Журналістський колектив черкаського інтернет-видання “Прочерк” став не лише джерелом достовірної інформації, а й координаційним центром під час повномасштабного вторгнення росії в Україну. Війна стала черговим випробуванням на міцність для команди “Прочерка”, який зазнав кадрових змін. Про це Національній спілці журналістів України розповів головний редактор Назарій Вівчарик.
– Роботи побільшало, але всі ми ми працюємо з дому, – каже Назарій. – За рахунок цього витрати за користування послугами в офісі зменшилися. Змінилися й обставини співпраці з працівниками. Тих, раніше запрошували на гонорарній основі, сьогодні вже долучати не можемо. Один журналіст звільнився, і це велика втрата для й без того невеличкого колективу творчих працівників. Напевно, будемо залучати до роботи на сайті студентів і ростити фахівців для майбутньої роботи. Бо хтось із досвідчених колег пішов на війну захищати Україну, а хтось поїхав за кордон. Але будемо якось вирулювати. Стали використовувати більше передруків та менше великих за обсягом матеріалів, інтерв’ю чи аналітики. Та й не про все можна писати.
Наприклад, почнеш готувати матеріал про економіку – а люди, які переїхали до Черкас із тимчасово окупованих територій чи місць, де точаться активні бойові дії, не хочуть афішувати свою діяльність. Представники агросектору, які до війни були успішними, нині потерпають через паливну кризу та труднощі з логістикою. Є медичні теми, про які ми взагалі не можемо говорити, щоб не наражати на небезпеку людей. Я можу написати замітку, що така-то організація передала переселенцям допомогу, і виходить гарна історія. Ми пишемо про вимушених переселенців та місцевих мешканців, які їм допомагають.
Водночас прийшло усвідомлення, що інформацію, якою володіють журналісти, треба якось використати. Ну, не може вона бути просто в тебе в кишені або у смартфоні. Люди звертаються, треба допомагати. Наприклад, ти їдеш із волонтерською організацією, везеш гуманітарку, а там жінка приїхала з Харкова. Вона втратила ногу під обстрілів. Червоний Хрест видав їй інвалідний візок тільки на півроку. Але зрозуміло, що за шість місяців у неї нога не виросте. Оскільки я знаю, що в Черкасах діє центр людей з інвалідністю та організації, що допомагають пацієнтам, звернувся до них. Там одразу відреагували й видали новий візок. Але жінка не змогла на ньому заїхати на кухню, тому що візок виявився трішки ширшим за дверний отвір…
Або ще приклад ситуації, коли ти знаєш, де що взяти, куди завезти, кого долучити. Привозимо гуманітарку до Золотоноші. Там живе жінка з Харківщини, в неї багато дітей. Організація, що там працює, може дати лише один пакунок у конкретні руки. Тож звертаємось до депутата, який роздає допомогу, і отримуємо й передаємо необхідні продукти та речі для багатодітної родини.
В нинішніх умовах не обійтися без тайм-менеджменту, бо через волонтерство страждає моя робота безпосередньо в редакції. Колеги мене замінюють у той час, коли я зайнятий у громадських проектах.
Як війна вплинула на контент вашого видання?
Журналістика під час війни зазнала суттєвих якісних змін. На жаль, не на краще. Бо, як кажуть ті, хто при владі, зараз все “не на часі”.
Був час, коли переселенців виселяли з гуртожитків, хоч за законом органи влади мають надавати їм житло. Ми надсилали запити, з’ясовували, чи є місця для переселенців у місті та області. Влада області й обласного центру стверджувала, що є вільні місця, проте адреси нам, звісно ж, не давали. Мовляв, «не на часі», небезпечно інформувати. Та водночас без адрес перевірити достовірність інформації досить складно… Цифри можна написати будь-які.
Також є певні труднощі з тематикою матеріалів, які можна писати, а які ні. Наприклад, після виходу інформації про загиблих воїнів ми отримали звинувачення на свою адресу: мовляв, не можна цього робити. А я вважаю, це полювання на відьом. Бо кожна зі сторін, які воюють, має втрати, і про них треба писати так само, як і про перемоги. Зрозуміло, що в росії панує тоталітарний режим і заборона згадувати про війну в Україні. Але ж ми від рашистів якраз і відрізняємося тим, що маємо свободу висловлювань. Мені особисто хотілося б, щоб про мене згадали у разі загибелі. А військкомат влаштовує скандали. Потім вони з губернатором це питання узгодили, в їхньому наказі були пояснення про те, що можна писати про полеглих, але після офіційного похорону. Та ми й до виходу цього указу інформували про загиблих земляків після похорону. Виявилося, що всі нападки на нас з боку військкомату були безпідставними. Але хто поверне витрачений час і зіпсовані нерви?
Або, наприклад, ми взяли інтерв’ю в депутата міської ради, який, як потім виявилося, розповів “секретну” інформацію. Хоча на момент розмови ніхто її секретною не вважав. Якби йому сказали, що цього не можна озвучувати, він би не розповідав, це розумний і мудрий чоловік. Але після публікації інтерв’ю зателефонували певні люди і сам депутат, і попрохали цей аспект прибрати. Ми прибрали. Але чому спеціальні служби не сказали йому про це раніше?
Таких моментів зараз трапляється багато. Зокрема, закриті реєстри з інформацію про забудовників. Я розумію, що потрібно убезпечувати місто й людей. Але є ще й моменти утруднення доступу до інформації.
Також був трагічний епізод, коли на дамбу в Черкасах впала ракета. Всі про це знають. Та знявся галас, що про це не можна писати, знімати відео й робити фото. При цьому камери спостереження зафіксували момент влучення ракети в міст, і це відео потрапило в соцмережі. Потім прес-секретар поліції казала у спеціально знятому ролику: “Шановні, це небезпечно, не можна знімати!”. Що не можна знімати, ми давно збагнули. А чи знайшли винного, який злив інформацію з камери спостереження в інтернет? На нас постійно тиснуть: не знімайте, не пишіть, нічого не робіть. Цікаво, чи була знайдена особа, яка злила “секретне” відео? Відповіді на свої запитання так і не дочекався.
Так, проблем вистачає. А що вам додає впевненості?
Ми всі розуміємо, що треба працювати. Журналістика – це як компас у лісі. Без нього можна заблукати. Має бути якісна журналістика, інформування суспільства. Це соціальний інститут, а не просто якась галузь розваг. Одні читають історії про переселенців, а іншим треба розповісти, що з першого числа впроваджується нова вартість проїзду в тролейбусах. Третім треба пояснити, як сплачувати з проїзд. Четвертим, які мають гроші, треба повідомити, чого зараз потребує гуманітарний центр. Нещодавно там запустили нову ініціативу для вимушених переселенців. Керівник каже: “Як ви на сайті напишете, то одразу після вас приходять журналісти з телеканалу. А поки не напишете – нікого”. А скільки треба об’їздити, щоб знайти гарну історію! Наприклад, у Корсунському районі переселенці живуть у вагончику, розмальованому в українському стилі. Після публікації на нашому сайті телефонують із телебачення: “Назар, дай телефон!”.
Чи маєте змогу друкуватися в закордонних виданнях?
Я хочу, щоб люди знали про Україну якомога більше, тому й співпрацюю з колегами з європейських медіа. Бо у медіа Німеччини війну з рашистами називають “конфліктом”, в Іспанії “українською кризою”. Доводиться писати й роз’яснювати, що це не конфлікт!
Хочеться все проговорити, розповісти, що є різні регіони України. На заході, наприклад, спочатку здавалось безпечно, а тепер існує небезпека ракетних обстрілів. Трапляються випадки, коли переселенці їхали зі сходу на захід, і там потрапляли під бомбування. Центр України за логістикою дуже зручний для переселенців, які не хочуть їхати далеко, однак і туди прилітає.
Ми спілкувалися з переселенцями, які у 2014 році тікали з Донецька до Краматорська, а сьогодні знову вимушені переїздити. Так виникла тема “Український тил”. Я брав коментарі в людей різних професій: аграріїв, підприємців, чиновників, депутатів, щоб збагнути, як живе український тил, як українці допомагають один одному, а також приїжджим громадянам та тим, хто переїхав до інших регіонів.
У цій роботі мені стають у нагоді контакти, отримані під час українсько-литовського проекту «Стимул для незалежної журналістики в регіонах України», який торік реалізувала Національна спілка журналістів України спільно з Центром Східно-Європейських студій (Вільнюс) та Литовською спілкою журналістів. Сподіваюся, далі буде.
Людмила Макей
