Дізналася про загибель у Маріуполі ветерана журналістики, письменниці Наталі Харакоз і про те, що загинули й всі її книги, які були в розбомбленому будинку, та, мабуть, і маріупольських бібліотек, де представлені Наталчині твори, рашистські окупанти не пожаліли. Знищуючи будинки і заводи, ці варвари ХХІ століття, певно, сподівалися, що й пам’ять знищать, пам’ять про Маріуполь як місто літератури, місто поетів і письменників.
Марні сподівання цих нелюдів! Тільки в своїй бібліотеці я виявила ДЕСЯТКИ книг маріупольських авторів, в тому числі й Наталі Харакоз, видані в Маріуполі за десятиліття після розвалу СРСР , коли настали часи справжньої свободи слова. Впевнена, що в приватних збірнях ще багато знайдеться книг, і світ дізнається про літературні таланти Маріуполя. Цьому відродженню культурної історії Маріуполя допоможуть і центральні українські бібліотеки, куди, я знаю, надсилалися обов’язкові примірники.
З Наталею я познайомилась, коли ще студенткою універу прийшла в «Приазовский рабочий». Вразила ця красива й тендітна молода жінка, яка, виявляється, отримала інженерну освіту, але як талановитий автор була запрошена в штат і працювала у відділі промисловості. Це був найсерйозніший відділ, що й не дивно для індустріального міста. Але незабаром відкрився ще один талант Наталі Харакоз – вони писала щемливі й витончені новели, що полюбилися читачам.
Потім Наталя Георгієвна очолила відділ листів, і це ще більше надало їй тем і сюжетів для художньої прози. Але де міг надрукуватися автор-початківець у радянські часи? Потрапити до центрального журналу, яких було дуже мало? Практично неможливо. В обласний журнал «Донбас» треба було пройти таке партійне чистилище! І молоді літературні таланти гуртувалися навколо міської газети «Приазовский рабочий», де ще 1924 року створили літклуб. Пізніше, коли газета збільшила формат, вірші й невеликі оповідання місцевих авторів почали друкувати не вряди-годи чи з якогось приводу, а щомісяця на спеціальній літературній сторінці, твори на яку відбирали самі літклубівці, але під керівництвом штатного співробітника редакції. Багато років цією сторінкою опікувалася кореспондент Наталя Харакоз. І дуже багато початківців поетів та прозаїків завдяки турботі Наталі вперше побачили свої твори надрукованими.
Справжній розквіт книговидавництва в Маріуполі почався з 90-х, коли всі цензурні вимоги були скасовані, а на базі редакції газети «Приазовский рабочий» і міської друкарні створено підприємство, яке отримало ліцензію на видавничу діяльність. І можливість видати свою книгу обмежилася тільки потужністю друкарні та фінансами автора або спонсорів.
Але і в цій ситуації проявилася роль літературного об’єднання і його керівника Наталі Харакоз. Підтримуючи таланти, «Азов’я” започаткувало літературні збірники «Мариуполь в созвездии лиры». Починаючи з 1994-го, вийшло 7 збірників. Фінансували міська рада та первинна організація НСЖУ при редакції. В першому виданні надрукували майже 60 авторів! Отака була підтримка талантів.
В усіх збірниках друкувалася й проза Наталі Харакоз, але нарівні з усіма: така вона була – ніколи не дозволяла собі скористатися положенням керівника й куратора. Коли історики будуть досліджувати літературні процеси в індустріальному місті Маріуполі, вони точно відзначать роль Наталі Харакоз, її поваги до товаришів-літераторів, її емпатії, її тонкого смаку і намагання представити все різнобарв’я талантів, жанрів, тем.
І мов… Маріуполь – російськомовне місто, але навіть у моїй неповній бібліотеці чимало книг українською – вірші Анатолія Білоуса, Геннадія Мороза, Богдана Слющинського, Анатолія Сопільника, а поряд – поезія Ніколая Новосьолова, Павла Бессонова, Сергея Алімова, Алексея Шепетчука… Друкувалися приазовські греки Леонтій Кир’яков, Валерій Кіор, Антон Шапурма…
Антологія літературного Маріуполя 1990-2000 має бути створена. Коли ми говоримо про післявоєнну відбудову країни, не забуваймо і про культурну канву. Скажімо, про те, як в 90-ті у Маріуполі було відроджено краєзнавство, вільне від ідеологічного тиску. Кальміуська паланка, Махно та махновщина Лева Яруцького, дослідження Івана Папуша з історії греків Приазов’я, робота Галини Захарової про сталінські репресії на Маріупольщині…
Ось про що думаю, коли згадую світлий образ журналістки Наталі Харакоз.
Віра ЧЕРЕМНИХ.