Творчу діяльність журналіст і письменник, який багато років жив і працював у Донецьку, звав фронтом ще задовго до 2014-го. «Перший Кущівський фронт – журналістика. Другий – гумор і сатира. Третій – твори для дітей середнього шкільного віку», – так напівжартома-напівсерйозно розповідав про свою роботу Павло Кущ.
А потім дійсно розпочалися справжні фронтові будні: спершу Донецьку та області, а потім в інших регіонах України. «Руська вєсна», а затим повномасштабне вторгнення рашистів до України докорінно змінили все наше життя. І творчість журналістів, письменників, художників та інших митців – також. Адже як писати веселі гумористичні твори, якщо співвітчизникам нині зовсім не до сміху? Що доброго і світлого може запропонувати автор молодшим читачам, які також потерпіли від жорстокої кремлівської «денаціоналізації»? Про те, як долає ці виклики відомий журналіст і письменник, розпитала прес-служба НСЖУ.
– Павле, насамперед майже традиційне запитання: як уживаються між собою журналіст і письменник у одній особі?
– Коли про це запитують юні читачі, то кажу наступне. Мовляв, журналістом працюю, а письменником відпочиваю. Бо робота у щоденній газеті справді дуже виснажує, і на цьому тлі літературна творчість стає аж бальзамом на душу, оскільки дарує приємні моменти натхнення, відомі всім творчим людям.
А коли розпитують про це дорослі, то серйозно свідчу, що оті двоє постійно шукають третього. Всі зазвичай сміються. Хоча в кожному жарті, як відомо, тільки його частка, а все інше – щира правда. Бо третій, якого начебто напитують двоє, – це публіцистика.
– Літературна творчість не дуже заважає журналістиці?
– Здавна існує поширене переконання, що якраз журналістика перешкоджає письменнику. Побутує навіть термін «журналізми», який вживають критики, вказуючи на мовні чи стилістичні вади. А у моєму випадку на журналістику літературна творчість вплинула позитивно. Ще до вступу на факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка почав опановувати цей жанр, і відтоді іронія, гумор і сатира зазвичай не були зайвими під час написання газетних матеріалів. Навпаки.
– Як свого часу зробили вибір на користь гумористично-сатиричного жанру?
– Схоже, це він зробив такий вибір стосовно мене… Ще змалку, коли бачив репродукцію картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану», свято вірив, що серед авторів, які підбирали колючі, дошкульні і їдкі слова, були й мої предки. Адже у Запорозькій Січі один із куренів так і звався – Кущівський. Та й у нашій родині шанували веселе слово, а журнал «Перець» став настільним. І тому найпершим моїм друкованим твором у районці стала не інформація чи схожий для початківців допис, а гумористичне оповідання. А коли вже в студентські роки надрукувався у легендарному тоді «Перці», тираж якого сягав двох мільйонів(!) примірників, дужче повірив у власні сили.
– Проте перша ваша книжка, яка побачила світ, – це дитяча повість.
– На той час це був непростий вибір, бо вже назбиралося нівроку оповідань для збірки гумору і сатири. Та дебютною стала повість про хлоп’ячі пригоди «Далі буде», написана весело й дотепно: так, зокрема, відзначило журі Всеукраїнського конкурсу для молодих авторів «Гранослов». Книжка була серед переможців, а гарну рецензію написав відомий письменик Віктор Кава, світла йому пам’ять. Відтоді і досі дотримуюся правила: писати для дітей треба так само добре, як і для дорослих, але ще краще. Бо діти – надзвичайно безпосередні і вимогливі читачі.
– На жаль, не можемо не оминути увагою лихий 2014 рік. Якщо не помиляюсь, ще у 2011 році письменник Павло Кущ із книжкою гумору і сатири «Братани по розуму» став найпершим автором із Донеччини – лауреатом загальноукраїнської літературної премії імені Остапа Вишні. Визнання на престижних творчих конкурсах у столиці отримали й кілька книжок для дітей. А далі війна… Відчували, що у згаданих веселих, добрих і світлих жанрах нехай вимушено, проте доведеться поставити крапку?
– Швидше, не крапку, а кому. Однак те, що рукописи гумористичних оповідань та повістей для дітей довелося відкласти, було очевидно. Аби писати такі твори, насамперед потрібен відповідний стан душі – сонячний. Тоді як там, у душі, густо купчилися чорні хмари, з-за яких падав дощ, град, сніг і навіть каменюки.
Передвоєнний період справді видався успішним. Наприкінці 2013 року готувалася до виходу у світ пригодницька книжка для дітей «АБВ, або Операція «Ставкозавр». І ми з видавцем чогось тоді поробилися дуже забобонними. Аби уникнути цифри «13», вирішили перенесли друк книги на початок 2014-го. Повість вийшла, ми її встигли розповсюдити у місцевих бібліотеках, школах тощо. І вона своєчасно пішла до малих читачів, які перегодя розповідали, що брали її (а книжка зручна, невеликого формату) до підвалів чи сховищ, де було світло. Тобто повість у перші місяці жахливої війни допомагала багатьом дітлахам зберігати оптимізм і навіть посміхатися. Оцінили її й дорослі: у 2015 році вона відзначена літературно-мистецькою премією імені Лесі Українки за твори для дітей та юнацтва.
– І знову ви стали першим лауреатом з Донеччини, який здобув престижну премію?
– Так, однак трохи уточню. Як і у випадку з премією імені Остапа Вишні, мене вітали не тільки на Донеччині, а й на Запоріжжі. Бо я народився, ріс, навчався і перші гуморески написав саме у південному степу Запорізької області. Тож земляки раділи моїм успіхам ще дужче.
Однак повторюю, повість «АБВ, або Операція «Ставкозавр» писалася ще до трагічних подій у Донецьку. А вже після початку гібридної війни змушений був поставити на паузу написання веселих книжок.
– Схоже, відкрився черговий фронт – публіцистика?
– Між нами, він і не закривався. Бо з початку 90-х, відколи почав працювати у Донецьку, відчув, що для гумору, і особливо для сатири, тут роботи, як мовиться, непочатий край. Місцеві керівники чи їхні методи роботи – це просто скарб для гумористично-сатиричного жанру. А тамтешні відверті українофоби, які на всіх перехрестях волали про жахи примусової «українізації»? А пихаті «крутелики»- скоробагатьки? Та довкола аж кишіло головними «героями» фейлетонів, памфлетів чи критичних статей, які готував для газет «Україна молода», а згодом для «Голосу України» та «Урядового кур’єра».
Звичайно, коли припхалася «руская вєсна», писав про потворні події, які на початку 2014-го охопили Донецьк. Сатира і сарказм адресувалися не тільки російським «туристам» та кремлівським «геополітикам», а й місцевим керівникам влади та силових структур. Адже усі люди, які були свідками того жахіття, підтвердять – український Донецьк міг і мав сили дати опір російськи зайдам, але… Там тоді напередодні, навпаки, звозили шахтарів у центр міста, аби боронитися від «бандерівців», які начебто ешелонами та з великими ножами їдуть до міста влаштувати криваву розправу. Однак коли туди справді увірвалися агресивні натовпи бандюків із ножами, палицями, металевими ланцюгами та під російськими триколорами, то влада чомусь не захистила від них цивільних людей.
– В епіцентрі подій тоді опинилася й Донецька обласна організація Національної спілки письменників України, яку ви очолювали з 2011 року. Нагадайте, що відбувалося тоді у творчому осередку?
– Спілчанське приміщення розташоване поблизу Донецької облдержадміністрації, а тому химерні барикади проросійські мітингарі спорудили за якийсь десяток метрів від нашого порогу. Була й перевага: всі бачили «повстанців» зблизька і переконалися, що переважна більшість активних горлопанів, яких роспропаганда видавала за корінних донеччан, – це насправді звезені з рф «туристи» та трохи місцевих маргіналів. Але була й небезпека, бо неадекватні сусіди дуже агресивно реагували навіть на нашу вивіску, виконану у синьо-жовтих кольорах. Траплялися інциденти, але до трагедій, на щастя, не дійшло. Хоча погроз не бракувало. Приміром, після памфлету про «георгіївську» стрічку в «Урядовому кур’єрі» мені телефонували з невідомих номерів і чемно та не дуже обіцяли невдовзі повісити посеред міста на отій стрічці.
У листопаді 2014 озброєні окупанти загарбали приміщення Донецької ОО НСПУ і невдовзі створили там «Союз пісатєлєй днр». А його почесним членом невдовзі прийняли одіозного сергія лаврова. Так, того самого…
– А як за неймовірно важких умов потім вдалося повернутися до написання веселіших творів?
– Звичайно, працювати було складно, проте саме журналістська робота тримала на творчому плаву. У 2014-2015 роках побував майже у всіх куточках прифронтової Донеччини: на передовій, у бомбосховищах і погребах, де ховалися люди у зруйнованих рашистами містах і селах, у лікарнях чи госпіталях, звідки готував матеріали для «Урядового кур’єра». Гумор і сатира увімкнулися якось автоматично, а оскільки гостре слово – не просто зброя, а зброя високоточна, бронебійна і далекобійна, – то активно її використовував. І ефективність відчували не тільки мої читачі, а й сам. Бо про цілющі властивості веселого слова писав ще наш легегдарний сміхотворець Павло Глазовий, який на своєму віку також пережив війну:
Якби не міг збирати я
Веселого й смішного,
Давно розпалася би душа
Під тягарем страшного.
Словом, різноманітних спостережень і вражень, до того ж не завжди сумних, назбиралося вже не тільки на короткі сатиричні речі. Ще одним поштовхом стало й те, що зауважив підвищений потяг юних та старших читачів до веселих книжок. В укриттях, де було світло, діти читали переважно саме такі твори: Всеволода Нестайка, Остапа Вишню чи того ж Павла Глазового. В одному з сіл біля Маріуполя познайомився зі школярам, які прочитали мою книжку «АБВ, або Операція «Ставкозавр» і спершу не могли повірити, що перед ними автор. Діти довго розповідали мені про свої веселі та не дуже будні, мрії, фантазії. Насамкінець запевнили, що охоче б почитали продовження отієї дотепної пригодницької повісті, але вже про війну.
Проте як написати для дітей про оте найстрашніше, що випало на їхню долю? І так написати, щоб вони бодай трохи посміхнулися? Щоб після прочитаного у них збільшилося оптимізму, позитиву, гарного настрою, упевненості у майбутньому?
Свіжого матеріалу було – хоч греблю гати. І невдовзі взявся писати, а коли вигулькнув авторський неологізм «нявкісти», то вирішив оповідь вести від імені котів прифронтової зони. Писав про драматичні і трагічні події, але з іронією, гумором, світлом. Не шкодував, звичайно, і «перцю»: сатири та сарказму. Працював без відриву від журналістської та іншої діяльності, і невдовзі книжка «Чотири нявкісти і ВІН» таки побачила світ.
– Книга вийшла у 2016 році, і окремі критики називають її першою в Україні для дітей про війну…
– Я точно знаю, що серед найперших дуже гучно відреагували на неї «критики» якраз у рф. Уточню, що книжка з’явилася завдяки допомозі волонтерів, і її тираж вирішили передати дитячим та шкільним бібліотекам Донеччини. Ми провели одну з презентацій у Слов’янську в місцевому педуніверситеті і, схоже, хтось із проросійських посіпак, відпрацьовуючи «гонорар», передав про це інформацію «кому треба». Бо вже наступного дня російські соціальні мережі та медіа, немов злі собаки, накинулися на автора та книжку. Навіть сумновідомий канал «Звєзда» не пошкодував актиукраїнської отрути. Чому я «нацист»? Та довгий список «доказів»! Автор, репетували вони, сякий-такий, бо написав книжку суто з «проукраїнських позицій»! Ще він чогось налаштовує дітей України проти рф! Також письменник-«укроп» за великі гроші виконав замовлення самого Президента Порошенка та спецслужб…
Проте на тлі подібної істеричної маячні був і схвальний відгук. Одне з тамтешніх видань присоромило російських письменників, які сплять і нічого не роблять, та порадило брати приклад з українців, які он вже активно «працюють із дітьми».
Колеги потім казали, що істерія рашистів довкола книжки є найкращою рецензією на неї. І підтвердженням: за брустверами творчих окопів є чимало цілей для нашої головної зброї – слова.
– А як сприйняли повість безпосередньо ті, кому вона адресувалася, тобто дітлахи Донбасу?
– Ми свідомо зробили її «захалявною»: малий формат і м’яка обкладинка. Тому вона активно пішла в люди ще й завдяки цій зручності, добре зрозумілій у «сірій зоні». Відгуків із прифронтового краю було дуже багато. Писали і діти, і батьки, які читали повість. Одна з матусь, наприклад, написала, що книжка неабияк підтримала дітей та всю родину у важкий час. Інші запевняли, що весела і життєрадісна повість навіть допомагає дітям трохи «розбоятися війну»… Та головний висновок читачів: книжка та інші подібні твори зараз просто необхідні малим і дорослим. Зрештою, це підтвердило й подальше життя, адже завдяки волонтерам ми перевидали «нявкістів» ще кілька разів, і повість користується попитом досі. Востаннє до мене зверталися із проханням десь «дістати» книжку у липні нинішнього року.
– Над чим працюєте зараз як журналіст і письменник?
– Головною темою ще з 2014 року залишається війна, підло спровокована росіянами. У газеті «Урядовий кур’єр» започаткував і веду авторські сторінки «Інформаційний фронт» та «Гримаси окупації»: розвінчую кремлівські фейки й розповідаю про «щасливе життя» на українських територіях, куди увірвалися рашисти. Буквально напередодні широкомасштабного вторгнення рф зусиллями Київської організації НСПУ започаткували вихід друкованого сатиричного бойового листка – спецвипуску «Сміхпайок». Особисто встиг передати частину тиражу бійцям на передову у Краматорську 22 лютого, якраз напередодні віроломної «спецоперації». Зусиллями гумористів і сатириків Київщини нарешті завершили попередньо розпочату роботу: нещодавно вийшов у світ збірник наших творів «Колючі каштани».
– Не так давно колеги довірили вам посаду «кошового» – керівника творчого об’єднання гумористів і сатириків Київської організації НСПУ. Це означає, що про вимушену паузу у веселому жанрі тепер точно не йдеться?
– Про це он краще в книжки запитати. Якраз виходить у світ нова книга короткої прози «Телепланетяни», назва якої підказує, що написана вона не без гумору й сатири. Хоча чесно зізнаюсь, нині цей сміх крізь неймовірний біль. З 2014 не можу відвідати окупований Донецьку, де тривалий час жив і працював, де залишилася моя квартира. А віднедавна позбавлений можливості побувати ще й на порозі рідної домівки у загарбаному рашистами селищі Андріївка на Запоріжжі, де народився і виріс. Та водночас переконаний, що завдяки ще й спільним творчим зусиллям колег-журналістів і письменників нам вдасться звільнити від ворога ці та інші території України. Далі будьмо!
Сьогодні Павло Кущ відзначає своє 60-ліття. Вітаємо колегу з цим визначним ювілеєм і зичимо успіхів на творчій ниві та великої, довгоочікуваної Перемоги!
Довідково.
Павло Кущ народився 21 вересня 1962 року у селищі Андріївка Запорізької області. Після закінчення факультету журналістики працює з фахом: тривалий час був власним кореспондентом у Донецькій області газет «Україна молода», «Голос України», «Урядовий кур’єр» (нині оглядач цього видання). Член Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України, автор півтора десятка книг гумору і сатири та повістей для дітей. Лауреат літературних премій імені Лесі Українки та імені Остапа Вишні, журналістської премії «Свобода слова» імен Ігоря Александрова. Переможець творчих конкурсів ЗМІ «Золоте перо Донбасу» та «Золоте перо України». Нагороджений «Золотою медаллю української журналістики», Почесною Грамотою Верховної Ради України, знаком Командувача Об’єднаних сил «За службу та звитягу».
