Розпочинаємо публікувати серію матеріалів лауреатів ХІІ всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт «Я – журналіст!», які були відзначені у спеціальній номінації Національної спілки журналістів України – «За висвітлення образу українського журналіста». Перша робота – інтерв’ю юнкорів із Сєвєродонецька з відповідальним секретарем Луганської обласної організації НСЖУ Семеном Перцовським.
Зустріч з журналістом-практиком – чудова нагода для кореспондентів-початківців дізнатися більше про особливості медійної роботи. Особливо коли власним досвідом ділиться Заслужений журналіст України, секретар Луганської обласної організації Національної спілки журналістів України, колишній редактор багатотиражки «Северодонецкий химик» та кореспондент центральних газет, автор книг і сценаріїв, лауреат всеукраїнських конкурсів, громадський діяч Семен Аронович Перцовський.
Онлайн-зустріч з вихованцями гуртка «Журналістика» Сєвєродонецького міського Центру дитячої та юнацької творчості, була присвячена темі «Журналістика як вид творчої діяльності».
- Семене Ароновичу, чому Ви обрали професію журналіста?
- У восьмому класі я захоплювався математикою, і навіть гадки не мав про журналістику. Але писав вірші й відвідував «Літературну студію», керівником якої був Йосип Борисович Курлат. Паралельно він працював і в міській газеті.
Якось Йосип Борисович сказав: «Вірші – це добре, але потрібні цікаві історії, якісь сенсації». Тоді я і написав про школу танців, згодом – про школу математиків… Йосипу Борисовичу сподобалися мої дописи, і він надрукував їх у газеті. Тоді я навіть отримав свій перший гонорар. Для школяра це були великі гроші. Мені сподобалось. Курлат став давати й інші завдання, виконуючи їєякі я дізнавався, як будуються ігрові та спортивні майданчики, де проходять змагання, зустрічі молодих поетів…
Облишив поезію, припинив цікавитися математикою, вирішив стати журналістом і вступив на філологічний факультет.
- А чому не факультет журналістики?
- На момент вступу до інституту вже мав певний журналістський досвід. Тому надумав перестрахуватися: здобути додаткову професію.
Коли мої сини навчалися в університеті, то захотіли підзаробити і створили молодіжний журнал. Заробляли небагато, але завдяки цьому проєкту отримали широке коло знайомих. В подальшому це надало їм можливість реалізувати й інші цікаві проєкти. Мої діти не стали журналістами, хоч один з них і був переможцем всеукраїнського конкурсу журналістів. До чого веду? Знання журналіста знадобляться завжди, де б ви не були.
У нашому місті живе Андрій Сербін – наставник Школи гун-фу «Дракон та Тигр». Він з шостого класу відвідував заняття у гуртку «Юних кореспондентів», які я вів. Андрій теж не став журналістом, але він навчився спілкуватися з людьми, розкріпачився. Наразі разом зі своїми вихованцями видає дитячу газету, вступив до НСЖУ.
Журналістика – це, перш за все, коло спілкування, можливість дізнатися щось нове, наприклад, як розвивається суспільство, як порозумітися з людьми.
- Яким був Ваш професійний шлях до звання Заслуженого журналіста України?
- Це звання я отримав у 2012 році, коли працював редактором газети «Северодонецкий химик» Сєвєроднєцького об’єднання «Азот». Зазвичай заводські багатотиражки отримують працівники підприємства. Але ми зуміли зробити її передплатною. Газету отримували мешканці Лисичанська, Кремінної, Рубіжного… Найбільший тираж нашого друкованого видання досяг 13,5 тисячі.
«Азот» був не просто підприємством – гігантом хімії. З ним були пов’язані практично усі заклади міста: ресторани, їдальні, перукарні, 400 житлових будинків, спортивні споруди… Це було дуже цікаво.
Та найбільше мені подобалося, що на тексти у газеті була реакція. Якщо я викривав якусь проблему – вона так чи інакше вирішувалася. Люди це бачили і мали довіру до преси. Зараз більше свободи слова, але реакції, на мою думку, менше.
Я писав про робітничий колектив, людей, які мене оточували. Намагався допомогти. Мабуть, саме тому, профспілка разом з керівництвом підприємства і прийняла рішення подати клопотання про присвоєння мені звання «Заслуженого журналіста України».
Знаю, що були противники, незадоволені тим, що журналіст із заводської газети претендує на таке визнання. Але мене підтримали. Поки що я перший із Сєвєродонецька маю таке престижне звання.
- Чи доводилося Вам спілкуватися з відомими особистостями?
- З відомими особистостями не так вже й легко спілкуватися, бо, в першу чергу, їм має бути цікаво з вами.
Одного разу довелося бути на зустрічі з Євгеном Євтушенком – відомим поетом, публіцистом та сценаристом. Свого часу він навчався разом з Йосипом Курлатом. Запрошення цієї люди до Сєвєродонецька – ціла історія, ви можете знайти про неї в інтернеті (https://sd.ua/media/Kalenjuk/part6). Спілкуватися з письменником було дуже цікаво – літератор побував в багатьох країнах світу, мав величезний досвід і коло знайомих. Чи був я для нього цікавим співрозмовником? Не знаю. Втім зміг його зацікавити. Як? Поставив запитання: «Чим ви найбільше пишаєтеся в своєму житті?» Євген Олександрович відповів, що врятував хлопця від Афганістану. Тоді я сказав: “Якщо ви врятували одного, значить замість нього до гарячої точки потрапив інший?”. Євген Євтушенко подумав і визнав, що я маю рацію. Після цього розмова стала більш відвертою.
Тож і ви не соромтеся ставити прості, але відверті запитання та до кожної людини шукайте свій підхід.
У січні 2018 року до Сєвєродонецька приїздила відома актриса Римма Зюбіна. Вона грала роль у Луганському обласному українському музично-драматичному театрі у спектаклі «Веселий дух» за п’єсою Ноуела Кауарда. Після вистави була пресконференція.
Я не дуже люблю такі заходи, тому що завжди стараюся поставити оригінальне запитання і отримати на нього автентичну відповідь. А під час пресконференції твоє запитання і відповідь може використати будь-хто з присутніх. Тож я надаю перевагу інтерв’ю, спілкуванню один на один. Але для молодих фахівців такі заходи дуже важливі. Це і навчання, і практика, і можливість показати себе. Якщо ви будете ставити під час пресконференції цікаві запитання, порушувати гострі теми – вас помітять. Мені це вже не цікаво. Але Римма Зюбіна схвалила саме формат пресконференції. А я знаю, що після вистави артисти знімають грим, переодягаються. Тому і вирішив почекати її по дорозі з гримерки до кімнати, відведеної для пресконференції. Акторка вийшла легко одягнена. Я зняв піджак, накинув їй на плечі зі словами: «Ви ж замерзните». Вона посміхнулася. Я провів жінку до зали, а дорогою поставив свої оригінальні запитання. І вона надала на них відповідь. Нашу бесіду також можна знайти в інтернеті.(https://sd.ua/news/8614).
Тож наголошую: з відомими людьми пам’ятно зустрічатися і цікаво. Але треба шукати підходи і бути оригінальним, адже про відомих вже багато сказано. У кого ви б хотіли взяти інтерв’ю?
- У Дмитра Монатика.
- А де ви будете його підстерігати?
- У Києві, на концерті.
- У Харкові, у пресслужбі міської адміністрації, працює Олександра Малиновська. Вона родом із Сєвєродонецька. Ще зі школи у неї хобі – де б не зустріла знаменитість, завжди з нею фотографується. Коли до нас приїжджав президент Леонід Кучма, вона умудрилася з ним зробити фото кілька разів.
Свого часу я писав у газеті, що у дівчинки-школярки є така фотоколекція. Складно сказати, як їй вдавалося збирати такі знімки. Напевно, дівчині важко відмовити. Тому, можливо, на інтерв’ю до Монатика має йти саме дівчина. Як варіант, ви можете вибрати якусь пісню з його репертуару і сказати співаку, що вона вам не імпонує. Він зацікавиться – чому? Відповідь краще надати обґрунтовану. Вказати, що саме не до вподоби. Це покаже, що ви знаєте його творчість і не просто так говорите. Можна щось запропонувати, щоб це виправити. Або приготувати подарунок – значок на його чорненьку шапочку.
Журналіст повинен знайти цікаву тему, що має соціальне значення. Наприклад, якщо ви наважитеся взяти інтерв’ю у Монатика, то можете стати неординарними, якщо поцікавитеся у співака про те, як краще організувати музичну освіту в середній школі. Або запитати про якісь проєкти для учнів з метою розвитку їх музичних здібностей тощо. Така робота може зацікавити. А коли ви у тисячний раз напишите про біографію Монатика, чи про те, як він співає, ви не будете оригінальними, а ваш матеріал не стане ексклюзивним.
- Чи не розчарувала Вас професія журналіста?
- Не можу сказати, що розчарувала. Але сьогодні працівники ЗМІ перестали бути впливовими. Зараз будь-хто може висловити свою точку зору в соціальних мережах. Інформації занадто багато, вона різна і може мати протилежне значення. Людині складніше розібратися, хто правий, хто ні. На одному каналі одне сказали, на іншому – інше.
На такий інформаційний потік просто неможливо відреагувати. Ти можеш підготувати матеріал на соціально-важливу тему, бути переконаним у тому, що все правильно сказав, але не отримати жодної реакції.
Звичайно ж, журналіст не обов’язково пише для того, щоб отримати розголос. Є ще таке поняття як формування громадської думки. Сьогодні для досягнення цієї мети у медійника навіть більше інструментів і можливостей.
Крім того, журналіст – іноді ризикована професія. Багато таких історій, коли працівники ЗМІ постраждали через професійну діяльність. Тому якщо ви порушуєте якусь гостру тему, обов’язково дайте можливість висловитися кожній стороні конфлікту.
- Чи є у Вас журналістські матеріали, якими Ви пишаєтеся?
- У мене багато таких матеріалів. Якщо назвати із останніх, то це матеріал про освітню реформу. Коли для обговорення у 2015 році був опублікований перший її проєкт, я був присутнім на одній з педагогічних конференцій. На ній освітяни сварили нововведення. Я написав фейлетон в газету «Дзеркало тижня», в якому висміяв реформу. Газета потрапила на стіл до міністерки освіти. Але під час пресконференції у Сєвєродонецьку, вона сказала, що я маю рацію і реформу треба доопрацювати.
Мені приємно, що фейлетон має до цього відношення.
У моєму творчому доробку є економічні розслідування, у яких порушувалися проблеми підприємства «Азот». По деяких з них були прийняті рішення влади.
Маю також соціальні матеріали. Зокрема «Чужий біль», на захист дитини, яка підлягала насильству з боку матері. Жінка була позбавлена батьківських прав.
Якось на «Азоті» трапився випадок, коли дві особи постраждали, а одна – загинула в результаті порушення правил техніки безпеки (мали надягнути протигаз, перш ніж лізти у колодязь). Я написав статтю «Потрібна як кисень». Мав на увазі дисципліну. Стаття була надрукована в журналі і обговорювалася на засіданні влади. Були вжиті додаткові заходи з охорони праці та безпеки життєдіяльності на виробництві.
Ці та інші матеріали наводять мене на думку, що як журналіст, я відбувся.
- Крім літературної та публіцистичної творчості, чим ще займаєтеся?
- Зараз карантин, тому веду не дуже активний спосіб життя. До цього займався плаванням (відвідував басейн «Садко»). До речі, свого часу його хотіли закрити. Я написав статтю «Сумна пісня Садко». І це сприяло прийняттю іншого рішення щодо подальшої долі басейну.
Люблю подорожувати. І вам раджу після завершення карантину придивитися до програм з обміну досвідом.
- Над чим зараз працюєте?
- Маю товариша – Сергія Каленюка. Він займається краєзнавством, пише книги про рідний край. Я редагував деякі з них і захопився ідеєю. Наразі пишу книгу про історію Сєвєродонецька та окраїн. «Розкопав» кілька цікавих фактів. Іноді шкодую, що взявся за цю роботу, бо вона забирає багато часу, тому що один факт чіпляється за інший. А я як журналіст мушу кожен факт ретельно перевіряти.
Наприклад, дізнався, що портрет власника маєтку Смолянинове малював Тарас Шевченко. У збірниках творів письменника є цей портрет.
Думаю, що ви чули про Петра Новікова. Маємо вулицю, названу в його честь. Це був керівник будівельного тресту «Лисхімпромбуд». А до цього він обіймав посаду начальника будівельного тресту у столиці. Чому приїхав до Сєвєродонецька? Виявляється, тут жила його кохана.
Моя книга і буде складатися ось з таких життєвих історій.
- А Ви можете розповісти, як розвивалася журналістика в Сєвєродонецьку?
- Якщо коротко, то у 1936 році, коли наше місто тільки почало будуватися, існувала газета «Стахановская стройка». Перші її номери зберігаються в музеї «Азоту». Потім була газета «Вперед», також про будівництво міста. Згодом з’явився «Северодонецкий химик»», де я працював багато років.
Пізніше стала видаватися міська газета «Сєвєродонецькі вісті» – перша назва «Комуністичний шлях». Кабельне телебачення з’явилося у 80-ті роки. Були в місті й корпункти – представництва національних каналів та видань. До речі, на нашому телебаченні, колись була дитяча студія, де такі діти як ви, створювали свою передачу. Доки не спробуєш, не дізнаєшся.
Професія журналіста цікава. Треба вчитися. Зараз у журналістиці багато напрямків. Всі вони вимагають різного підходу. Для роботи в інтернеті – одні, для телебачення – інші, в газетах, що залишилися – треті. Кожен вид медіа має свою специфічну авдиторію. Це треба враховувати. Раніше окремо працювали фотокореспонденти і кореспонденти. А сьогодні одна людина повинна вміти і писати, і фотографувати, і знімати відео.
- Перебуваючи в ізоляції, чи продовжуєте працювати журналістом? Якщо так, то поділіться, як збираєте інформацію?
- Маю достатній досвід роботи, особисто знаю багато людей в місті. Перебуваючи вдома, працюю в телефонному режимі, роблю офіційні електронні запити.
Написав у газету «Голос України» статтю про вирішення проблеми з виплатою заробітної плати на «Азоті». Зателефонував лідеру профспілки підприємства, організації яка сприяє вирішенню конфліктних ситуацій, поспілкувався з ним і таким чином підготував журналістський матеріал, але нікуди не ходив.
- Ви працювали і в друкованому виданні, і в електронному, писали кіносценарії. Для якого формату працювати легше, цікавіше?
- У друкованого видання своя специфіка. Газета не гумова. Якщо ти написав, а матеріал не поміщається на шпальті, мусиш скорочувати навіть, якщо твоя робота геніальна. У інтернет-видання немає такого обмеження. Але є свої особливості.
Пам’ятаєте, я розповідав про фейлетон на тему освітньої реформи. Міністерка його прочитала з газети, а якби він був розміщений в інтернет-виданні, то потрапив би до її уваги лише за умови дуже широкого розповсюдження.
Крім того, в електронному виданні, якщо ти відразу не зацікавиш людину, вона прочитає в кращому випадку лише заголовок. Головне правило: ви маєте з перших фраз зацікавити читача.
Є два види електронного матеріалу, в залежності від того, яку мету ви переслідуєте: хочете написати цікавий матеріал, чи щоб його швидко знайшли. Якщо друге, то потрібно в текст вставляти багато разів ключові слова. Але за правилами журналістики, цього не повинно бути.
На телебаченні – свої нюанси. Сюжет, що триває три та більше хвилин – не привабливий. Його краще робити на дві хвилини. До того ж зараз новину краще подавати не напряму, розповідаючи словами журналіста (що? де? коли?), а через людину-споживача. Все це вимагає значної праці та фантазії. Адже треба показати різні точки зору, втілити замисел журналіста і все це втиснути у малий формат.
Раніше і телебачення, і радіо, і газети були на балансі підприємств, держави, міської влади. А сьогодні треба думати, щоб видання приносило прибуток. Медійний продукт має бути привабливий для рекламодавця, а найголовніше – для авдиторії.
Кира Хохлова, Поліна Шелест, вихованки гуртка «Журналістика» Сєвєродонецького міського Центру дитячої та юнацької творчості
Роботу рекомендував до публікації засновник всеукраїнського конкурсу «Я – журналіст!», секретар НСЖУ Віталій Голубєв. Більше робіт учасників конкурсу та учнів Школи універсального журналіста – на сайті «Я – журналіст!»
