Журналіст Віктор Дудар міг би працювати військовим речником у офісі, але він хотів боротися з вторгненнями росіян. Служба інформації Національної спілки журналістів України публікує переклад матеріалу ірландської журналістки Лари Марлоу пам’яті львівського журналіста Віктора Дударя, який загинув, захищаючи Україну.
Звучить труба. Звучить барабанний дріб. Сніжинки падають на Личаківський цвинтар…..
Греко-католицький священик окроплює святою водою труни у могилах. Жінка плаче. Лунають залпи пострілів на згадку про загиблих десантників. Священик проголошує: “Слава Україні. Слава нашим героям”.
Жахливий хрускіт лопат, що вбиваються у свіжу землю. Моторошний дует лопат і піснеспіви священика. “Скорботна мати”, про Марію, що плаче біля хреста, пісня так добре відома, що натовп приєднався. “О, сину мій, чому? Чому?” – бурмотять вони в унісон.
Могили засипані, їх щільно утрамбовують тильними сторонами лопат. Солдати покладають на кургани оберемки жовтих та синіх кольорів. Сонце на мить пробивається крізь похмуре небо. Алегорія на життя, на ці всі життя, на Україну.
Оксана Дудар (47 років) та її єдина дитина, Софія (21 рік), щойно стали свідками похорону свого чоловіка та батька, Віктора, застреленого окупантами-росіянами під Миколаєвом, на півдні України, на початку березня.
Віктор Дудар (44 роки) був кримінальним кореспондентом «Експрес», щотижневої газети України з 200 000 передплатників, поки не пішов добровольцем на війну на Донбасі в 2014-2015 роках. Повернувшись, Дудар захотів обійняти посаду військового короеспондента. Його статті були одними з тих, які читають більше всього, тому редактори погодилися.
Його вдова та дочка теж журналісти. Оксана висвітлює місцеві новини у львівському виданні «Експрес», а Софія працює на сайті «Дивись».
Віктор Дудар став другим українським журналістом, який загинув з початку війни 24 лютого. Першим був оператор Євгеній Сакун, який загинув внаслідок ракетного обстрілу київської телевежі 1 березня.
Російські війська поранили репортера зі Sky News та двох датських репортерів з газети Ekstra-Bladet. Вони обстріляли групу телеканалу Аль-Арабі та двох чеських репортерів. Усі вони їхали в автомобілях із написом “Преса”.
У Миколаєві, де був убитий Дудар, росіяни обстріляли швейцарського фотографа, витягли його з машини та вкрали обладнання та 3 000 євро.
Дудар загинув не як журналіст, хоча він любив журналістику, а як десантник.
“Він двічі йшов добровольцем”, – сказала мені його вдова, стоячи поряд із його могилою. Коли у 2014 році почалася війна на Донбасі, Дудар був засмучений тим, що армія змусила його чекати 6 місяців, бо в нього не було військового досвіду. Він воював на сході України протягом року, за цей час отримав лише легке поранення.
– Призовний пункт –
24 лютого Оксана розповіла: “Я розбудила його о 5.30 ранку. Я сказала йому: “Вставай. Війна почалася”. Він міцно обійняв мене і сказав, що все буде добре. Він зібрав свою сумку, зателефонував кільком друзям і вирушив на призовний пункт”.
Харизму Дудара видно через його фотографії в Інтернеті. На його чорно-білій фотографії на сторінці у Facebook він схожий на Шона Коннері, з голеною головою та бородою кольору солі з перцем. На іншій, він показує знак миру, сидячи в камуфляжному одязі на чомусь, що схоже на зенітну артилерійську установку. На третій він уважно спостерігає з окопа у повному бойовому спорядженні.
Поспіхом, коли почалася війна, Дудар забув свій годинник і смугасту майку, яку він носив на удачу під час війни 2014-2015 років. Оксана принесла їх йому на призовний пункт разом із релігійною медаллю.
“Ми сміялися і обіймалися, ніби я не відправляла його на війну”, – каже вона. “Але його прощання прозвучало так, ніби він справді це мав на увазі… Моє серце говорило мені не відпускати його, але я знала, що не зможу його переконати. Я сказала йому, що краще бути вдовою героя, ніж дружиною боягуза”. Він дуже пишався мною за ці слова.
Софія Дудар була дуже пригнічена горем, щоб говорити зі мною на похороні свого батька.
“Мій світ затих”, – написала вона на своїй сторінці у Facebook. “Я втратила не тільки батька, а й кращого друга. У мене немає слів, щоб описати біль цієї втрати. Я рада, що моїми останніми словами до нього були “Я люблю тебе”. Мені шкода, що я почула ці слова від нього в останній раз…”. Іноді мене дратувало, коли він засиджувався допізна, дивлячись телевізор у вітальні. Зараз я віддала б все на світі, щоб він знову сидів у своєму улюбленому кріслі”.
Друзі та колеги Дударя також опублікували несамовиті звернення в соціальних мережах.
“Коли Віктор входив до офісу, атмосфера ставала несподівано теплішою”, – написала Ірина Соколовська з сайту «Дивись». «У нього завжди були жарти в кишені. Він умів чудово розповідати».
Піля Пилищук з «Експрес» зберегла листа, який Дудар надіслав їй з фронту, коли у 2014 році народився її син. “Коли ти йшов на війну, я подарувала тобі маленький хрестик. Але я мало молилася. Вибач мені”.
Оксана Стусяк, також із «Експрес», розповіла, як вона та її подруга на ім’я Юля мали намір записати відео, на якому вони співають “Тут немає москвича”, одну з улюблених пісень Дударя, щоб розсмішити його під час бою.
“Ми не встигли зробити це”, – написала вона. “Ти завжди був веселим, завжди хотів розділити з нами трапезу. Ти справжній герой, а герої не вмирають. Я обіцяю тобі, що на нашій землі не буде москвичів. Спочивай з миром”.
Роман Онишкевич, редактор онлайн-газети, був приятелем Дудара.
“Нарешті ми доп’ємо пиво, яке відкрили пізно ввечері в Жовкві [рідному місті Дудара], щоб позлити наших дружин”, – пише він. “Чи правда, що крила ангелів сині та жовті? На небесах все ще курять як божевільні? Там теж можна пити вино? Витри сльози, інакше твоя зброя заіржавіє…”. Прощавай мій друже. Це недаремно. Ми не віддамо нашу землю”.
Дудару не довелося йти на фронт, сказала мені в телефонному інтерв’ю Уляна Вітюк, редактор газети “Експрес”.
“Йому запропонували високооплачувану роботу речника в армії”, – сказала вона. Він міг би спокійно сидіти в офісі, але вирішив піти на війну”.
“Віктор вважав, що якщо ти гідний громадянин України, то маєш захищати цю країну”, – продовжує Вітюк. “Він був у резерві і знав, що його одразу ж покличуть. Він сказав, що двічі в житті закохувався: один раз у свою жінку та один раз в Україну”.
– Життєрадісність –
Сім’я і друзі Дудара описують його як звичайного, веселого, енергійного чоловіка, прозвище якого було Ламбада, в честь танцю. Але, за словами Вітюка, він не терпів цивільних, які стогнали, що втомилися від війни.
«Зазвичай це були люди, які сиділи вдома і йшли на війну. Він часто згадував, як у минулу війну він та ще один солдат два дні тримали лінію фронту під Сіверським Дінцем. Вони дуже втомлювались, тому робили десятихвилинні зупинки на березі річки. Він ніколи не скаржився на втому. Він завжди був готовий до бою. Він переконував людей не здаватися».
Вітюк відмовився наклеїти чорну стрічку на фотографію Дударя, яку вони обрали для першої смуги його власної газети “Експрес”, “бо для нас він усе ще живий”.
Олег Вольський, мер рідного міста Дударя – Жовква, розташованого за годину їзди на північ від Львова, оголосив триденну жалобу за журналістом.
“Він був першою людиною з нашого міста, яка загинула у цій війні”, – сказав Вольський, вирізнивши нинішню війну від конфлікту 2014-2015 років. “Вчора ми отримали сумну новину про те, що ще один молодик із Жовкви загинув у Луганську. Він буде похований у Жовкві. Віктор хотів, щоб його поховали у Львові, з десантниками зі знаменитої 80-ї бригади”. Девіз бригади – “Завжди перший”.
Український уряд публікує дані про загиблих росіян, але не про свої жертви. Двадцятичотирирічний Іван Коверзньов був похований поряд із Віктором Дударем цього тижня. Якщо жінки та діти мільйонами тікають із країни, а чоловіки борються на смерть, на яке майбутнє може сподіватися Україна?
Лара Марлоу, видання «The Irish Times»
