Тема українських біженців і внутрішніх переселенців, особливо жінок і дітей, є делікатною для висвітлення в Україні. Українські журналісти обговорювали, як це краще робити, на міжнародній конференції «Re:Cover – Як війна Росії в Україні змінює журналістику», яка 9-11 грудня пройшла у Братиславі (Словаччина).
Олена Семко з видання «Тексти.org.ua» в травні виїхала з дев’ятирічним сином з Бердянська. До цього працювала там журналісткою, але далі лишатися було небезпечно. Тож до Запоріжжя відстань, яку долають в нормальних умовах три години, вони долали три доби. Було багато блокпостів, ночували в полі, під обстрілами.
– Я робила фото дуже акуратно, потім передавала по інтернету і одразу видаляла з телефону, щоб мій телефон був чистий. І я хотіла показати всьому світу, як жінкам вдалося виїжджати з окупації. І це знайшло відгук! Мені стали писати інші жінки, багатьом хотілося виговоритися, – згадує Олена Семко.
Відтоді в неї почався третій період життя. Вона з дитиною виїхала до Англії, працювала й далі працює онлайн. У роботі стикається з тим, скільки болю відчувають жінки-переселенки, які живуть за кордоном. Попри загальну думку, що вони виїхали за кордон і «радіють життю», в них відбуваються такі «емоційні гойдалки» що їх давно чекають психологи.
– Жінки бояться відкрито розповідати історії. Бо є претензії до тих самих спонсорів, треба підлаштовуватися до умов родин, де живеш. Треба працювати прибиральницями на кухні. І особливо це важко тим, хто має вищу освіту… Врешті я зрозуміла: не можна поєднувати роботу з особистим життям. Не всі історії мають залишатися в душі, бо можна вигоріти дуже швидко. І також треба розуміти, що, пишучи історію, ви несете відповідальність за подальше життя людини. Треба бути обережним, щоб не нашкодити. І ще один момент: журналісти, що працюють на фрілансі за кордоном, відчувають професійну самотність. А хочеться відчувати себе частиною команди, – каже Олена Семко.
Ольга Омелянчук, репортерка онлайн журналу «Reporters», керує комунікацією в фонді «Повернись живим». Вона не виїздила з України, не виїздила з Києва. Каже, висвітлювала російсько-українську війну з 2014 року, і саме 24 лютого була на Донеччині. В неї була місія тоді – встигнути у Київ. Тепер журналістка жартує, що їй «треба було не пропустити окупацію». А насправді вона дуже хотіла потрапити в Київ.
Хтось додумався ввімкнути в Києві сітілайти з прапорами України. Це дуже підтримувало тих, хто їхав у Київ, адже таких було мало. І журналістка досі не знає, хто це зробив.
– Спершу я займалася не журналістською діяльністю, а евакуацією людей з міста та області за кордон. Проблеми в лютому-березні були пов’язані з тим, що було багато людей з інвалідністю, і були люди, прикуті до ліжка. Не було спеціального транспорту. І це було дуже складно… І ми вивозили не лише людей, а тварин – собак, котів, навіть папужку і щура.
У травні повернулася до журналістської діяльності.
– Я потрапила в Куп’янськ через 10 днів після деокупації. ВПО у нас від 4 до 7 мільйонів. І попри те, що поліція, військові, ДСНС і купа інших установ працюють, та як такої системи евакуації немає, що робити з людьми, невідомо. Для того, щоб бути евакуйованим, треба насамперед мати авто. Якщо ні, то тебе може вивезти держава або волонтери. І коли місто звільнили, то вивозили в основному людей по одну сторону мосту. А люди, що були по інший бік мосту (бо місто розділене ним, і воно було фактично зруйноване), лишалися там, попри деокупацію… Ми познайомилися з британцем, якому 56 років, він уже 16 років живе в Україні. У нього лише одне око. І він став перевозити людей, фактично руками переносити їх, допомагати їм, – розповіла Ольга Омелянчук.
Назарій Вівчарик, фото автора
