який хоч-не-хоч ідеш. Але ж і в Києві ти не почуваєшся в безпеці. Ось у Дніпрі люди були вдома у вихідний день, а їхній будинок знищили… Тому щось планувати в нашому житті зараз неможливо. Але, як казала «Пташка» – героїня одного з моїх інтерв’ю, – тільки ти обираєш, як прожити життя. І якщо це, наприклад, останні хвилини твого життя, як було в полоні на Азовсталі, то ти вирішуєш, або живеш як нормальна людина й допомагаєш іншим і собі прожити цей час, або ти просто сидиш зневірений і чекаєш, поки в тебе влучить. І в будь-якому разі, якщо фінал один, то краще, звичайно, докласти максимум зусиль, щоб прожити життя гідно. Як відомо з історії Азовсталі, коли здається, що все погано, то навіть з таких ситуацій є вихід. Тому, я дуже вірю в те, що я важлива ланка в наближені перемоги нашої країни. І поки я в це вірю – я робитиму максимум.
Інформаційна служба НСЖУ
