Телеканал ТРК «Донбас-онлайн» почав діяти у Сєвєродонецьку, що на Луганщині, в березні 2021-го. Аліна Кравченко прийшла до редакції в липні того ж року і далі просто не уявляла себе без роботи в камері з мікрофоном у руках. Та 24 лютого 2022 року телеканал припинив мовлення, Аліні ж довелось евакуюватися. Про евакуацію і нову сторінку в своїй професії телевізійниця розповіла журналістам НСЖУ.
У день народження чоловіка слухали звернення Путіна
– Я запам’ятала більше не 24 лютого, бо в нас, на Луганщині, обстріли почалися ще з 17-го, якщо не помиляюся. Тоді перший снаряд прилетів у дитячий садок у Станиці Луганській. З того моменту ми вже розуміли, що слід чекати «продовження».
Напруга зростала настільки сильно, що 22 лютого, коли Алінин чоловік святкував день народження, замість привітань всі слухали… Путіна.
– Його промова була про визнання так званих «Л/ДНР». З того моменту ми зрозуміли, що буде максимально неспокійно, – Аліна.
Новина про початок так званої «спецоперації» журналістку не збентежила. Несподіваними були масштаби вторгнення.
– Луганщина, Донеччина… Ми всі звикли до того, що війна поруч. Всі новини у нас протягом восьми років починалися з того, що ми оголошували зведення Генштабу про ситуацію на фронті. Ми були до цього морально підготовлені, але що все буде в таких масштабах, не сподівалися, – каже наша співрозмовниця.
Зберігати спокій Аліні допоміг досвід життя в окупації, набутий у 2014 році. На початку повномасштабного вторгнення було відчуття дежавю, і хотілося вірити, що все має скінчитися за 2-3 тижні, як було вісім років тому. Рашисти навіть стріляли по тих самих об’єктах, що й 2014-го.
– У нас на центральній вулиці міста розташовані важливі об’єкти: телевізійна вежа, через 500 метрів – лікарня, ще через 500 – найбільший у місті супермаркет. Щодня ми розуміли, що на цьому відрізку буде «приліт». Якщо сьогодні влучили у вежу, то завтра чекай, що то буде в лікарні, а післязавтра – в супермаркеті, – розповідає телевізійниця.
Опитування в підвалі
У перші дні повномасштабного вторгнення Аліна разом із сусідами ховалася від обстрілів у великому підвалі. Проте довго там не протрималася, бо то не укриття і не бомбосховище, а звичайний підвал житлового будинку, де холодно, вогко, де люди просто під стіною справляють нужду.
А ще в тому укритті збиралися люди різних поглядів, і розмови з ними спонукали журналістку до аналізу ситуації.
– Якось я вирішила запитати в людей, яка в них освіта, – каже Аліна. – Одна жінка каже «Я 9 класів закінчила», інша – «Я в ПТУ вчилася». І таких було багато… Я вкотре зрозуміла: люди, які свідомо підтримують «русскій мір», – це люди, які не можуть розпрощатися з Радянським Союзом, або люди, які не вміють аналізувати, в яких немає освіти, які звикли, що за них все хтось вирішить. Це і є головні жертви пропаганди. Цим людям немає різниці, перед ким схиляти голови, в якій країні жити. Буде Україна – нехай буде Україна, «прийшла» Росія – нехай буде Росія. Якби прийшли марсіани, то поклонялися б марсіанам. Як з цим боротися? Я не знаю, що має статися, щоб це побороти. Мені дуже прикро й соромно, що на Луганщині залишаються такі люди. І, на жаль, їх і досі немало, — зітхає Аліна Кравченко.
«Боже, куди ми приїхали?! З одного пекла в інше?!»
Через відсутність сталого зв’язку Сєвєродонецьком ширилися чутки про відступ українських захисників та окупацію рашистами. Ці плітки щоразу розвіювалися, коли, почувши гул техніки, Аліна підходила до вікна. Побачити українських бійців за вікном було найкращим заспокійливим засобом.
– Коли я бачила наших військових з українськими прапорами, то почувалася маленькою дитиною: стояла і махала їм рукою. Це було дуже мило і додавало відчуття захищеності, – згадує журналістка.
Але наприкінці березня, коли обстріли в місті не вщухали цілими днями, довелося таки евакуюватися.
– Почалися стріляти по людях, що стояли в чергах до магазинів, за гуманітаркою. Ми намагалися піти на ринок, щоб купити якихось продуктів, але у приватний будинок неподалік ринку прилетіла «Точка-У». Це було дуже страшно, – розповідає наша співрозмовниця.
От після цього Аліна разом із чоловіком вирішила виїжджати з рідного Сєвєродонецька. Щоправда в день виїзду приватний перевізник обманув їх – обіцяного місця в автобусі не було. Довелося п’ять годин простояти на морозі, щоб потрапити до евакуаційного транспорту, наданого Луганською ОВА.
Майже доба в дорозі. Нарешті – Івано-Франківськ. І знову переляк. Але зараз той день Аліна згадує з усмішкою.
– Франківськ зустрів нас непривітним дощем, а ще й літаки літали – було так страшно. Я сказала: «Боже, куди ми приїхали?! З одного пекла в інше?!» Потім нам пояснили, що то наші літаки, що все добре…
На шляху до самостійності
Мовлення телеканалу, на якому працювала Аліна, перервалося 24 лютого. Відтоді жодних чітких вказівок про подальшу роботу не було. В Івано-Франківську з роботою теж було складно. Проте Аліна почала знайомитися з місцевими людьми, а разом зі знайомствами з’явилися й пропозиції про співпрацю.
– У червні я розпочала роботу як фрілансер на місцевому каналі. Записувала новини про своїх земляків, які тут облаштували своє життя. Згодом зв’язалася з колегами, які роз’їхалися по різних куточках України, і почала писати статті на сайти про релокацію бізнесу, про переселенців. У жовтні на пропозицію голови НСЖУ Сергія Томіленка почала записувати історії журналістів, які були вимушені покинути свої домівки. Це стало ще одним моїм проєктом на шляху фрілансера, – додає телевізійниця.
Усвідомлення себе як самостійної творчої одиниці прийшло під час подорожі Карпатами. Тоді Аліна відкрила ФОП і почала працювати сама на себе.
– Ми перебуваємо у скрутному становищі зараз, але і його варто використовувати для самовдосконалення, – впевнена Аліна. – За останні пів року я виокремила для себе позитивні моменти в новому режимі: можу працювати у зручний для мене час і сама собі складати графік роботи. Для мене, наприклад, не проблема працювати до 12-ої ночі, але дуже важливо вранці поспати до десятої.
…Війна змінила кожного українця, але Аліні хочеться вірити, що всі ми стали більш свідомими й відповідальними. І журналістів це стосується особливо, бо їхнє головне завдання незмінне – доносити до людей правдиву інформацію.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
