На ФБ-сторінках Івано-Франківської обласної організації НСЖУ та Школи журналістики ОСЖ стартувала нова ініціатива – публікація історій медійників, які через повномасштабне вторгнення росії в Україну знайшли прихисток на Прикарпатті й тісно співпрацюють з Івано-Франківським Центром журналістської солідарності НСЖУ. Медійники із окупованих і прифронтових територій розповідають, як адаптувалися до нових реалій, чи вдалося їм знайти роботу, залишитись у професії.
Розпочали з історії переселенки-тележурналістки Олени Возної. 24 лютого 2022-го Олена повинна була заступити на нову посаду, але масовані обстріли Києва вщент розбили всі її плани. Ось що вона розповіла.
– Я Олена, мені 32 роки, незаміжня. Я – ВПО з Миколаєва, і зараз проживаю в Коломиї. До війни вісім років жила в Києві і працювала на телеканалах «Інтер» і «СТБ».
Коли приїхали на Прикарпаття 6 березня 2022 року, то ніхто й думав, що все так затягнеться. За понад півтора року багато змінилось і здається вже, що попереднього життя не було, або воно примарилось… З’явилася ностальгія за відкритим спілкуванням із друзями, за довоєнним життям. Тепер усе інакше. І всі інакші. Більшість перейшли в такий собі енергозберігаючий режим «равлика» й обмежили спілкування до мінімуму. Відсортувалось оточення. Зараз близьким достатньо написати лиш «Як ти?». Без зайвих слів, але таке важливе… І почути «норм», або «тримаємось».
Коли ми переїхали на Івано-Франківщину, я працювала на СТБ редактором на програмі «Один за всіх». Проєкт переформатували під воєнний час, і ми до травня 2023 року працювали онлайн. Потім проєкт закрили через брак фінансування. Тоді я знайшла роботу через центр зайнятості в Коломийській районній військовій адміністрації. Працювала в секторі інформаційної діяльності вісім місяців.
Мене дуже підтримали колеги з адміністрації. А ще зі мною зв’язалась координаторка Івано-Франківського Центру журналістської солідарності НСЖУ Вікторія Плахта. Я дуже вдячна їй за підтримку – як матеріальну, так і гуманітарну, за запрошення до участі в різних заходах. Це дуже важливо й дуже на часі, оскільки більшість приїжджає в інше життя і нове середовище з однією-двома валізками, і доводиться обживатися буквально з нуля. Не в усіх є заощадження. Та якщо і є, то швидко закінчуються. Постає багато викликів і потреб, які доводиться вирішувати щоденно.
Потім я зустрілась із директором Коломийського академічного обласного українського драматичного театру імені Івана Озаркевича, і він запросив перейти працювати в театр керівником літературно-драматургійної частини. Тож із березня 2023-го я працюю в театрі: домовленість – що до Перемоги. Теплий творчий колектив допоміг мені відновитися, хоча ще й не повністю. Перегляд вистав, окрім роботи, став і певною арт-терапією, як для мене, так і для моєї мами, з якою наразі я живу.
Коломийський театр допомагає військовим підтримувати дух, переселенцям – адаптуватись у новій громаді, як у нас, так і в інших громадах та за кордоном, долучається до благодійних заходів. Культура – це ідентифікація нації, а ми зараз боремося за своє існування як нація. Намагаюся бути максимально корисною з тими навичками, які маю, там, де я є. Крім того, використовую можливості отримати нові знання. Зараз міжнародні організації проводять різні тренінги та навчання культурних менеджерів, де можна отримати досвід подання грантових заявок. І це дуже важливі навички, які стануть у нагоді вже найближчим часом.
Нещодавно я стала членом Ради внутрішньо переміщених осіб при Коломийській районній військовій адміністрації, де допомагатиму інтегрувати ВПО в громаду і район.
Для мене дуже важливо, що я можу бути корисною і громаді, яка мене тепло прийняла, і країні загалом.
Нещодавно прихворів тато, він живе у Миколаєві. Я взяла відпустку і поїхала до батьків на тиждень. З Коломиї дорога неблизька – 16 годин поїздом до Одеси і ще 2,5 години маршруткою. Миколаїв – видно, що пережив багато…. Коли їхала по місту, то бачила, що майже кожен третій будинок пошкоджений, замість вікон – ОСБ-плити, багато закритих приміщень колись успішного бізнесу, деякі будівлі пошкоджені ще істотніше, а від деяких залишилося лише кілька стін. Рідне місто зустріло мене тривогами через загрози балістичних ударів, було чутно і вибухи. Причому, оскільки місто близько від лінії фронту, то й вибухи чутно швидше, ніж встигають увімкнути тривогу.
У батьків – приватний будинок, з підвалом, який використовується як укриття. Люди вже звикли до тривог. Не завжди навіть ідуть в укриття, бо іноді між тривогами може бути десь півгодини, а тривога триває одну-дві години: тож нічого не можна встигнути ні на роботі, ні в інших справах. Магазини теж під час тривоги працюють. Люди лише прислухаються і поглядають у небо. А ще намагаються якнайшвидше закінчити справи і піти з людних місць. У місті на зупинках з’явилися мобільні укриття, куди можна сховатися при обстрілах. Уночі теж, почувши тривогу, люди дивляться та прислухаються. Якщо чутно вибухи – йдуть в укриття, підвали, ховаються за дві стіни та просто моляться, щоб їх оминула біда. Літня сусідка розказувала, що від страху і нервів у неї віднімало ноги, бо раніше вдень до сорока вибухів могло бути. Найбільше було лячно, коли прилетіло геть поруч. Тоді врятувало бокове розташування будинку та паркан сусіда. По стінах і стелі лише тріщини пішли. Довкола будинку в радіусі п’ятсот метрів скрізь прилітало і є серйозні руйнування. У наш двір прилітав уламок, через що трохи пошкоджений дах. У сусідів з іншого боку вибуховою хвилею пошкодило вікна, їх закрили плитами. Суттєво пошкоджені мої школа та університет.
Попри все, Миколаїв намагається жити. Люди тримаються і захищають рідне місто на всіх фронтах, а біля воріт і досі лежать коктейлі Молотова (раптом що). Загалом, для мені досить тяжкою була ця поїздка… Хочеться вже якнайшвидшої Перемоги і миру!
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, о реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Контакти Центру журналістської солідарності в Івано-Франківську – 066 677 07 26 (Вікторія Плахта, координатор Івано-Франківського центру), адреса: вул. Січових стрільців, 25.
Про ЮНЕСКО.
ЮНЕСКО є спеціалізованою установою ООН з питань освіти, науки і культури. Вона робить внесок у мир та безпеку, сприяючи міжнародній співпраці в освіті, науці, культурі, комунікації та інформації. ЮНЕСКО сприяє обміну знаннями та вільному потоку ідей для прискорення взаєморозуміння. Вона є координатором Плану дій ООН щодо безпеки журналістів і проблеми безкарності, який спрямований на створення вільного та безпечного середовища для журналістів і працівників ЗМІ, зміцнюючи таким чином мир, демократію та сталий розвиток у всьому світі. ЮНЕСКО тісно співпрацює зі своїми партнерськими організаціями в Україні для надання підтримки журналістам на місцях.
Використані терміни та подання матеріалу в цій публікації не є висловленням будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або їхніх органів влади, так само як і ліній розмежування й кордонів.
Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені в ній думки, які не обов’язково відповідають позиції ЮНЕСКО та не покладають зобов’язань на Організацію.
За інформацією Івано-Франківського ЦЖС
