Віра Ільїна родом з Донеччини. Більшу частину свого життя прожила в Краматорську. У 2014-му, коли там почалися бойові дії, вона разом із сім’єю залишалася в місті, хоч жила біля самісінького військового аеропорту. Провела в окупації чотири нелегкі місяці й невимовно раділа, коли місто звільнили. Але 24 лютого 2022 року війна вдруге постукалася в її двері.
«Коли о 4-й ранку 24 лютого я прокинулася від потужних вибухів, то одразу все зрозуміла»
Майже 30 років свого життя Віра Ільїна присвятила журналістиці. Тривалий час працювала в ТРК «Регіон», була кореспонденткою видання «Технополіс» у Краматорську. Останні роки очолювала департамент зв’язків з громадськістю Донецької торгово-промислової палати, а зараз продовжує цю діяльність уже в Івано-Франківську, бо з рідної Донеччини її змусила втекти повномасштабна війна.
– На Донеччині війна розпочалася в 2014 році. Тоді здавалося, що ми пережили дуже складні часи: були й окупація, й обстріли, й руйнування, й людські жертви. Але тоді я була трохи молодшою і, можливо, не відчувала такого напруження. Я була журналісткою щотижневика, і ми навіть видавали газету деякий час – доки це було можливо, звісно, – розповідає журналістка.
Тоді, у 2014-му, покидати рідне місто Віра не хотіла, тому вчилася жити без води, світла й опалення. На щастя, через чотири місяці українські війська остаточно витіснили окупантів із Краматорська і дали місцевим жителям надію на мирне життя. Та, озираючись назад, журналістка тепер добре розуміє, той мир тримався на волосині.
Фото: Віра Ільїна
– Не казатиму, що я не була готова до повномасштабного вторгнення. Ми неодноразово чули й читали різні повідомлення, звернення політиків, дані розвідки, які можна було аналізувати і робити з того певні висновки. Але ми чомусь цього не робили. Я жила недалеко від військового летовища, і коли о 4-й ранку 24 лютого я прокинулася від потужних вибухів, то одразу все зрозуміла: почалася справжня, широкомасштабна і відкрита агресія, – каже наша співрозмовниця.
«Величезну підтримку я знайшла в Івано-Франківському центрі журналістської солідарності»
Будинок Віри потрапив під обстріли у перший же день. Нічого доброго вже очікувати не приходилось. Тож Віра з сім’єю вирішили якомога швидше евакуюватися. Адже війна 2022 була не схожа на війну в 2014.
– Наші родичі мешкали у селищі Городенка Івано-Франківської області, теди ми й поїхали. Нам дали від сільради невеличкий, але затишний будиночок. Місцеві жителі багато чим допомагали. Я познайомилася з журналістами місцевої газети, вони розказали, як і де можна оформити допомогу. Староста допоміг провести інтернет, щоб я могла продовжувати працювати. У серпні наша промислова палата на базі Івано-Франківської промислової палати втілювала проєкт, і я брала в ньому участь. Так і вирішила тут залишитися, – розповіла пані Ільїна.
Але робота роботою, а новини з рідного Краматорська були на першому плані. Чорним днем для неї, як і для всієї України, стало 12 квітня, коли ворожі ракети поцілили в залізничний вокзал: убили 60 і поранили ще сотні мирних українців, які чекали на потяг. Але чимало людей і після цього продовжували повторювати російські наративи: мовляв, усе це – справа рук української сторони. Тоді Віра й зацікавилася пропагандою і тим, як її використовує ворог для впливу на її земляків.
– Черчилль казав: «Першою на війні гине правда». І це дуже актуально, бо у воєнний час уся інформація, яка є в доступі, буде так чи інакше впливати на людей. Я не розумію, як можна бачити ці злочини і взагалі не намагатися хоч щось аналізувати. Але таких людей, які не роблять висновків, немало, це справді жертви пропаганди. І з цим явищем, безумовно, треба боротися, – переконана журналістка.
Фото: Вікіпедія
Один з методів боротьби з пропагандою – це навчання, вважає Віра. Сама вона вступила на навчання до Києво-Могилянської академії, а також взялася активно вивчати історію Івано-Франківщини. На думку журналістки, щоб адаптуватися в новому місті, треба передусім дізнатися, хто тут живе.
– Величезну підтримку я знайшла в Івано-Франківському центрі журналістської солідарності. Це справді коло однодумців. Коли в мене є вільний час, я завжди йду туди. Бо це не тільки матеріальна допомога, це різноманітні заходи: виставки, тренінги, свята. Це місце, в якому я почуваюся як удома, – із захватом і вдячністю повідомила Віра Ільїна.
Фото: Івано-Франківська обласна організація НСЖУ
Івано-Франківськ, зізнається Віра, став для неї другим домом. Але вона не втрачає надії, що невдовзі гулятиме у своєму рідному Краматорську.
– Я навіть уявити собі не могла, що є такий край – тут справжній рай. Я вважаю, що Франківськ − це місто для людей. І як би не склалося – поїду додому на Донеччину чи залишуся тут –одне я точно знаю: моє серце буде надвоє розділене. На Франківщині я отримала більше, ніж прихисток, – тепер це моя друга батьківщина, – зізналася журналістка з Донеччини.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
