Російська війна в Україні, яка триває вже третій місяць забрала чимало життів журналістів: щонайменше семеро загинули від перехресного вогню під час виконання професійної діяльності та ще щонайменше шестеро загинули за обставин, які Комітет захисту журналістів (CPJ) продовжує розслідувати.
Є ще щонайменше 10 імен журналістів, які не фігурують у списку Комітету захисту журналістів (CPJ), загиблих під час конфлікту. Усі вони українці, і всі працювали в журналістиці – до вторгнення Росії у лютому, коли вони вирішили приєднатися до лав Збройних Сил України і загинули як військові. (База даних Комітету захисту журналістів (CPJ) відстежує лише журналістів, убитих за обставин, які, можливо, пов’язані з їхньою журналістською роботою.)
Немає офіційної інформації скільки українських журналістів пішли в армію з лютого. Але для тих, хто зробив такий крок, рішення було цілком виваженим.
«Все просто: масштаби [російського] вторгнення були такими, що існування Києва та країни загалом були під сумнівом», – прокоментував колишній журналіст «Радіо Свобода» Станіслав Асєєв. «Якби Україна зникла, журналістика була б безглуздою».
Асєєв приєднався до військ Територіальної оборони, добровольчого загону в складі української армії через два дні після вторгнення Росії. «Ми не були впевнені, що зможемо захистити Київ, навіть тими силами, які у нас були. Тому захист країни став пріоритетом», – сказав він.
Олександр Махов, відомий своїми репортажами про військових, 24 лютого, у день початку вторгнення, опублікував у Facebook фото та повідомив про зміну кар’єри. «Йду на війну», — написав Махов під фото, на якому він у військовій формі. «Настав час визвольної війни! Я буду битися і вбивати стільки, скільки можу. Я служу українському народу».
4 травня телеканал «Дом», на якому працював Махов перед вторгненням, повідомив, що він загинув під час обстрілу на фронті в Ізюмі Харківської області. «Вічна пам’ять йому і всім нашим героям, які віддали життя за Україну», – сказав Президент Володимир Зеленський про Махова.
Національна спілка журналістів України внесла до переліку працівників ЗМІ, загиблих під час війни, у тому числі 10 журналістів, які загинули зі зброєю в руках. На відміну від Комітету захисту журналістів (CPJ), НСЖУ враховує і тих, хто загинув, як військові: «Ми захоплюємося кожним колегою, який робить внесок у захист країни», – зазначив голова НСЖУ Сергій Томіленко в електронному листі до CPJ. «Кожен із наших померлих колег – для нас Герой».
Кореспонденти та прихильники свободи преси говорять, що не можуть пригадати іншу нещодавню війну, де так багато журналістів змінювали професію на військову, і де так багато загинуло. Запеклий опір України російському вторгненню має широку громадську підтримку, що надихнуло людей із багатьох верств суспільства ставати військовими.
Насправді ця війна залучила бійців-добровольців з усього світу, у тому числі з Росії, і в тому числі принаймні одного російського колишнього журналіста. 69-річний Сергій Лойко, який багато років працював у московському бюро Los Angeles Times, у березні заявив, що поїхав в Україну «не як журналіст, а як борець у цій Армагеддонській боротьбі між добром і злом».
Коментар Лойка, ймовірно, знайде широку підтримку серед українських журналістів, які обрали війну, а не свою професію.
«Якщо ви боретеся за виживання своєї країни, як українці, я можу зрозуміти, чому деякі люди вважають, що вони мають патріотичний обов’язок відмовитися від журналістики та піти в бій», – зазначив Рей Мозлі, автор книги “Reporting War: How Foreign Correspondents Risked Capture, Torture and Death to Cover World War II.”
Хоча деякі журналісти часів Другої світової війни залишили професію, щоб воювати, працювати дописувачами для військової преси або приєднатися до Управління стратегічних служб (попередника ЦРУ), сотні пішли на війну як кореспонденти своїх американських видань.
Акредитовані в союзних військах носили військову форму з великою буквою «С» для кореспондента на рукаві. Тоді – як і зараз – міжнародне гуманітарне право передбачало, щоб ворогуючі сторони ставилися до журналістів як до цивільних осіб, якщо вони не мають при собі зброї та не воюють. Але під час Другої світової війни деякі з них ігнорували правила, зазначив Мозлі в інтерв’ю CPJ. За словами Мозлі, Ернест Хемінгуей «був найбільш кричущим порушником міжнародного права». Інші репортери подали скарги військовим чиновникам на те, що Хемінгуей був озброєний і працював як військовий, але його військова акредитація на висвітлення війни як журналіста ніколи не була скасована, за словами Мозлі.
Декілька українців, які з журналіста перетворилися на солдата, публічно заявили про зміну професії.
Журналіст “Kyiv Independent” Артур Корнієнко написав у Twitter: «Можливо, ви знаєте мене як журналіста @Kyivindependent. Після вторгнення Росії я приєднався до Збройних сил України та не можу багато писати».
Валентин Чернявський, журналіст із Черкас, центральна Україна, розповів місцевому веб-сайту, що він обміняв камеру та мікрофон на автомат, бо «я думав, що зараз точно не час для розважального контенту, який я знімаю».
Але в епоху Інтернету ті, хто йде на війну, все ще можуть надсилати контент з передової.
Убитий на початку травня журналіст Махов використовував Instagram для розміщення кадрів з фронту. Корнієнко, київський журналіст, зазначив для своїх читачів у Twitter: «Читачі постійно запитують про нашу культуру воєнного часу. Тому я буду писати у Твіттері про речі, які надихають мене та моїх товаришів продовжувати боротьбу». Кілька його останніх твітів присвячені українським солдатам, які перебувають в облозі на маріупольському металургійному заводі.
Асєєв, колишній журналіст «Радіо Свобода», зазначив, що він продовжує писати для швейцарських та австрійських ЗМІ, але вважає, що його журналістська професія не конфліктує з його добровільною військовою службою, «тому що я займаюся журналістикою громадської думки». Нещодавно в дописі для швейцарського сайту “NZZ am Sonntag” він написав, що тепер носить зброю, оскільки «одного писання вже недостатньо, щоб забезпечити майбутнє України».
Підтримувані Росією сепаратисти захопили Асєєва у 2017 році на сході України, де він писав для «Радіо Свобода» та українських новинних сайтів. Його утримували два з половиною роки, а потім звільнили під час обміну полоненими наприкінці 2019 року, коли він почав працювати над книгою про постійні побиття та знущання, які він та інші українці зазнали від рук сепаратистів. Його книга «Табір тортур на Райській вулиці» вийшла кількома мовами.
Російські війська неодноразово затримували представників ЗМІ в Україні після вторгнення у лютому. Враховуючи його нинішній військовий статус та його минулі твори, які розкривають злочини з боку російських сепаратистів, Асєєв хвилюється, як з ним поводитимуться, якщо його знову захоплять.
«У цьому випадку, — коментує він, — мене чекає повільна й дуже болісна смерть».
Джерело: Комітет захисту журналістів
