Редакторка сайту «Троїцьке.City» та газети «Сільська новина» із Луганщини Марина Животкова разом із колективом редакції понад два місяці залишалася в окупації й продовжувала працювати. Допоки журналістку не забрали її на …допит. Про звинувачення, зраду, колаборантів і втечу від слідства Марина Животкова розповіла кореспондентам НСЖУ
Відрізані від України
Той лютневий четвер мав бути звичайним робочим днем для Марини. Та жінка не встигла зібратися на роботу, як задзвонив телефон.
– Мені зателефонували з друкарні у Харкові і сказали, що цього разу газета не буде надрукована, бо Харків бомблять, – почала розповідь Марина Животкова.
Редакторка кинулася обдзвонювати колег і просити їх негайно виїжджати з міста. Але територію Луганщини настільки швидко захоплювали тоді, що організувати автомобільне перевезення було неможливо.
– У перші дні війни на територію Луганщини зайшли військові так званої «ЛНР» під керівництвом росіян. І коли я зателефонувала до Сєвєродонецька, то дізналася, що ми вже відрізані і в оточенні, – розповіла журналістка. – З одного боку – кордон Російської Федерації, а з іншої – бої на Харківщині.
Колектив редакції, який вимушено залишився в окупації, вирішив працювати онлайн. Висвітлювали події в місті. У перші дні війни, коли в Троїцьке зайшли бойовики «ЛНР», там щодня відбувалися мирні акції протесту. Місцеві жителі виходили на вулиці з українськими прапорами, кричали «Луганськ – це Україна!», «Троїцьке – це Україна!», але окупанти почали наводити на них дула автоматів.
– Звісно, після такого люди перестали виходити на демонстрації, бо було зрозуміло, що в тому немає сенсу. Але росіяни не зламали наших людей. Уночі підлітки виходили і піднімали українські прапори. «ЛНРівці» ті прапори знімали, вішали свої, а на наступну ніч там були знов наші… І так тривало доти, доки перших відчайдухів не спіймали. Потім загарбники почали ходити по квартирах, перевіряти телефони, виявляти активістів, шукати за списками окремих людей: десь вони роздобули списки тих, хто служив у ЗСУ і поліції, – розповідає Марина.
Тоді редакторка ще не знала, що за нею вже теж пильно стежать «стукачі» й прислужники окупантів. Одного дня вони постукали в її двері.
– За мною прийшли додому і забрали на допит. Добре, що колеги швидко відреагували й зателефонували до журналістів з мережі сайтів «City», які просто закрили сайт «Троїцьке», змінивши всі паролі. Це мене дуже виручило, бо окупанти не змогли скористатися нашим сайтом і нашими сторінками в соцмережах, – розповідає Марина.
На допиті, який тривав вісім годин, випитували все: не тільки про роботу сайту, а й про громадську діяльність, яку журналістка активно вела за підтримки ПРООН та інших зарубіжних організацій.
– Для них той факт, що ти співпрацюєш із зарубіжними організаціями, – вже злочин… Навіть футболки, де були логотипи ООН, ЄС – це вже привід звинуватити у співпраці з ворогом. Як доказ взяли з редакції підшивки газет, хтось із колег дав мої ключі, – веде далі редакторка.
Але найстрашніше було, коли так звані «слідчі» заговорили про сина.
– У мене теж син в ЗСУ служить, і вони про це дізналися. На допиті мені ще й казали, що, мовляв, я погана мати, бо відправила свого сина на смерть. Це був такий психологічний хід, але я витримала. Мені було все одно, що вони зроблять зі мною, аби лиш вони не зробили чогось такого, про що б мій син дізнався і захотів мстити, – зізнається журналістка.
До редакції Марина більше не потрапила. Все майно – меблі, техніка, відеокамери, підшивки, автомобіль – було опечатано.
– Мені сказали, що на другий допит мене заберуть до Луганська, і там я буду змушена конкретно розповідати про все, що знайшли у мене вдома і в редакції. Навіть дипломи про якесь навчання, про курси, спонсорами яких були США, Великобританія, Швейцарія, – все це інкримінувалося як злочин, співпраця з іноземцями. І мені сказали: «Нічого доброго вам не світить». А потім відпустили під підписку, що покину журналістську діяльність», – розповідає пані Животкова.
«Їдемо на шопінг до Москви»
Чекати другого допиту Марина не збиралася. Всю ніч шукала волонтерів, які наважилися б вивезти з міста журналістку «під слідством». Їхати через Україну було неможливо. Залишався єдиний шлях – через РФ.
– Вранці прийшла смс-ка від одного з волонтерів, що є одне місце в автобусі. Запитав, чи маю я гроші їхати через Росію до кордону з Латвією. Я одразу погодилася. З собою не брала ніяких речей, тільки документи. В автівці було ще восьмеро людей – чотири фермери, які їхали до дружин у Німеччину, жінка з дитиною і молода дівчина-модель. Вона приїхала провідати бабусю в Сєвєродонецьку і застрягла через війну, – ділиться спогадами пані Марина.
Напевно, пощастило, припускає Марина, що їхали 9 травня, тож на блокпостах сильно не прискіпувалися. Перевіряли документи лише у водія і довго допитували чоловіків.
– На бусику було написано, що ми їдемо до Москви… Запитували, яка мета поїздки. Ми казали, що їдемо на шопінг… Одна жінка – що їде лікуватися. Так нас і пропустили. А чоловіків допитували довго, звіряли відбитки пальців, – додає Марина. – Увечері вже ми сіли в автобус і доїхали до кордону. Там нас знов допитувала ФСБ, але не всіх. Викликали одного фермера і довго вмовляли залишатися працювати в Росії. Мовляв, навіщо вам їхати до Німеччини – ми вам усе дамо. Але він твердо стояв на своєму.
Так само довго вмовляли дівчину-модель залишитися в Москві. На щастя, ніде в базі не засвітилося, що Марина – журналістка, тож її легенду, що вона їде на заробітки до Латвії, російські прикордонники «проковтнули».
«Коли ми опинилися в Латвії, зʼявилося відчуття безпеки»
Уже вночі група біженців пішки перетнула латвійський кордон, де їх дуже тепло зустріли прикордонники, почали шукати для них місце для ночівлі. Хоча скрізь було дуже багато українців, яких війна вигнала з рідних міст. Латвійці поселили Марину та інших людей на залізничному вокзалі. Звідти о 3-й ночі вирушав потяг до Риги.
– Відчувалося дуже тепле ставлення до українців – для нас це було дивно, ми не сподівалися на такий прийом. Квитків ми не купували – просто показали паспорти. Провідниця розповіла нам, де розташовані волонтерські центри. Ми могли там отримати консультації, як знайти житло і роботу… Після того, як ми проїхали територією Росії й опинилися в Латвії, зʼявилося відчуття безпеки: ми нарешті могли не думати, що за нами прийдуть, – згадує журналістка.
Марина першою з редакції ризикнула їхати через Росію. Коли вже була в Ризі, писала повідомлення колегам із Троїцького і благала їх виїжджати. Але пройти той самий шлях, що Марина, вони відмовлялися: вважали, що краще потрапити під обстріли, ніж зникнути безвісти у фільтраційних російських таборах.
– Дуже важко залишатися там, бо по тебе можуть прийти в будь-який момент. І їхати теж важко, бо не знаєш, відпустять чи заберуть у фільтраційні табори, проїдеш чи потрапиш під кулі, – говорить редакторка.
Утім, тим чи іншим способом, але з Троїцького виїхали майже всі працівники редакції. Залишилися вдома лише двоє людей пенсійного віку, в яких прикуті до ліжка родичі. Сама Марина згодом доїхала до Косово, де і проживає зараз. Продовжує працювати за фахом – веде телеграм-канал для земляків, які розкидані по всьому світу, також YouTube-канал. На сайті публікує історії жителів Троїцького: як вони вибиралися з окупації, як влаштувалися на новому місці. Пише і про луганчан, які захищають Луганську область і всю Україну від російської навали.
На майбутнє у Марини намічено багато планів.
– Газету плануємо відновлювати, як тільки буде звільнена наша земля. Шукатимемо кошти, звернемося за підтримкою до НСЖУ. Гадаю, люди нас підтримають… У Косово я пишу для українських ЗМІ, ми дуже активно беремо участь у різних заходах, виступаємо на місцевому телебаченні, радіо, даємо інтервʼю для онлайн-видань і розповідаємо про Україну. Нас багато поєднує, бо косовари теж боролися за свою незалежність і відстояли її. І вони кажуть, що ми обовʼязково переможемо, – з оптимізмом каже Марина Животкова, редакторка сайту Троїцьке.City і газети «Сільська новина».
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
