Про те, чому важливо розповідати про сексуальне насильство, як журналістам не нашкодити своїм матеріалом та з якими документами варто ознайомитись перед підготовкою до інтерв’ю, розповіла членкиня асоціації жінок-юристок України «ЮрФем» адвокатка Марта Змисла
– Часто сексуальне насильство замовчується, адже люди бояться осуду та несприйняття суспільством. Чому важливого розповідати про сексуальне насильство?
– Тема сексуального насильства в Україні та й в інших країнах світу довго залишалася табуйованою, люди боялися говорити про цю проблему. На жаль, часто зараз ми теж таке простежуємо. Це відбувається через стигматизацію (авт. – коли суспільство накладає “ярлик” на людей, які відрізняються від більшості), віктимізацію (авт. – процес і результат перетворення особи на жертву), яка ще досі існує у нашому суспільстві. Людям дуже притаманно звинувачувати постраждалу в тому, що трапилося: вона не подбала про свою безпеку, не виїхала з окупованої території, тому піддалася насильству. Часто суспільство перекладає відповідальність на постраждалих, це зупиняє їх звертатися по допомогу.
Для того, щоб побороти тему табуйованості, ми повинні говорити, що постраждалим від сексуального насильства може стати будь-хто, не залежно від віку чи статі. Постраждала ніколи не винна в тому, що трапилось! Усі ми маємо жити в безпечних умовах, а той, хто скоїв насильство, повинен понести за це відповідальність. Потрібно говорити, що таке сексуальне насильство, які є форми сексуального насильства, яка передбачена відповідальність, адже тоді люди більше звертатимуться по допомогу. Відповідно, буде більша статистика звернень та краща якість надання правоохоронними органами допомоги постраждалим. Люди не зустрічатимуться з віктимізацією, яка не рідко буває й з боку самих правоохоронців. Ми повинні говорити в інформаційному просторі про сексуальне насильство, щоб побороти табуйованість!
– Опісля оприлюднення матеріалів, люди, які пережили насильство перебувають у фокусі медіа. Інформація про них швидко поширюється і злочин стає відомим. Як журналістам не нашкодити своїм матеріалом? Якою повинна бути головна мета такого матеріалу?
– Журналісти, коли пишуть матеріал, завжди повинні розуміти, яка цільова аудиторія, і що вони хочуть донести суспільству своєю публікацією. Якщо ви говорите про тему сексуального насильства і розкриваєте якусь подію, пов’язану з цим злочином, то варто показати суспільству: ось одна із постраждалих звернулася по допомогу, отримала ту чи іншу допомогу, уже є якісь проміжний успішний результат. Якщо ви хочете розкрити проблему, варто це зробити таким чином, щоб не нашкодити потерпілій. Потрібно, аби люди, прочитавши ваш матеріал, хотіли звертатися по допомогу, а не навпаки.
Для публікації матеріалу повинна бути згода потерпілої. Також, ми маємо розуміти, що не розсекречуємо її даних: дату народження, прізвище, ім’я та інше. Ми не маємо права розкривати будь-яку інформацію, яка допомагає ідентифікувати особу без її згоди. Щоб вберегти її від осуду чи переслідувань з боку того ж кривдника, журналісти повинні бути дуже обережними під час висвітлення теми. Це може потім негативно вплину і в межах кримінального провадження. Потрібно тримати баланс між тим, про що можна написати у межах висвітлення теми, а про що ні.
– Стаття 56 Стамбульської Конвенції серед заходів захисту виокремлює «захист приватного життя і репутації потерпілої». Як медіа повинні дотримуватися цієї Статті, на що особливо звертати увагу, щоб не порушити приватне життя і репутацію людини?
– Насправді повага до приватного життя – це дуже індивідуальне, широке поняття. У кожному конкретному випадку воно може по-різному виокремлюватись. Це залежить від самої потерпілої, її родинних відносин.
У моїй практиці були випадки, що жінки пережили насильство і, наприклад, не хотіли, щоб про цей факт дізнався їхній чоловік, бо боялися розриву відносин. Буває й таке: людина проживає в маленькій громаді, де всі один одного знають, відповідно, публікування матеріалу, якщо це локальне медіа, з конкретизацією інформації про неї, може тільки зашкодити. Якщо буде вказано село, у якому вона проживає, громада, будь-які дані, що стосуються сімейного стану, дітей, місця роботи і так далі – усе це дасть змогу легко ідентифікувати особу навіть не зазначаючи імені, тому потрібно це враховувати й не поширювати.
Не можна поширювати ті дані, які допомагають ідентифікувати людину, зважаючи на життєві обставини, у яких вона перебуває. У кожному конкретному випадку усе відбувається по-різному. Для одних захист приватного життя особи – це приховання громади, місця проживання на момент вчинення злочину, для інших – сімейного стану тощо. Завжди потрібно виходити від інтересів потерпілої і обговорювати ці моменти особисто. Перед публікуванням матеріалу, його обов’язково потрібно дати на вичитку й узгодження!
– У Кодексі Мурад – документі, який ініціювала нобелівська лауреатка Надія Мурад, – містяться рекомендації для усіх, хто збирає та використовує інформацію про систематичне сексуальне насильство в умовах конфлікту. Чи є ще якісь обов’язкові документи/матеріали, з якими Ви б порадили ознайомитись медійникам перед підготовкою матеріалу про сексуальне насильство?
– Перш за все, як ви правильно зазначили, Кодекс Надії Мурад. Там вона виокремлює складні принципи роботи з постраждалими від СНПК.
Окрім цього, варто ознайомитись з Міжнародним протоколом з документування сексуального насильства пов’язаного з конфліктом. Цей протокол добрий тим, що там дуже гарно виокремлюються наслідки та потреби постраждалих.
Журналісти, які беруть інтерв’ю, теж можуть дізнатися про певні потреби, які є в людини після пережитого, і скерувати її до відповідних експертів. Людина під час інтерв’ю може мати різний емоційний стан. Ви можете їй порекомендувати звернутися до психолога. Потрібно вміти перенаправляти людину, до інших експертів, які дійсно зможуть їй допомогти. Щоб це уміти, треба розуміти наслідки, аспекти комунікації, знати як чутливо комунікувати з постраждалими, аби не травмувати людину. Потрібно пам’ятати, як тримати свої емоції, коли людина розповідає якусь свою життєву історію та яким чином будувати питання, аби не травмувати. У Міжнародному протоколі з документування сексуального насильства якраз зазначено наслідки, потреби, особливі моменти чутливої комунікації. Перед інтерв’ю варто ознайомитись з цим документом.
– Говорити про сексуальне насильство дуже важко, але разом з тим дуже важливо. Головне правило під час роботи з людьми, які пережили насильство – не нашкодити. Чи є заборони, табу під час розмови з людьми, які пережили сексуальне насильство?
– Знову ж, кожна ситуація дуже індивідуальна. Інтерв’ю складається з певних етапів: перший етап – ви пояснюєте людині свою мету, як буде виглядати сам процес інтерв’ювання, особливості процесу тощо; другий – опитування, вільна розповідь людини, якісь уточнювальні запитання; третій – завершення, ви маєте пояснити людині, яким буде подальший процес взаємодії з нею, узгодження і вичитка матеріалу.
Щодо табу – не можна торкатися людини. Не можна говорити ніяких тверджень «я вас розумію», «ви молодець», тобто так, ніби ми намагаємось підбадьорити постраждалу. Психологи запевняють, що так комунікувати не можна, адже ми не можемо себе ставити на місце особи, яка потерпіла від насильства. Ми не можемо цього зрозуміти, якими б емпатійними не були.
Питання на кшталт: «Чому Ви не подбали про власну безпеку? Чому Ви раніше не виїхали з окупованої території? Чому не скористались можливістю?», теж недоречні. Коли ставимо такі запитання, ми ніби звинувачуємо постраждалу у тому, що трапилось, і говоримо, що насильства можна було б уникнути.
Не можна піддавати сумнівам свідчення постраждалих. Такі свідчення дуже часто можуть бути фрагментарними й суперечливими між собою. Це відбувається через ту травму, яку людина пережила. Відповідно, усе це впливає на хронологію того, що розповідає постраждала. Ви можете побачити у цій хронології певні суперечності, людина може щось забути, і тут теж треба поставитись з розумінням, не тиснути на неї. Людина має розповідати те, що вважає за потрібне, і у такій формі й такому темпі, як їй зручно.
– На жаль, у журналістиці бувають різні випадки, і не всі медійники є толерантними. Часто недобросовісні журналісти хочуть отримати ексклюзив, сенсацію. Чи можуть постраждалі подати до суду на журналіста, якщо він опублікував певну інформацію всупереч їх волі? Яка ймовірність притягнення до відповідальності такого медійника?
– У такому випадку однозначно є порушення правил журналістської етики. У Вас, журналістів, є Кодекс журналістської етики і його необхідно дотримуватися.
Можна звернутися навіть не до суду, а в позасудовому порядку – до Комісії з журналістської етики. Вона притягає до дисциплінарної відповідальності журналістів за порушення правил журналістської етики.
Другий момент – це досудовий порядок про захист честі, гідності та ділової репутації. Якщо опублікована інформація не відповідає дійсності, тобто є неправдивою, то людина може подати позов про спростування такої інформації і просити відшкодування(грошову компенсацію) за заподіяну моральну шкоду.
–Які головні поради з правового погляду Ви б могли дати журналістові, який розповідає про сексуальне насильство?
– Можу порадити таке:
- Завжди отримуйте інформовану згоду в потерпілої, яку ви опитуєте, на дачу інтерв’ю. У цій інформованій згоді прописуйте для чого це інтерв’ю, де воно буде опубліковане, який його зміст. Це підстрахує і вас, і потерпіла буде розуміти, на що вона підписується і як це все буде опубліковане.
- Добре готуйтесь до інтерв’ю. Завжди потрібно розуміти аспекти комунікації з вразливими категоріями людей. Розуміти наслідки і вміти чутливо комунікувати – одні з головних аспектів підготовки.
- У відповідних моментах вживайте юридичну термінологію. Називайте речі своїми іменами. Якщо це стосується злочину, використовуйте юридичні терміни. Якщо ваше інтерв’ю стосується якихось кримінальних проваджень і розслідувань, потрібно знати елементарні базові моменти в контексті слідчих дій. Це потрібно для того, щоб правильно ставити запитання і загалом вести розмову. Тому термінологія теж дуже важлива.
ДОВІДКА. Під час роботи над тематикою сексуального насильства можна використовувати такі джерела:
Міжнародний протокол із документування сексуального насильства пов’язаного з конфліктом
Правила чутливої медійної поведінки у справах сексуального насильства
Засоби інформаційного самозахисту потерпілих від сексуального насильства та їх близьких
Асоціація жінок-юристок України «ЮрФем» – це одне з перших об’єднань в Україні, яке покликане стати майданчиком для обміну знаннями, досвідом, а також розвитку та підтримки жінок у юридичній професії. За 2023 рік до організації надійшло понад 300 різних звернень, більшість з яких стосувалась саме надання допомоги постраждалим від сексуального насильства. За 12 місяців роботи лінії правової допомоги «ЮрФем: підтримка» взяли на супровід близько 30 справ, у яких адвокати/ки беруть активну участь та здійснюють юридичний супровід. Стратегічний напрямок роботи розпочав своє втілення у контексті лінії «ЮрФем: підтримка». «ЮрФем: підтримка» – це безоплатна правова допомога потерпілим від сексуального насильства та всіх видів гендерної дискримінації.
Як звернутись по допомогу ЮрФем: підтримка: зателефонуйте за номером 068-145-55-90 або 0 800 30 55 90 (безкоштовний номер) – з понеділка по п’ятницю з 9.00- по 8.00
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, що реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Контакти об’єднаного Західноукраїнського Центру журналістської солідарності Львів-Чернівці – 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Бобер – асистент), адреса: вул. Соломії Крушельницької, 5.
Про ЮНЕСКО.
ЮНЕСКО є спеціалізованою установою ООН з питань освіти, науки і культури. Вона робить внесок у мир та безпеку, сприяючи міжнародній співпраці в освіті, науці, культурі, комунікації та інформації. ЮНЕСКО сприяє обміну знаннями та вільному потоку ідей для прискорення взаєморозуміння. Вона є координатором Плану дій ООН щодо безпеки журналістів і проблеми безкарності, який спрямований на створення вільного та безпечного середовища для журналістів і працівників ЗМІ, зміцнюючи таким чином мир, демократію та сталий розвиток у всьому світі. ЮНЕСКО тісно співпрацює зі своїми партнерськими організаціями в Україні для надання підтримки журналістам на місцях.
Використані терміни та подання матеріалу в цій публікації не є висловленням будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або їхніх органів влади, так само як і ліній розмежування й кордонів.
Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені в ній думки, які не обов’язково відповідають позиції ЮНЕСКО та не покладають зобов’язань на Організацію.
Аліна Штемпель
