Вторгнення Росії 24 лютого застало спортивного журналіста Владислава Дунаєнка у відрядженні в Іспанії, але він не став відсиджуватись за кордоном – у найкоротший термін повернувся до Києва, вступив до лав ТрО разом із батьком, а потім вирушив на фронт. Хоча до початку повномасштабної війни навіть не знав, як розібрати автомат. Зараз Владислав – бойовий медик взводу, разом із побратимами звільняв Київщину і Харківщину й паралельно розповідав колегам з усього світу про те, що відбувається в Україні. Матеріал про нього вийшов на сайті Obozrevatel у межах ініціативи НСЖУ «Журналісти – важливі!»
24 лютого він мав висвітлювати баскетбольний матч між збірними України та Іспанії. Але зранку дізнався про те, що в Україні почалася війна та твердо прийняв рішення повертатися.
«Я зателефонував батькові, поговорили, він запевнив, що все окей, і пообіцяв, що дочекається мене і не піде сам до військкомату. Я сказав, що ввечері матч, і я не знаю, чи буде він, але наступного дня буду повертатися додому. Зрозуміло, що небо над Україною вже закрили, але я думав, що якось домовлюсь і щось знайду. Бо я раніше подорожував автостопом з Києва до Португалії, і мені не вперше було вписуватися в якісь поїзди, машини», – розповів Владислав.
Керівництво компанії пропонувало йому залишитися ще на якийсь час в Іспанії або одразу передислокуватися на Кіпр і забрати туди сім’ю.
«Я сказав, що мені потрібна допомога, щоб скоріше повернутися», – зізнався журналіст.
Добирався до Будапешта, звідти – в Україну.
«Запам’ятався момент, коли я приїхав на вокзал у Хмельницькому вже ввечері. Тягну свої речі, два великих пакети з касками, а потяга немає за розкладом. Я підійшов до віконечка на вокзалі, звертаюсь до інших людей у черзі: «Вибачте, можна без черги запитати, бо потяга немає». Хтось почав буркотіти, що всі тільки спитати. Тоді я кажу, що мені треба на Київ. Вони подивились на мене так, ніби в останню путь проводжають, і відступили, а якась бабуся навіть перехрестила і сказала: “З Богом”. Коли приїхав потяг, то там були тільки чоловіки.
Коли я вийшов на вокзалі в Києві, вже було чутно якісь вибухи і постріли. Мене забрав колега і одразу відвіз до військової частини, тому що батько не дочекався і вже на другий день вторгнення був там. А додому я потрапив десь за місяць-півтора, коли відбили Київ, Чернігівську та Сумську області, і можна було хоч ненадовго зазирнути додому і подивитися, що там».
Каже, що його дуже підтримали і підтримують колеги. Допомагали зі спорядженням та транспортом.
«Друзі теж знали, де я і що роблю. В мене не було в них розчарування. Я знав усіх, хто точно піде воювати. Так і сталося. Лише з часом, коли фронт перемістився на схід країни, хтось повернувся до роботи, але вони активно донатять. Хтось залишився у війську. Але тих, хто залишився осторонь у цій війні, не було».
Владислав зауважує: не готовий повертатися зараз у мирне життя.
«Я аналізував свою поведінку і зрозумів, що навіть якщо завтра мене демобілізують і скажуть, що можеш повертатися на нормальну роботу і займатися чим хочеш, то я не зможу повернутися. Я став розуміти хлопців, які воювали з 2014-го по 2022-й рік. Коли вони поверталися, їх тягнуло назад. Не через те, що вони не змогли віднайти себе в цивільному житті або не знали, чим зайнятися. Вони знали, у них були плани. Просто теж знали, що ще нічого не закінчено, знали, що там відбувається».
Нагадаємо, що ініціатива «Журналісти – важливі!» має на меті розповісти широкій аудиторії про цінність роботи медійників, ризики і виклики, з якими стикаються працівники ЗМІ, висвітлюючи правду та разом із усім українським народом воюючи за свободу і незалежність нашої країни.