Унаслідок повномасштабної російської агресії головний редактор газети «Дворічанський край» Андрій Фомін залишився без дому й без улюбленої справи. Під час окупації ворог зомбував дворічанців пропагандою про «один народ», розставляв усюди бюсти Леніна і спалював українські книжки. Як журналіст терміново рятував сім’ю і себе від переслідувань – читайте в його розповіді.
«Того дня я ще сподівався видати черговий номер газети. Завершив верстку, але здати у друк вже не зміг»
Селище Дворічна розташоване за 20 кілометрів від кордону з РФ. 24 лютого окупанти розбудили місцевих жителів потужними вибухами.
– Ми зрозуміли, що розпочалася війна, – каже Андрій. – За кілька годин у селищі з’явилася військова техніка загарбників. Йшли нескінченні ворожі колони. Вся техніка була накрита, машини тентовані. Але того дня я ще сподівався видати черговий номер газети. Завершив верстку, проте здати у друк вже не зміг.
Дворічну окупували майже одразу. Певний час люди ще користувалися українськими товарами, а коли вони закінчилися, стало дуже скрутно.
– Доки працювала наша адміністрація громади, то все було більш-менш організовано, і населенню було не так скрутно: залишалися ще в магазинах багато продуктів, в аптеках – медикаментів. Але поступово всього цього не стало. Постачання було мізерним. Росіяни видавали гуманітарку: по «жмені» гречки, цукру. Місцеві жителі, особливо пенсіонери, щодня ставали біля адміністрації в чергу. Їх ставало дедалі більше й більше, тому що люди хотіли їсти, а запаси вичерпалися, – згадує події початку повномасштабної війни Андрій Фомін.
На окупованій території загарбники насамперед взялися «промивати мізки» українцям. На щастя, Андрій мав доступ до супутникового телебачення, тож його будинок час від часу перетворювався на справжній кінозал.
– Пізніше, коли зникло світло, стало тяжче. Але я за першим фахом радіотехнік: переобладнав на 12-вольтовий акумулятор супутниковий тюнер і телевізор. Так я дивився українські канали. Дуже багато знайомих до мене приходило: ми разом дивилися наші новини, або я їх людям переповідав, – каже наш співрозмовник.
Окупанти разом із місцевими колаборантами, яких, на жаль, було немало в селищі, намагалися запровадити свої порядки. Почалися репресії.
– У них з’явилися списки наших АТОвців. Когось били, когось вивезли в невідомому напрямку. Переслідували переважно активістів, але в цю «м’ясорубку» потрапляли й пересічні люди. Дуже багато було доносів. Були в селищі люди, які спеціально сідали, брали в руку ручку й писали ці доноси – багато доносів. А потім окупанти приїжджали після комендантської години і забирали людей, – згадує журналіст.
«Вони заселилися в будинок культури, а там була бібліотека. Кажуть, що всю українську літературу чи то вивезли, чи спалили»
У селищі розвивався справжній сюр: окупанти намагалися повернути Дворічну в радянські часи. Попри весь жах ситуації Андрієві було дуже смішно, коли на блокпостах ворог встановлював бюсти Леніна, а все селище завішували бігбордами-агітками.
– На блокпостах з’явився Ленін. Бюст стояв на накритому бархатом постаменті. Це було смішно, але разом з тим страшно. Вони заселилися в Будинок культури, а там була бібліотека. Кажуть, що всю українську літературу чи то вивезли, чи спалили. Було ж іще холодно, то, мабуть, палили її в пічках. Для мене було крапкою, коли з’явився оцей знаменитий бігборд «Мы с Россией! один народ!». Що стиль, що пунктуація… Це теж було смішно, але, як виявляється, не всім, – розповідає Андрій.
На людей в окупації постійно тиснули, всіх схиляли до співпраці. Андрієві довго вдавалося залишатися непоміченим, та одного дня на виході з магазину його зустрів один з колаборантів і «запропонував» прийти на розмову до адміністрації. Звичайно, вибір є завжди, але відмова могла коштувати Андрію життя.
– Йти не хотілося, але якби я не прийшов, то прийшли б вони. Я й пішов. Мені «запропонували співпрацю». Я почав запитувати: які підстави, за яким законом ми живемо. Мені у відповідь: «Что ты сразу начинаешь?» «По каким законам мы будем жить?» – «Украины здесь нет. Здесь – Россия». «Понятно, по российским законам надо зарегистрироваться…» – «Ты что, ты что – умный?…» На цьому розмова закінчилася, – веде далі головний редактор.
Андрій намагався врятувати майно й архів редакції, дещо вдалося ненадовго сховати. Колаборанти ж не полишали спроб схилити журналіста до співпраці, та зрештою забрали в нього ключі від редакції й змусили віддати техніку.
– Я віддав ключі. Мене посадили в автівку, і ми поїхали до колеги за другим комплектом ключів. Я думав, що додому вже не повернуся, але мене висадили. Я бігом перебіг, бо була комендантська година, і тоді остаточно зрозумів, що потрібно виїжджати, – каже пан Фомін.
«Коли ми сіли в автобус і поїхали, одразу з’явилося відчуття, що звільнився від чогось поганого й брудного»
Але виїхати з окупації можливо було лише через територію РФ. На блокпостах і пунктах перетину кордону рашисти влаштували людям сім кіл пекла. Їх годинами тримали на холоді, виснажливо допитували, ретельно перевіряли речі. Після таких принижень і знущань зустріч із латвійськими прикордонниками вразила контрастом.
– На пункті пропуску «Убилінка» нас добу не пропускали. Вночі підморожувало. Ночували на дерев’яних піддонах. Ніякого приміщення (або хоча б навісу) не було. Грілися в магазинах, але не в кожен магазин пускали. У деяких можна було попити кави і навіть сходити в туалет. Більше сотні людей протримали ніч просто неба. Було дуже холодно. Я їхав з однією сумкою, і надягнув на себе все, що можна було. Люди ходили в халатах, курточках, ковдрах… Уже на другий день по 10 чоловік почали пропускати. Шмонали прискіпливо: до нитки перевіряли сумки, роздягали. Зрештою винесли паспорти і сказали: «Йдіть туди». Ми пішли в бік латвійського кордону. Там, на латвійському кордоні, ми теж заповнили декларацію, і нам сказали: «Ідіть». Хлопці, які були зі мною, одразу запитали, коли сумки перевірятимуть, а їм ще раз сказали: «Йдіть». Ми пішли. Там нас зустрів автобус, і коли ми сіли в нього й поїхали, одразу з’явилося відчуття, що звільнився від чогось поганого й брудного, – згадує наш співрозмовник.
Далі Андрій разом із родиною проїхав Латвію, Литву, Польщу й Чехію, щоб звідти потрапити нарешті до України. Згодом оселилися в Ужгороді і поки що повертатися до свого селища не збираються: воно вже перебуває під контролем ЗСУ, але лінія фронту поруч.
– На даний час на території нашого району ідуть бойові дії. Повертатися туди зараз небезпечно. Повністю зруйнована наша квартира, під час вибуху в будинку загинула наша сусідка. Мене підтримують товариші, знайомі, колеги. На даний час перебуваю у статусі ВПО і, на жаль, поки що ніде не працюю. Дуже сподіваюся, що ми повернемося до себе додому, в Дворічну. Впевнений, що Україна переможе, тоді і радіокомпанія працюватиме, і газета буде виходити. Все буде Україна! – підсумував Андрій Фомін.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
