Вона побувала в окупації, пройшла разом із сином фільтраційні табори, вдихнула повітря свободи у Львові, але остаточно зрозуміла, що вона в безпеці, тільки в Косово. Історія журналістки Інтернет-видання «Троїцьке.city» Вікторії Кайдаш – спеціально для НСЖУ.
23 лютого журналістка Інтернет-видання «Троїцьке.city» Вікторія Кайдаш поїхала до сина у Сєвєродонецьк на Луганщину. Наступний день планувала провести з родиною, незважаючи на досить тривожний інформаційний потік. Це була перша за тривалий час реальна, а не «на папері» відпустка. Пізно ввечері вона вийшла на вулицю – подихати свіжим повітрям… Ця ніч стала останньою тихою в місті, та й в усій країні.
– Почались обстріли. Це було жахливо. Біля банкоматів стояли люди, знімали гроші. Черги були довжелезні – ніколи таких не бачила раніше. Того дня влучили у військкомат Сєвєродонецька. Все гуркотіло. Люди не знали, що робити, як далі діяти. Кожний сподівався лише на себе, – згадує перший день війни журналістка.
Життя в окупації. Паралельна реальність
Разом із сином Вікторія повернулася до Троїцька, та за кілька днів місто вже було в окупації.
– Враження було таке, ніби я в капкані, – каже Вікторія. – Неможливо працювати, неможливо відкрито висловлювати свої думки, неможливо взагалі жити звичним життям. Тривалий час не було Інтернету, не було мобільного зв’язку. Повне відчуття, що нас відрізали від життя, позбавили його. Ми були в якійсь іншій – паралельній – реальності, яку не могли усвідомити і прийняти. Я розуміла, що в будь-який день до мене можуть прийти люди з автоматами. Так, я була готова до того, що до мене прийдуть і поведуть на допит.
Шлях до свободи
Виїхати з окупації було можливо, але тільки через територію РФ. Ризикнути чи загинути на захопленій росіянами території? Журналістка вирішила, що треба їхати, навіть попри фільтраційні табори, в яких і вона, і її син мали всі «шанси» просто «загубитися».
– Рашисти влаштували фільтраційний пункт на кордоні. Був ризик просто зникнути безвісти, декого окупанти без пояснень розвертали і відправляли назад. Фільтрація – це така перевірка, яку проводять ФСБшники просто на кордоні. Хто їм не сподобався, того вони забирали на допит. На багато годин. Перевіряли всі речі. Мого сина забирали на таку «бесіду». П’ять годин тримали. Запитували: чи є хто з рідних у ЗСУ, як ти до цього ставишся – такі провокаційні питання що стосуються України і все таке, – з жахом згадує Вікторія.
Але їй таки пощастило виїхати з окупованої Луганщини, проїхати Росію і перетнути омріяний кордон з Латвією.
– Росіяни розуміли, що ми їдемо з їхньої території далі, й намагалися всіляко тиснути психологічно: довго тримали на сонці, затримували документи і нічого не пояснювали. Люди з тривогою стояли і чекали, коли їх випустять із країни. А коли вже перетнули кордон, коли зрозуміли, що ми в Балтії, то нарешті «видихнули». Там нас дуже добре зустрічали, швидко оформлювали документи, допомагали, якщо потрібно, пояснювали, чим їхати далі, де зупинитися переночувати, як добратися до міста. Там дуже доброзичливо ставилися до українців і всім допомагали, – проводить паралелі луганська журналістка.
Подолавши чималу відстань, Вікторія приїхала в Україну – у Львів. Там їй допомогли облаштуватися колеги з Центру журналістської солідарності НСЖУ.
– Знайшли для мене місце в центрі для журналістів, для телевізійників. Деякий час я там жила з колегами. Це дуже зручно, і я дуже вдячна за таку підтримку. Ми працювали в одній кімнаті. Там була техніка, а ще – поруч були люди однієї зі мною професії, я сказала б, «однієї крові». Ми мали багато спільних тем для розмов, нам було цікаво разом, – каже наша співрозмовниця.
Завдяки Національній спілці журналістів України Вікторія дізналася про можливість продовжити роботу й навчитися нового у Косово. Подала документи і чекала відповіді. За місяць дізналася, що її заявку схвалено, і влітку переїхала до столиці Косово – Приштини.
– Косовари самі 23 роки тому пройшли війну, тому розуміють що це таке. Це відчувається у ставленні до українців на всіх рівнях: від урядовців – до пересічних людей. Якщо вони чують, що ти з України і зараз в них знайшов притулок, то готові допомогти хто чим може. Хто – добрим словом, хто – якусь проблему вирішити. Кожен ставиться доброзичливо і з розумінням, – ділиться своєю історією журналістка, яка тільки після переїзду до Косово зрозуміла, що вона нарешті в безпеці.
– Я розумію, що війна закінчиться. Ми обов’язково переможемо. На той час в нас виникне багато невирішених питань. Повернеться багато людей: хто з-за кордону, хто з війни, буде дуже багато справ, багато питань, які доведеться вирішувати. Тому хочеться писати про досвід людей, які вже пережили щось подібне. У косоварів можна повчитися, як після війни будувати в своїй країні нове життя, як працювати в нових умовах, як прилаштувати своє бачення світу до реалій і рухатися далі, – каже Вікторія.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
