Олена Протопопова – українська журналістка, яка народилася і виросла у Херсоні. Вона з дитинства любила писати та розповідати історії про інших. Навчалася у класі журналістики у Херсонському ліцеї, а згодом у Херсонському державному університеті на факультеті іноземної філології. Мала б стати викладачем, але стала однією з успішних журналісток Херсона. Історія Олени Протопопової, яка нині знайшла прихисток у Львові – важка і непроста, як і всіх, кого обпалила своїм чорним крилом війна. Але це історія і про доброту та взаємопідтримку колег-медійників.
Вона ніколи не мріяла бути журналістом, але доля вирішила інакше. Піти у журналістику спонукала давня мрія дідуся.
– Мій дідусь дуже любив мене і мріяв бачити на екрані. Він хотів, щоб я стала журналісткою. Спочатку я пішла на телебачення більше заради того, щоб він мною пишався. Думала, що не надовго, а вийшло, що на все життя. Журналістика – це, ймовірно, теж на все життя. Ти пропускаєш крізь себе тисячі історій, пам’ятаєш сотні облич і ніби проживаєш не одне своє, а величезну кількість життів. Можна сказати, що це професія, що дає змогу торкнутися до вічного», – зазначає Олена Протопопова.
Проте хто ж знав, що доведеться інформувати суспільство у такий складний для країни час. На момент початку повномасштабного вторгнення Олена працювала кореспондентом на каналі СуспільнеХерсон. Там же залишалася працювати, коли російські війська увійшли у місто. Її сім’я жила поруч з Антонівським мостом. Саме там у перші дні війни розгорнулися найзапекліші бої.
– У перший день повномасштабного вторгнення за нашим домом висадився російський десант, тому ми вимушені були тікати на іншу частину міста. Перший місяць провели в трьох кілометрах від Чорнобаївського аеропорту. Його весь час бомбили наші військові, оскільки туди окупанти звозили свою техніку. Ми тоді майже не спали. Я, так само як і колеги, лишаючись у місті, продовжувала працювати з дому. Будівлю телебачення захопили однією з перших, кілька днів у підвалі лишались заручники – це були цивільні, що прибігли сховатись у бомбосховище. Потім будівля була замінована, розграбована, а на її базі створили пропагандистське російське ЗМІ, – розповідає Олена.
Вона виїхала з окупації, коли стало зрозуміло, що місто не звільнять швидко. У той час у Херсоні та області придушували проукраїнські мітинги, російські окупанти організовували катівні, почали полювати за проукраїнськими активістами, волонтерами та журналістами.
– Ми ще виходили в ефіри і знімали на телефони, але вже тоді багато наших знайомих потрапили в полон. Для мене вирішальним став момент, коли я побачила, як сусідів виводять з мішком на голові, і коли відкрилася правда про Бучу. У мене 12-річна донька. До нас доходили чутки, що окупанти ґвалтують зовсім юних дівчат, нашій кумі погрожували тим самим за участь у мітингу. За нашою подругою окупанти полювали в Олександрівці. Зважаючи на це все, ми вирішили виїхати. Це було складно, бо перед нами розстріляли колону, але нам пощастило. Половина родини лишилась в Херсоні, у тому числі й батьки. Згодом росіяни обрізали український зв’язок, – пригадує журналістка.
Вона з донькою виїхала на Львівщину. Спочатку жили поблизу Новояворівська. Потім переїхали до Львова, Олена працювала у Національному марафоні. Чоловік і брат пішли на фронт. У вересні 22-го з чоловіком обірвався зв’язок. Він був під Пісками на Донеччині. Там під час бою втратив ноги, попав під міномет. Знайшли його уже в Дніпрі і згодом перевезли до Львова.
– Останній рік був важким. Ми робили все можливе, щоб у мого чоловіка був шанс встати з інвалідного візка. Він жив у реабілітаційному центрі, а я – між його центром і роботою. Завдяки друзям, близьким і небайдужим вдалося зібрати на хороший протез. Завдяки лікарям і реабілітологам він ходить на своїх залізних ногах, – розповідає Олена.
Працювати у Львові було досить складно через важкий емоційний стан. Матеріали про рідний Херсон давалися найважче, адже у місті залишилися рідні та друзі. Хвилювання за чоловіка теж постійно не давали спокою. Єдине, що рятувало та додавало сили – це постійна підтримка та допомога колег.
– Я потрапила на Львівську філію Суспільного і взагалі до Львова у досить важкому емоційному стані. Я працювала за кадром, збирала оперативку. І щоразу, коли ми робили щось про Херсон, сльози текли. Там в окупації лишалися рідні. Згодом, коли з моїм чоловіком на фронті сталася біда, мої колеги підтримали мене, як справжня родина. Я ніколи не була сама! – пригадує журналістка.
Колеги з Дніпра допомогли розшукати чоловіка Олени, адже сім’я зовсім не знала, де він. На полі бою він втратив усі засоби зв’язку, у тому числі й телефон. Також, колеги допомогли мамі журналістки, яка три дні добиралася до Дніпра з окупованого Херсона.
– Завдяки колегам вдалося евакуювати мого чоловіка до Львова. Тут найкращі лікарі. Якби усе це швидко не організували, у мене був непримарний шанс лишитись вдовою, – зазначає Олена.
У Львівському Центрі журналістської солідарності НСЖУ журналістка зустрілися з колегами херсонцями з газети «Новий день». Їм вдалося відновити випуски і знову повернути видання на Херсонщину.
– Дуже їх поважаю, бо вони пишуть не лише про Херсон, а й про окупований Лівий берег, а звідти діставати інформацію дуже складно. Їм я теж вдячна за підтримку. Для більшості з нас те, що ми робимо – надзвичайно важливо. Для мене важливо говорити про Херсон і про війну в Україні, доносити правду за її межами. Цього року ми розповідали японським колегам про те, що відбувається в Україні, були на проукраїнських мітингах в Іспанії. Там спілкувалися з місцевими медіа. Робимо те, що можемо і дуже хочемо Перемоги, щоб всі повернулись додому, – розповідає журналістка.
Професія журналіста важлива та актуальна завжди, особливо у такий складний час для держави. Доносити правду своєму народові – величезна місія, яка під силу лише вольовим та впертим.
– Зважаючи на те, що ми потрапили у дуже непрості історичні віхи, думаю, що ми, журналісти, зараз робимо щось надзвичайно важливе, – зауважує Олена.
Сьогодні Олена Протопопова й далі працює на СуспільнеЛьвів. Часом пише про рідний Херсон та його людей і щиро вірить, що скоро неодмінно зможе повернутися додому.
Олена в Херсоні до війни 
Херсон 24 лютого 2022-го
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, що реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Контакти Центру журналістської солідарності у Львові – 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру), адреса: вул. Соломії Крушельницької, 5.
Про ЮНЕСКО.
ЮНЕСКО є спеціалізованою установою ООН з питань освіти, науки і культури. Вона робить внесок у мир та безпеку, сприяючи міжнародній співпраці в освіті, науці, культурі, комунікації та інформації. ЮНЕСКО сприяє обміну знаннями та вільному потоку ідей для прискорення взаєморозуміння. Вона є координатором Плану дій ООН щодо безпеки журналістів і проблеми безкарності, який спрямований на створення вільного та безпечного середовища для журналістів і працівників ЗМІ, зміцнюючи таким чином мир, демократію та сталий розвиток у всьому світі. ЮНЕСКО тісно співпрацює зі своїми партнерськими організаціями в Україні для надання підтримки журналістам на місцях.
Використані терміни та подання матеріалу в цій публікації не є висловленням будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або їхніх органів влади, так само як і ліній розмежування й кордонів.
Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені в ній думки, які не обов’язково відповідають позиції ЮНЕСКО та не покладають зобов’язань на Організацію.
Аліна Штемпель
