Немало наших колег через повномасштабне вторгнення росії в Україну вимушено мешкають на Прикарпатті й тісно співпрацюють з Івано-Франківським Центром журналістської солідарності НСЖУ. Продовжуємо публікувати історії медійників із окупованих і прифронтових територій, які розповідають, як вони адаптувалися до нових реалій, чи вдалося їм знайти роботу, залишитись у професії. Сьогодні – історія Марини Трубнікової з Ізюма. Своє рідне місто Марина вважала райським куточком, допоки туди не прийшов «русскій мір». В одну мить вона навчилася не хотіти їсти, спати стоячи, а сина вкладати спати просто на свої ноги. Марині з сином та мамою заледве вдалося вибратися з Ізюма. Прихисток знайшли в Івано-Франківську.
Розповідає Марина Трубнікова:
– В Івано-Франківськ я переїхала разом із родиною 10 березня минулого року. Досі пам’ятаю, що погода була дуже вітряною та холодною. На контрасті – ми відчували тепло місцевих жителів, громадських діячів, волонтерів, які приймали таких як ми, надавали речі, їжу, психологічну допомогу, консультації.
Спочатку моєю єдиною метою було просто бути там, де не чути вибухів. Потім – душ і тепле ліжко. Починаючи з 27 лютого 2022 року це стало поза межами фантазій…
Івано-Франківськ нас, як і інших переселенців, зустрів тепло та з добром.
Пам’ятаю, як стояли по кілька годин у черзі за безкоштовним обідом. Або ходили в гуманітарні пункти, де роздавали речі. Адже приїхали ми в старому одязі, в якому сиділи у підвалі. Моя шапка була вся в піску та багнюці, на ногах – подерті синові старі чоботи. Хоча, порівняно з тим, що ми пережили, – це квіточки.
Потроху почала приходити до тями: шукати житло, а разом з ним – і роботу, адже ціни на оренду тоді злетіли, а на рахунках були копійки. Ніхто не був готовий то такого цинічного знищення з боку сусіда.
З попередньої роботи – а я працювала у прес-службі міської держадміністрації, звісно, звільнити мене було нікому. Через кілька днів після нашого від’їзду з Ізюма місто окупували на довгих півроку.
Тож залишився варіант – влаштуватися десь неофіційно. Спочатку був інтернет-магазин мобільних телефонів. З’ясувалося, що в цьому я погано розуміюся, тож пішла звідти. Наступна робота – магазин жіночого одягу, далі – весільний салон…
Спокою не було ні вдень, ні вночі через те, що мій батько залишався в окупації без зв’язку, ми не знали, чи він живий. Бо окупанти переслідували, знущалися, катували місцевих. Коли батько вийшов на зв’язок, розповів, що мене шукали окупанти зі зброєю, приходили додому, розпитували сусідів. Не уявляю, що було б, якби я там залишилась! Напевно, був би вибір – або стати колаборанткою, або смерть. Я би обрала друге.
Під час пошуку квартири познайомилася в соцмережах із добрими людьми, які пропонували допомогу, роботу, навіть гроші. Тоді я відчула, наскільки ми, українці, єдині, готові прийти на допомогу один одному та віддати останнє.
Хочу розповісти про кілька випадків, які змусили мене жити далі.
Усі мої знайомства відбулися завдяки посту у Фейсбуку, у місцевій групі. Якось нам пообіцяли безкоштовно житло в обмін на ремонтні роботи, а в результаті – нас не впустили… Я була в розпачі, тому і написала крик душі. І – неочікувана реакція: у Фейсбук мені написала жінка, яка запропонувала допомогти з житлом і не тільки. Пам’ятаю нашу першу зустріч, її добрі ясні очі, пакети з черешнею та полуницею у неї в руках. Ми тоді про таке і не мріяли. Допомогла нам з житлом, психологічною реабілітацією в тиші й красі, а далі – і з роботою. І найголовніше – люди організували приїзд мого батька з деокупованого Ізюма. Я вважаю, що ця жінка – наш ангел-охоронець в особі людини.
Другий випадок – написали мені з Івано-Франківського Центру журналістської солідарності НСЖУ й запросили на зустріч. І я зрозуміла, що тут я своя, що мене прийняли в родину. Мені надали гуманітарну та грошову допомогу. Були теплі зустрічі, різні заходи, походи в гори… Я відчула свою належність до місцевої спільноти. Дуже вдячна і керівнику Центру Вікторії Плахті, й усім-усім, хто із добром прийняв мене, уважно слухав мою історію, співчував навіть без слів. Вони допомогли мені пережити найгірші часи.
І ще один випадок. У месенджер написав очільник одного з управлінь і запропонував у них працювати. Звісно, я погодилася. Там познайомилась із чудовими людьми, знайшла подругу…
І ще один випадок, який зворушив мене і мою родину до сліз. Наближався Великдень. Пам’ятаю, як моя мама щороку пекла паски, ми разом їх прикрашали. Та торік було не до свята. Та побачила в групі допис дівчини, яка пропонувала гостинці – паски для бажаючих ВПО. Я написала їй. Вона принесла ще теплу паску. Я розплакалася від цього аромату, від доброти, від того, що зрозуміла – треба жити! Згодом ми з нею зустрілися на заході, який проводив Центр журналістської солідарності НСЖУ.
Зараз я працюю в офісі майже за фахом. Чудовий колектив, чудові люди, які стали ще однією моєю родиною.
Я б могла довго розповідати про людяність і доброту, яку я зустріла на Прикарпатті. І хочу подякувати кожній людині, яку я зустріла в новому місті, тим, завдяки кому я відчула, що тепер тут мій дім. Сподіваюся, це прочитають усі, хто допомагав моїй родині. Нехай Бог береже кожного!
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, що реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Контакти Центру журналістської солідарності в Івано-Франківську – 066 677 07 26 (Вікторія Плахта, координатор Івано-Франківського центру), адреса: вул. Січових стрільців, 25.
Про ЮНЕСКО.
ЮНЕСКО є спеціалізованою установою ООН з питань освіти, науки і культури. Вона робить внесок у мир та безпеку, сприяючи міжнародній співпраці в освіті, науці, культурі, комунікації та інформації. ЮНЕСКО сприяє обміну знаннями та вільному потоку ідей для прискорення взаєморозуміння. Вона є координатором Плану дій ООН щодо безпеки журналістів і проблеми безкарності, який спрямований на створення вільного та безпечного середовища для журналістів і працівників ЗМІ, зміцнюючи таким чином мир, демократію та сталий розвиток у всьому світі. ЮНЕСКО тісно співпрацює зі своїми партнерськими організаціями в Україні для надання підтримки журналістам на місцях.
Використані терміни та подання матеріалу в цій публікації не є висловленням будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або їхніх органів влади, так само як і ліній розмежування й кордонів.
Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені в ній думки, які не обов’язково відповідають позиції ЮНЕСКО та не покладають зобов’язань на Організацію.
За інформацією Івано-Франківського ЦЖС
