Коли у 1983 році життєва дорога Дмитра Кіращука вперше повернула у редакцію верховинської газети, яка тоді називалася «Світанок», тут уже третій рік працювала Ганна Сем’ян, котра незабаром стала його дружиною. І доля склалася так, що упродовж чотирьох десятиліть (за винятком кількох років праці Дмитра Дмитровича у райдержадміністрації) це подружжя удвох, з дня у день, поспішало в редакцію, щоби творити часопис, а для колег – бути прикладом щасливої подружньої пари.
Сьогодні у Дмитра Кіращука, головного редактора газети «Верховинські вісті», члена правління Івано-Франківської обласної спілки журналістів, заступника секретаря Верховинського осередку НСЖУ – 60-річний ювілей.
З цієї нагоди журналістка, членкиня НСЖУ Людмила Зузяк задала йому кілька запитань.
– Дмитре Дмитровичу, як ви оцінюєте роль журналістики в суспільному житті незалежної України? Вірніше – з часу проголошення її незалежності, бо де-факто поки що повністю незалежною наша держава, на жаль, ще так і не стала.
– Журналісти в усі часи є рушієм прогресивного. Саме журналісти, і ті, які творили друковані засоби масової інформації, активно закладали підвалини незалежності. Треба визнати, що і завдяки журналістам Україна залишається демократичною державою. Хто би що не казав, але більшість виборів Президента, парламентарів, депутатів місцевих рад відбувалися під журналістським контролем і більш-менш демократично. І те, що ми маємо за роки вже шостого президента, свідчить, що Україна близько до європейських цінностей. І завдяки журналістам ми маємо свободу слова, вільного вибору.
А вже кого ми обираємо – те й породжує наші проблеми. І, на жаль, навіть сьогоднішня війна – це теж помилки влади всіх років незалежності, яку ми обирали. У нас все було ще не на часі: вступ до ЄС, НАТО, утвердження рідної мови, української церкви. Також треба визнати, що частина журналістів займала конформістську позицію, догоджаючи владі. За помилки виборців, владних структур, журналістів і маємо теперішні страждання.
– Коли дев’ять років тому розпочалася російсько-українська війна, ми констатували той факт, що українські журналісти на сході й півдні нашої країни, можливо, недостатньо добре виконали свої функції. Якими сьогодні мають бути наші дії, журналістів на заході України, щоб не виявилося, що ми теж програли на інформаційному фронті?
– Не журналісти, а влада не виконала свої функції. Децентралізацію треба було провести ще 25 років тому. Всю владу на місцях віддати органам місцевого самоврядування. Але тільки одному президенту вдалося бути два терміни, а кожен з них думав, що адміністрації «занесуть» їх на посади глави держави ще на один термін.
Також в усі роки незалежності не вироблено було ані інформаційного, ані контрпропагандистського захисту держави. В росії на запудрення мізків не шкодували грошей. Виявилося, що багато телеканалів і ЗМІ навіть в Україні жили за російські гроші й пропагували «рускій мір». Але цього, нібито, не помічали. Про розвиток вітчизняної преси, інших проукраїнських засобів ЗМІ ніхто не дбав і, на жаль, не дбає. Ось і пожинаємо плоди непоінформованості й маніпулятивної пропаганди.
– Як ви оцінюєте власний журналістський шлях? Які помилки на ньому допустили? А що вважаєте найбільшим досягненням? Що порадите тим, хто робить лише свої перші кроки у журналістику?
– Думаю, що свій потенціал журналістської майстерності не вдалося використати на сто відсотків. Помилок було багато, хоч незначних. Найбільше досягнення не моє особисте, а спільне з колективом, що нам вдалось у Верховині зберегти газету. Сьогодні вона має регіональний статус і серед усіх видань Прикарпаття – один з найбільших накладів. Адже в Долині, Рожнятові, Калуші, та й в інших містах і містечках України місцеві газети через фінансові проблеми зупинили свій вихід.
Хто мріє стати журналістом, і не тільки, повинен постійно вчитися. Вчити мову, історію, економічні дисципліни, вчитися освоювати нові технології та вчитися на помилках інших і не соромитися визнавати свої вади.
– Старше покоління наших читачів добре пам’ятає ваші щотижневі колонки у газеті. У тих кількох абзацах ви тривалий час гостро порушували як болючі насущні питання, так і питання демократичного розвитку нашої країни та формування громадянського суспільства. Що притупило згодом ваше перо? Ви розчарувались у людях, більшість із яких так і не прокинулися, чи в силі свого слова?
– Майже впродовж п’яти років вів колонку про злободенні проблеми Верховинщини, краю, України. Багато з того, що пропонував, якщо б почули у верхах, могло суттєво допомогти розбудові незалежної України. А перестав писати, бо мені запропонували посаду заступника голови райдержадміністрації. Пішовши в «коридори» влади, вже не мав на це часу.
– Чи ніколи не шкодували про свій «похід» із журналістики у владу? Як, на великій відстані, пройденій відтоді, оцінюєте свою діяльність на посаді заступника голови РДА? Що вашій команді, яка прийшла до влади в районі після Помаранчевої Революції, вдалося зробити із можливого на той час?
– Пішов у владу, бо думав, що після Помаранчевої Революції українці проснуться остаточно. Українці й до сьогодні не зрозуміли, що Віктор Ющенко був найбільш демократичним і проукраїнським Президентом. А росія і підконтрольні їм засоби масової інформації в Україні та будівники «русского міра» все зробили, щоб його показати як слабкого президента, що його цікавить тільки бджільництво, гончарство… Звичайно, в нього не було підтримки в парламенті, але якщо проаналізувати економічні показники того часу, рівень зарплати, то вони за весь час незалежності були найкращими. Майже всі кроки тодішнього Президента були проукраїнськими.
– Більшість чиновників такого рангу в усі часи намагалися прилаштувати своїх дітей на зручні і, так би мовити, «теплі» місця: де відповідальності і роботи небагато, і зарплата непогана. Ваші і дочка, і син, маючи дипломи про вищу освіту, поїхали працювати за кордон або шукали вдома тимчасових сезонних заробітків…
– Мені приємно, що мої діти самі вміють дати собі раду в житті. А ми з дружиною завжди їх навчали, що головне в житті – людяність і порядність. І якщо ти не можеш комусь допомогти, то не роби зла.
– Чому ви вирішили знову повернутися в редакцію?
– За професією я журналіст. І коли світлої пам’яті Дмитро Ватаманюк йшов на пенсію, запропонував мені очолити редакцію. А я вже зрозумів, що «гори пересунути» в коридорах влади не вдасться, – тому повернувся до журналістської праці, якій уже було віддано понад двадцять років.
– Бути журналістом і бути редактором – це одне і те саме? Якщо – ні, то в чому різниця?
– Звичайно, що ні. Редактор несе відповідальність і за помилки журналістів, і за свої. Крім того, останнім часом у редактора більше болить голова, як заплатити зарплату, за енергоносії, друк і папір. Завдання редактора – вміти організувати роботу редакції, використавши потенціал кожного журналіста, і найважливіше – не втручатися в їхній творчий процес. Тільки тоді газета буде цікавою, якщо кожен журналіст працює творчо і вибирає ті теми, які йому до душі.
Редактор повинен мати й дипломатичний хист. Треба вміти комунікувати з керівниками району, громад, підприємств, установ, «Укрпошти».
Завдання редактора – щоб менше було помилок не так граматичних, як фактологічних і політичних. У час війни важливо, щоб не видати ненавмисно державну таємницю тощо.
– Чи сумісна, на вашу думку, журналістська і партійна діяльність, яка, як правило, завжди переплетена ще й з депутатською діяльністю?
– Думаю, що журналіст повинен бути позапартійний. Якщо працює у виданні, яке видає певна партія, то тоді може бути членом цієї політичної групи. Взагалі вважаю помилкою, що місцеві депутати обираються за пропорційною системою, за партійним списком. Думаю, що й до Верховної Ради має бути змішана система виборів: за партійними списками і за конкретного кандидата в мажоритарному окрузі.
– Кожна історична епоха ставить перед людьми свої завдання, а журналістами – насамперед. Бо «спочатку було Слово…». Яке завдання сьогодні, на ваш погляд, стоїть перед журналістами і редакцією «Верховинських вістей» зокрема?
– Журналісти повинні чітко і однозначно донести до кожного читача, що Україна – це святе і Україна в нас одна. Адже буде марна наша боротьба з московськими рашистами, якщо через, наприклад, десять років в Україні до влади знову прийдуть проросійські сили, вигравши парламентські вибори. Тому журналісти повинні все зробити, щоб зміцнити громадську думку, що наше майбутнє – зі США, Європою, їх цінностями.
Ми ж маємо сумний приклад на пострадянському просторі. Напад Росії на Грузію в 2008 році – а сьогодні у Грузії проросійська влада, і обрана в законний спосіб.
Журналісти повинні допомогти українцям раз і назавжди закінчити з «русскім міром», який ще й сьогодні витає в деяких головах. Хоч історія свідчить, що московіти ніколи з миром не приходили в Україну.
– У нашому з вами інтерв’ю десять років тому, ви сказали: «Переконаний, що у «Верховинських вістей» добре майбутнє». Чи можете ви з таким самим оптимізмом повторити цю фразу тепер, коли наша газета, яка була рупором Революції Гідності й узагалі ніколи не стояла осторонь демократичних процесів, чим мала заслужити собі певну прихильність читачів, ось уже кілька років, після роздержавлення друкованих ЗМІ, ледве тримається на плаву?
– Для всіх українців сьогодні найважливіше завдання – вигнати окупанта з кожного клаптика української землі. Ми вже здобули перемогу, вистояли в перші важкі дні й пробудили світ на свою підтримку. Місцева преса повертається на деокуповані території. І люди її з нетерпінням чекають. Шкода, що у верхах не розуміють значення друкованого слова і його вагу. В європейських державах існують державні фонди підтримки преси. У Франції, наприклад, держава дотує передплату. Тому надіюсь, що й до друкованих ЗМІ держава повернеться обличчям. В цьому напрямку багато робить НСЖУ, її голова Сергій Томіленко. Всі добрі справи, як правило, тримаються на людях-фанатах. Думаю, що завдяки нашим журналістам-фанатам та їхнім читачам, «Верховинські вісті» переживуть війну й будуть завжди провісником миру і добрих справ Гуцульщини, України.
Людмила Зузяк, Івано-Франківська область
