Тиждень у бомбосховищі, виїзд до Чехії та США і рішення повернутися до України – про все це у розповіді відомого артиста, члена НСЖУ Анатолія Матвійчука. Публікуємо повний текст допису у Facebook.
Складна тема, але важлива – і її не оминути, тому все ж напишу про це. Це тема біженства. Я уже неодноразово торкався цієї теми, але надивившись у Фейсбуці на бравурні і піднесені пости українських колег-артистів з Брюселю і Варшави, з Праги і Цюріха, з інших країн Європи і Америки, вважаю, що маю нині право писати про це і називати речі своїми іменами. Тож, вибачте, мої “зарубіжні” колеги – всі ви нині БІЖЕНЦІ! Яку б почесну місію ви собі не придумали і що б не писали зараз. Кажу це не для того, щоб образити когось. Кажу це з болем, тому, що я теж був у цій шкірі, – і відчув на собі всі принади цього гіркого слова – біженець. Але я не прийняв цього слова на свій рахунок і повернувся в рідний Київ….
А коли все почалося – 24 лютого, я був у Броварах. Перші ракети розірвалися на світанку у кількастах метрах від нашої хати і ми, повертаючись до Києва, вже бачили кілометрові черги на заправках і ознаки переляку на обличчях людей…
Потім був тиждень у бомбосховищі на Відрадному, сирени вдень і вночі, відлуння боїв у різних точках Києва і за Окружною дорогою в районі Гостомеля та Василькова…
Мав я спробу записатися до тероборони. Але там, дізнавшись, що мені вже 63, на мене надягли бронежилет і попросили присісти 10 разів. І я одразу відчув, що серцевий напад, який я пережив за місяць до того, не пройшов для мене даремно…
А тим часом телефон розривався від дзвінків. Багато друзів із Західної України та з-за кордону готові були простягнути руку допомоги. Але я зволікав. Доки не подзвонив один дуже шанований чоловік і не попросив мене супроводити його родину – стареньку маму, вагітну дружину і маленьку дитину до західного кордону.
Потім був вщерть забитий вагон поїзда, ракетний обстріл київського вокзалу, тривожна дорога із задраєними вікнами і нарешті Ужгород. На вокзалі працювали волонтери, доправляючи великі маси людей до станції Чоп, звідки, пройшовши митний контроль, можна було вирушити до країн Европи…
Я ніколи не забуду двійко дівчат з валізами. Одна з них раптом припала до землі і стала ридаючи цілувати її прощатися… Я не забуду 5-річного хлопчика, який зазираючи в заплакані очі мами, запитував, куди вони їдуть і коли повернуться додому…
Я памʼятаю, як зійшовши з поїзда у Празі, сам ледве не розридався побачивши прямо на пероні, памʼятник біженцям, який хтось доповнив українським прапором. Через кілька хвилин нас зустріли мої празькі друзі – Гена і Оля і відвезли до себе додому, нагодувавши з дороги…
Я памʼятаю Конгресовий хол Праги – щось на зразок нашого Палацу Україна, який гостинні чехи віддали під прихисток українцям, там же відбувалася реєстрація біженців, отримання медичного страхування та розселення тих, хто не мав куди дітись.
І знову я бачив славних волонтерів – українців і чехів, які годували людей, допомагали одягом, психологічно розвантажували людей. Я поспілкувався з ними, познайомився, а згодом якась молода волонтерка, очевидно головна, підійшла до мене, упізнавши, і попросила вийти на сцену і виступити перед людьми, яких у залі було кілька тисяч. Я сказав, що можу навіть заспівати. Так відбувся мій перший воєнний концерт за межами України – без сценічного костюму і взуття, без гриму і зачіски. Думаю, багато людей, як і я, запамʼятають той день надовго…
Мене вразила Чехія своєю дружністю і солідарністю громадян, неймовірною кількістю українських прапорів на вулицях, численними мітингами на нашу підтримку на головній площі Праги. Я й досі, мов талісман, зберігаю у себе “їзденку” безкоштовний проїздний на всі види транспорту. І повірте, це не дрібниця, бо проїзд у метро і на автобусі коштує півтора євро. Так Уряд Чехії потурбувався про біженців з України…
А потім була розмова через океан з моєю донькою і ось – ми з дружиною вже летимо до Техасу, бо мали відкриті американські візи. Аеропорт Далласу зустрів нас незвичайно теплою погодою, там, наприкінці лютого уже було майже літо.
І буквально на наступний день почалася моя активна творчо-волонтерська робота. Оскільки в Далласі я був не вперше і вже мав певне коло друзів і колег, вони майже одразу залучили мене до роботи. Я виступав на мітингах, співав Гімн України і свої патріотичні пісні разом з колегою – українською співачкою в Далласі Людмилою Касьяненко, розказував про ситуацію в Україні. Було багато інтервʼю – для газет “Даллас Телеграф”, “Даллас Морнінг Стар”, телеканалу “СNN”, та різних місцевих радіостанцій. Майже всі запитували, чи не збираємось ми залишитися в Америці, як більшість українців, що прибули сюди останнім часом? Я відповідав, що це питання зараз є другорядним, оскільки сьогодні важливо якомога більше кричати про ситуацію в Україні і бути почутим.
Якось у гості завітали дві американські журналістки. Довго і уважно розпитували про Україну, про мою творчість, про подальші плани, попросили заспівати і почитати вірші, відчувалося, що вони в захопленні від бесіди. А через кілька днів вийшло велике інтервʼю на полосу з нашим великим фото і убивчим заголовком, що, от, мовляв, ще одні українці, котрі шалено хапаються за надану можливість залишитися в США…
Це було так несподівано. Тим більше, що я наголошував, що в Америці я в гостях, що в мене відкрита віза, і що я не приймав жодних рішень… Лише пізніше я зрозумів, що на той момент тема біженців з України була топовою темою в американській пресі і моє інтервʼю якнайкраще лягало в цей контекст.
Саме це напевно послужило тим поштовхом, що примусило мене переосмислити деякі речі. Зокрема, чи варто отак, під тиском обставин і власного тимчасового сумʼяття залишати свою країну в її найважчі часи? Адже там, за океаном, ще болючіше били по свідомості новини з України, а сльози було стримати значно важче. І чи варто таку трагічну ситуацію використовувати для того, щоб розпочати своє нове життя десь у благополучній і спокійній країні, в той час як твоя країна переживає цю жахливу трагедію?
Словом, коли ми з Любою оголосили, що повертаємось до України, нас ніхто не зрозумів – одні дивувалися, інші знизували плечима, треті відмовляли. Але все було вирішено. І знову нас чекала важка і багатоетапна дорога, доки ми не опинилися в Києві…
Що я пережив, опинившись у своїй рідній квартирі – це важко передати словами. Мене знову оточували мої дорогі для мене речі, мої улюблені книжки, мої музичні інструменти, моя студія, де народилися сотні пісень. Я готовий був обіймати своїх сусідів, я ходив рідною вулицею і помічав те, чого не бачив раніше…
Я був удома!
Я не знаю, що буде далі. Я зараз у тих умовах, коли радієш кожному новому дню, кожному новому віршу і новій пісні. Коли гостро відчуваєш цінність мирного життя. Коли рухаєшся київськими вулицями, наїжаченими блокпостами і відчуваєш спокій. Коли чуєш виття сирен, від яких холоне кров і мимоволі згадуєш про Бога.
А ще я бачу час від часу у Фейсбуці фотки моїх молодших колег-артистів, які прийняли виклик долі і взяли до рук зброю за покликом свого сумління. І я подумки молюся за них, щоби Бог зберіг їх. Щоби, повернувшись із війни, вони ще мали щастя творити, як і раніше.
Молюся за свою країну, щоби Господь дав нам сили подолати всі біди і негаразди і залишитися людьми, родиною, народом.
У ці трагічні часи я з тобою, Києве мій.
Довідка:
Анатолій Матвійчук – український співак, поет, композитор, журналіст, телеведучий, музичний аналітик, педагог, науковець.
Член Національної спілки журналістів України з 1988 року .
