СТУДЕНТСЬКА ДРУЖБА – ТО НАЗАВЖДИ!
Він родом з Прикарпаття – народився і виріс у Рогатинському районі. Коли закінчив середню школу і постало питання вибору професії, особливих вагань не було: Михайло Мазур уже не один день бачив себе в журналістиці. Обирав тільки між двома потужними журналістськими школами, що були тоді в Україні, – київською і львівською. Вибрав столичний Шевченків університет: хотілося самостійності, відчути ритми нового життя, слухати лекції відомих на всю Україну професорів.
Студентські роки промайнули швидко, але подарували добрі знання, світлу й щиру юнацьку дружбу, навчили справлятися з непростими ситуаціями і знаходити свій шлях на життєвих перехрестях.
Курс був дружний, талановитий, зібрав студентів із різних куточків України. Вони й сьогодні, через багато років, зберегли дружбу і зв’язок між собою, заснували свою сторінку у Фейсбуці, до якої в різний час приєдналися членкиня секретаріату НСЖУ Зоя Шарикова, письменник, поет-пісняр Олександр Балабко, котрий деякий період був головним редактором «Вечірнього Києва» та, як і Михайло Мазур, працював у «Вістях Центральної спілки споживчих товариств України», доброї пам’яті Василь Портяк, що став по життю письменником, кінодраматургом, та багато інших талановитих людей.
Що студентська дружба скріплена часом, засвідчили привітання на адресу Михайла Мазура з нагоди його молодого та мудрого ювілею. Друг і однокурсник Олександр Балабко зазначив: «Ось ти і здобувся на проміжний ювілей. 65 –це вже не 60, але ще далеко не 70!».
А журналіст Національної телекомпанії України Сергій Савелій, вітаючи, пригадав: «Він завжди надійно тримав ворота на замку. Що воротар –півкоманди, це – про нього. Сьогодні голкіперу нашої журфаківської команди Михайлу Мазуру – 65! А якими яскравими фоторепортажами зі свого рідного Прикарпаття він нині радує усю ФБ спільноту, і особливо нас, друзів! А як він любить свою родину! Щастя, здоров’я, миру, добра, злагоди! Будьмо!».
МОЛОДІЖНА ГАЗЕТА – ОБКОМ КОМСОМОЛУ – ОБЛАСНА СПІЛКА СПОЖИВЧИХ ТОВАРИСТВ.
А потім було повернення в рідні краї – Михайло отримав призначення на роботу до Івано-Франківська, в обласну молодіжну газету «Комсомольський прапор», на посаду завідувача відділу спорту і оборонно-масової роботи (були й такі відділи в радянській пресі наприкінці 1970-х).
Довелося попрацювати і в обкомі комсомолу. Згодом молодого спеціаліста взяли на роботу в Івано-Франківському обласну спілку споживчих товариств, і цей крок став вирішальним у його солідній робочій біографії.
– Народна торгівля була заснована у Львові ще наприкінці 19 століття. До кооперативного руху долучався й наш видатний земляк Іван Франко, який навіть писав перший кооперативний статут, – розповідає Михайло Йосифович.– І до 1939 року кооперативний рух був дуже поширений у Галичині– це була не тільки споживча кооперація, а й кредитна, сільськогосподарська, молочарська. Тоді тут видавалося п’ять кооперативних журналів, працювало спілчанське книговидання. Споживча кооперація і нині–потужна всеукраїнська громадсько-господарська організація з великою кількістю магазинів, підприємства переробки сільськогосподарської продукції, хлібозаводів, закладів громадського харчування. До того ж, практично в кожній області функціонує кооперативний коледж, у Львові та Полтаві є університети, в Хмельницькому і Вінниці – інститути. Є й свої газети, тижневик «Вісті Центральної спілки споживчих товариств», відома на всю Україну газета «Порадниця».
Михайлові Мазуру було цікаво працювати в такій потужній організації з багатою історією і, пройшовши не одну службову сходинку, став заступником голови правління облспоживспілки.Та потяг до творчої журналістської праці брав гору: у 80-х роках минулого століття навіть відкрив газету Івано-Франківської облспоживспілки «Голос пайовика». І тоді ж, у 1986-му, видав «Кооперативний буквар» – на зразок того, що видавався в Галичині для просвітництва сільського населення до 1939 року.
А на початку 2000-х попросився на роботу в редакції газет Укоопспілки «Вісті» і «Порадниця», де головним редактором був тоді секретар НСЖУ Борис Шинкарук. Відтоді Михайло Мазур – власний кореспондент цих газет у західному регіоні України, в полі його діяльності п’ять областей – Івано-Франківська, Львівська, Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська.
– Сам Бог наказав мати потужній кооперативній організації свої газети, якими й стали «Вісті…» та широко відома в Україні «Порадниця». До речі, був час, коли ми випускали ще й «Веселі вісті», «Вісті. Діловий випуск», що також мали солідні тиражі, – ділиться пан Михайло.
ПИШЕ ПРО ВСЕ, А ОСТАННІМ ЧАСОМ ПЕРЕЙМАЄТЬСЯ ТЕМОЮ ВИХОДУ УКРАЇНИ З ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ.
Пише Михайло Мазур про все цікаве, що відбувається в житті західних областей, і поряд із сьогоденням серед його матеріалів можуть бути присутні й історичні розвідки, зокрема, з історії кооперативного руху в Галичині, портрети активних, шанованих людей.
Зазвичай він багато їздить у відрядження по всіх своїх областях. Як сам жартує, за двадцять років його і в селах кожний собака знає. От тільки коронавірус нині став на заваді живому спілкуванню, доводиться миритися з дистанційною роботою зі своїми респондентами. Останнім часом і тематика публікацій про те, що болить у всьому світі: як збирається наша держава виводити економіку після карантину.
Нині знадобилися багаторічна праця і досвід: Михайло Йосифович має широку автуру,тож є з ким спілкуватися не тільки в обласних центрах, а й у низових кооперативних ланках – по районах і селах Західної України. Наприклад, у Бережанах на Тернопільщині нещодавно відкрили великий супермаркет, такийнавіть не в кожному обласному центрі є. Про це тут же дописувачі пана Михайла повідомили йому, переслали і фотознімки, а він уже розповів про подію на сторінках «Вістей…».
Те, що газета завдяки таким журналістам, як Мазур, цікава та попри всі сьогоденні складнощі затребувана, засвідчує той факт , що передплачують і читають її не тільки причетні до кооперативного руху співгромадяни.
ЗАПАМ’ЯТАЛОСЯ…
У журналіста не буває буденного: кожен матеріал відкладається в душі чимось своїм, особливим. Та все-таки є у кожного з нас щось таке, що запам’яталося в повсякденній роботі більше за все інше. У Михайла Мазура таким стало інтерв’ю з американським ученим-екологом, доктором з водних ресурсів, професором і керівником інституту географії та екології університету Джона Гопкінса, лауреатом Нобелівської премії миру 2007 року Стахівим Євгеном-Зеноном Євгеновичем, рід якого походить із Західної України. Запам’яталося, як при розмові про проблеми вирубування лісів Карпат, коли лисі гори провокують підтоплення і посухи, пан Стахів сказав: «То так, але й не зовсім так. У світі йде зміна клімату, і хто знає, що нас чекає найближчими роками. Північна Сахара, де нині Лівія, Туніс, Марокко, за часів Давнього Єгипту були зеленими, там привільно почували себе слони…Іранські й тюрські кочовики недаремно ішли з Азії в українські степи, бо внаслідок посухи їхній худобі бракувало пасовищ. Проблема в тому, що наразі досить важко чітко розрізнити, якою мірою потепління зумовлене людською діяльністю, а якою – природними чинниками. Для цього необхідно мати інформацію щонайменше за 50 років і придатну математичну модель, яка продемонструвала б, яким був клімат, якби парникові гази не викидалися в атмосферу. Такі моделі розробляються, але вони поки більшою мірою теоретичні. На думку вченого у світі необхідне комплексне управління водними ресурсами, бо не за горами нова проблема пов’язана з відсутні прісної води…».
ПЕРВИННА ОРГАНІЗАЦІЯ НСЖУ ВЛАСКОРІВ ВСЕУКРАЇНСЬКИХ МЕДІА.
Є така в Івано-Франківську, і очолює її Михайло Мазур. Він розповідає:
– У нас на Івано-Франківщині працюють багато власних кореспондентів газет, радіо, телебачення. От кілька років тому разом з Вікторією Плахтою ми й вирішили, що всі власкори мають об’єднатися своєю ланкою в обласній спілці. Так і створилася наша первинна організація власкорів всеукраїнських газет. Зараз до неї входять 35 журналістів, і, крім власкорів, до спілки приєдналися місцеві журналісти (наприклад, власкори обласних ЗМІ в районах Івано-Франківщини), пристали до нас письменники, які мають стосунок до журналістики і є членами НСЖУ.
А ще Михайла Мазура обрано членом правління і секретаріату Івано-Франківської обласної спілки журналістів.
– Чи якось узгоджується робота первинної ланки з обласною організацією журналістів, чи все планується самостійно і працюється самостійно? – запитую.
У відповідь навіть здивування – мовляв, як таке може бути? А далі Михайло Йосифович після твердження, що всі працюють разом, бо ж однієї журналістської крові, не приховує щирого задоволення активністю спілчанської родини Івано-Франківщини, тим, що колективи журналістських осередків щороку молодшають, поповнюючись випускниками кафедр журналістики вишів Прикарпаття.
Він нагадує мені, що в цій обласній організації, крім традиційних правління і секретаріату, не просто існують на папері, активно працюють і співпрацюють Молодіжна рада і Рада ветеранів Спілки, за якими підтягуються і журналісти первинок зі всієї області.
Розповідає:
– Прикметно, що пленуми і засідання секретаріату обласної спілки журналістів НСЖУ робимо виїзними – проводимо їх почергово на базі первинок у різних районах області. Особливо актуальними були такі виїзні засідання в період роздержавлення друкованих ЗМІ, коли часто редакції на місцях потребували підтримки і допомоги. Не менш вагомими були тоді й семінари та зустрічі, під час яких редактори ділилися проблемами і досвідом, як їх вирішувати, мали можливість спілкуватися зі спеціалістами з Києва, яких ми запрошували. Вже не перший рік знайомить з нашою професією Школа журналістики, де навчаються не тільки старшокласники, а й студенти вишів, для котрих запрошують на заняття провідних журналістів України й області. Випускники школи тепер працюють не тільки дома, в Івано- Франківську, а й на всеукраїнських провідних телеканалах, газетах. А в лютому нинішнього року, в зініційованій молодіжним крилом обласної спілки дискусії, присвяченій проблемі захисту журналістів, узяв участь голова НСЖУ Сергій Томіленко.
І далі продовжує:
– Я такий чоловік, що й сам стараюся бути активним, і активних людей шаную. Завжди хочеться, щоб, окрім внесків, організація єднала колег по праці ще й цікавими справами. Радію, що наша обласна спілка зібрала багато людей-однодумців, які в чомусь альтруїсти, в чомусь не рахуються зі своїм часом, щоб зробити життя тих, хто поруч, наповненим і змістовним.
Кожна первинна організація має свої, як то кажуть, фішки, знаходить для себе щось цікаве, таке, що принесе розрядку після напруженої роботи, дружнє спілкування. У нас багато проводиться спортивних турнірів пам’яті колег. Щороку, і не по одному разу, разом ходимо в Карпати, які дуже любимо.
Первинна організація власкорів започаткувала футбольні турніри серед дівчат-журналісток. Організували три команди. Турнір захопив багатьох спілчанок, знайшов уболівальників серед чоловічої половини нашого журналістського осередку.
Започаткували і проводимо змагання інтелектуалів «Що? Де? Коли?». Спочатку люди трохи бентежились: мовляв, не хочу осоромитися незнаннями. Але згодом зрозуміли, що всі вони високоерудовані, мають добрий запас знань і хист мислити логічно, про що навіть самі не здогадувалися. Тепер в області вже десять команд змагаються між собою.
ЖУРНАЛІСТ – ЛЮДИНА ПУБЛІЧНА. МАЄМО ШИРОКЕ КОЛО СПІЛКУВАННЯ І ОДНОДУМЦІВ, – каже Михайло Мазур і розповідає, з ким і як співпрацює обласна спілка:
– Звичайно, що всі наші заходи потребують не тільки ентузіазму, а й коштів на їх проведення. А які можуть бути великі кошти з членських внесків? Тому допомагають нам спонсори, співорганізатори всіх змагань, турнірів, походів. Тісно співпрацюємо з обласним управлінням Держслужби з надзвичайних ситуацій і управлінням лісового господарства, зі спортивними товариствами області, кінотеатрами, музеями, навчальними закладами. І всі йдуть нам назустріч, підтримують, раді співпраці з нами. У разі необхідності нас забезпечують транспортом, виділяють кошти на придбання призів переможцям, допомагають наданням приміщень і спортивних майданчиків тощо.
Наприклад, торік ми побували на «Памірі» – радіолокаційній станції, що в Чернівецькій області, на кордоні з Румунією. Колись, ще за Радянського Союзу, ця станція глушила радіоголоси з Європи і Америки. Тепер цей об’єкт не діє, частково обладнання демонтували, розтягли, але все одно «Памір» досить цікавий, щоб познайомитися з ним. І хоча добратися туди не так просто – 25 кілометрів у гори, ми це зуміли!
А ще проводимо цікаві фотовиставки. Наприклад, наша первинка ініціювала виставку фоторобіт членів спілки до Дня журналіста, виставку художніх робіт наших колег по перу і мікрофону. Обласний краєзнавчий музей виділяє безкоштовно нам приміщення під розміщення світлин, художніх робіт, і ці виставки відвідують чимало жителів та гостей нашого міста.
На прохання управління ДСНС організували фотовиставку до Дня рятувальника. На виставці були зібрані фотознімки самих працівників служби з надзвичайних ситуацій, а журналісти допомогли їх відібрати, впорядкувати, надрукувати. Було цікаво.
***
Мав персональні фотовиставки і сам Михайло Мазур. Одна з них – «Душа Гуцульщини» –демонструвалася в Києві, у центральному офісі Укоопспілки, тепер однойменну фотовиставку він готує для демонстрації у Верховині на Івано-Франківщині. В самому Івано-Франківську відбулася фотовиставка робіт пана Мазура «Моя мала батьківщина» – про село Букачівці в його рідному Рогатинському районі.
ТАК ВІДБУВАЄТЬСЯ СПАДКОЄМНІСТЬ ПОКОЛІНЬ.
На Івано-Франківщині свято бережуть пам’ять про тих, хто вже пішов за життєвий обрій. Це – Алея пам’яті, спортивні змагання на вшанування пам’яті відомих колег. Ось що каже про це Михайло Мазур:
– Продовжуємо започатковану років зо десять тому власкором Всеукраїнського радіо в Івано-Франківській області, членом НСЖУ, заслуженим журналістом України Володимиром Безгачнюком роботу зі створення Алеї пам’яті журналістів. Лісове господарство області виділило нам відповідну ділянку поблизу Івано-Франківська, і ми висадили перші дерева пам’яті членів спілки, які відійшли в інші світи. Пізніше разом з Вікторією Плахтою організували виготовлення пам’ятних табличок, інформаційного стенду. Доглядають за висадженими деревами, підтримують порядок на Алеї пам’яті студенти кафедр журналістики Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника й університету Короля Данила. А тепер щороку першокурсники в урочистій обстановці приймають на цій Алеї пам’яті журналістську клятву, висаджують нові дерева.
Але не тільки Алея пам’яті.
Ми започаткували серед журналістів області футбольний турнір пам’яті журналіста-телевізійника, члена НСЖУ, власкора УТ-1 в Івано-Франківській області Ярослава Гретчука. Турнір відбувається щорічно, і з кожним роком він стає чисельнішим, незмінно викликає інтерес серед колег.
Також працював серед нас в обласній газеті, на обласному телебаченні «Галичина» президент Асоціації спортивних журналістів Прикарпаття Орест Олексишин. Його життя раптово обірвалося, а ми започаткували спартакіаду пам’яті. Також проводимо змагання з волейболу пам’яті Почесного члена обласної спілки журналістів Михайла Вишиванюка, інші заходи.
На жаль, цього року коронавірусний карантин перекреслив багато наших планів, але не втрачаємо надії, що зустрінемось на спортивних змаганнях з усіх видів спорту восени, коли вірус залишить людство у спокої.
НАЙБІЛЬША РАДІСТЬ І ТУРБОТА.
Робота, якою б творчою вона не була – то робота. І громадська робота також – якою б активною не була, але то громадська робота.
Михайло Мазур, як уже сказано вище, захоплюється фотографією, він – автор персональних фотовиставок.
– З університетських років люблю футбол: грав сам і судив футбольні матчі в Україні. Люблю подорожувати і робити цікаві фоторепортажі, – ділиться він у нашій розмові. – Мене не перестає цікавити багата історія нашого краю, я є членом Національної спілки краєзнавців України. Якщо не будемо знати історію свого села, не буде в нас історії держави, не буде в нас таких патріотів, які дбатимуть про Україну, якщо вони не дбатимуть про батьківську хату, про своє село, про свою вулицю, про те, звідкіля вони вийшли. Радію, що мені вдалося, в співавторстві з Романом Коритком, випустити в світ книгу про моє рідне село Букачівці – «Букачівці. Опільське містечко на берегах Свіржа».
Але найбільша радість і турбота Михайла Мазура – кохана онучка Божена.
– Ми багато спілкуємося, вчимося одне у одного премудростям життєвих ситуацій. У нинішніх умовах карантину спілкуємось телефоном, по скайпу, ділимося своїми враженнями від прожитого дня. Божена вже добре знає, де і ким дідусь працює, вона вміє у свої чотири рочки фотографувати, і я довіряю їй свою апаратуру, – світиться щастям так, що відчувається на відстані сотень кілометрів між Києвом та Івано-Франківськом мій дуже цікавий, доброзичливий і щирий співрозмовник Михайло Мазур.
Ольга Войцехівська
