В Запорізькому Центрі журналістської солідарності НСЖУ на авторській зустрічі з місцевою журналісткою Віталіною Дорошенко-Московцевою, яка два роки мала прихисток від війни в Литві, запорізькі журналісти мали нагоду почути з перших вуст про підтримку литовцями українців, про медіа, яким довіряють українські біженці у Литві та про особисті враження журналістки за час перебування в Європейському Союзі.
Після двох років перебування у Вільнюсі повернулася в Україну журналістка Віталіна Дорошенко-Московцева. Запорізькій аудиторії вона добре відома за численними публікаціями на тему культури в місцевій пресі. Перебуваючи у столиці Литви – Вільнюсі, Віталіна з перших днів свого приїзду (березень, 2022 року) вела «Литовський щоденник», публікувала його в соцмережах та на газетних сайтах різних видань в Україні. Наочно ж про дворічний досвід біженки в країні Європейського Союзу пані Віталіна мали нагоду розповісти колегам на зустрічі у Запорізькому Центрі журналістської солідарності НСЖУ.
— В Литву я приїхала, як біженка, ще в середині березня 2022 року, – згадує пані Віталіна. — Думала, довго не затримаюся, але вийшло інакше. Перше слово, яке я вивчила литовською мовою — «ачу», що в перекладі — «дякую», і його доводилось повторювати дуже часто. Литовці гостинні до українців. Була можливість безплатно відвідувати театри, концерти, виставки, і я із задоволенням це робила, враховуючи свою журналістську тему, бувала на всіх мітингах на підтримку України, багато писала для українських та литовських медіа.
Під час зустрічі в ЦЖС 
Литовці гостинні до українців
Як запорізька журналістка дізнавалася, яким медіа довіряють біженці з України у Литві
Литовські колеги запропонували українській журналістці провести невелике соцопитування серед біженців та написати замітку для газети “Lietuvos rytas” (“Ранок Литви”) про те, яке телебачення дивляться українські біженці й звідки дізнаються новини про війну в Україні. Та, коли пані Віталіна поговорила з людьми, виявилося, що в житлі у багатьох із них взагалі відсутні телевізори.
— Мої співрозмовники зізнавалися, що давно не дивляться телебачення, — каже журналістка. — Щоправда, натомість широко використовують Інтернет. Причому, і молоді, і старі хочуть дивитися передачі українською мовою — навіть якщо вдома розмовляли російською.
Журналістка зробила висновок за результатами власного опитування українських біженців, що їх смаки розходяться: молодь цікавиться гострим, динамічним контентом, а для українців і українок середнього і старшого віку (переважно жінки!) серед фаворитів — кінофільми та телешоу — своєрідні “ліки проти туги”, заспокійливий засіб.
Пані Віталіна каже, що доступних каналів з українським контентом у Литві немає (російськомовних офіційно немає теж):
— Частку литовської території “накриває” російське телебачення з прикордоння, але цілком зрозуміло, що українців від нього нудить, тож, телевізори біженцям дійсно не потрібні.
Цитата з литовського щоденника:
«Хіба війна ще триває?» — спитала українську студентку Вільнюського університету її сусідка по гуртожитку. Навіть у дружній Литві, яка займає принципову політичну позицію й активно допомагає нашій країні, є люди, для яких жорстокі бої, «прильоти» ракет по мирних містах, численні жертви — усього лише звичні рядки в новинах, які їх особисто не стосуються. Саме тому щопонеділка о 18.30 на майдані біля пам’ятника великому князю Гедиміну влаштовують мітинги на підтримку України.
Підтримка литовцями України й українців вразила журналістку із Запоріжжя
Запорізькі журналісти поцікавилися у пані Віталіни, чи відчувала вона підтримку від литовців саме як українка. І перше, що вона навела, як приклад, це випадок, що стався на її очах на “щопонеділкових” мітингах в підтримку України на головній площі міста, де заступник мера Вільнюса Томас Гульбінас несподівано заговорив… українською. Сказав, що разом із ним її вивчають чимало співробітників вільнюського муніципалітету, бо це – тільки вдумайтеся! — «мова майбутнього».
Але позиція вільнюсців виражається не лише в цьому і журналістка розповідає, приміром, такий факт. Батьки школярів поскаржилися на вчителів, котрі ведуть на уроках проросійську пропаганду. Цим педагогам довелося звільнитися, і вони більше не зможуть учителювати.
На Литовському драматичному театрі є плакат “За вашу і нашу свободу!”, саме цей театр створив виставу “Світанок богів” про війну в Україні та 10 разів показав його на найпрестижнішому у світі Авіньйонському театральному фестивалі.
У греко-католицькій церкві Святої Трійці у Вільнюсі служби проходять українською мовою.
— Коли я приїхала у Вільнюс, то ще не знала про понеділкові мітинги на майдані біля пам’ятника Гедиміну, – згадує журналістка. – Та й Український центр на вулиці Тараса Шевченка відкрили пізніше – у червні. Де ж було зустріти українців? «Підіть у греко-католицьку церкву Святої Трійці», — порадили мені литовські друзі.
Усередині храму українка побачила жовто-блакитні полотнища, кафедру з текстом «Молитви за Україну», дитячі малюнки. І ще — скарбничку для збору коштів на допомогу Україні.
— Іноді здається, що в Литві української символіки навіть більше, ніж в Україні, – припускає пані Віталіна. – І це не лише полотнища на Президентському палаці чи на балконах приватних квартир. Прапорці продають у сувенірних кіосках (отже, існує попит). На вітрині магазину тканин я побачила двох манекенів: чоловічий — у жовто-блакитному шарфі, жіночий — у блакитному шарфі та жовтій сукні. Плакат «Slava Ukraini» помітила на воротях готелю. На дверях квіткового магазину — бант із жовто-блакитних стрічок. Вив’язаний з квадратиків килим у формі серця – звісно, теж жовто-блакитний — я сфотографувала просто на огорожі. Поруч не було ані воріт, ані хвіртки. Отак серце висіло собі на вулиці…
У шкільних вікнах можна побачити альбомні аркуші, пофарбовані в кольори українського і литовського прапорів. На них слова двома мовами. Наприклад, нагорі литовською — «Viltis», знизу українською – «Надія». Або «Saulegraza» – «Соняшник». Далі «Pergale» – «Перемога». Та всім зрозуміле «Mama».
У багатьох ресторанах і кафе Вільнюса з’явилося спеціальне «Українське меню». Це теж в підтримку України й українців.
— Мене настільки зацікавив «запорізький капусняк», що я не пошкодувала 6 євро, аби його скуштувати, – зізнається пані Віталіна. — Виявилося, що це український борщ. Щоправда, порція за нашими запорізькими мірками була надто скромною. Смакуючи борщем, я перекинулася двома словами з офіціанткою: дівчина евакуювалася з Харкова, знайшла роботу у вільнюському Старому місті — й задоволена. На постійну допомогу від муніципалітету молода здорова людина сподіватися не може, зате литовці намагаються допомогти приїжджим із працевлаштуванням. Було б бажання!
Цитата з литовського щоденника:
Я з’їла маленький шматочок мармеладу із… калиною. Дуже смачно. Поруч стояли пляшки з написом “Putinu syrupas”. Здивувалася:
— Путінський сироп?!
Та виявилося, що putinas литовською мовою означає калина. Ця рослина у Литві майже так само шанована, як в Україні. Це був калиновий напій.
Журналістка відверто розповідає про зворотний бік “шоколадної” медалі життя біженки
Як журналістці Віталіні цікаво було ближче ознайомитися з литовською пресою. І така нагода їй випала. Вона розшукала у Вільнюсі свою однокурсницю, яка працює в редакції газети «Rytas lietuvos» («Ранок Литви»). Результатом зустрічі стало відверте інтерв’ю Віталіни, опубліковане в цьому виданні. До речі, це одна з найпопулярніших (наклад 39 тис. екземплярів) авторитетних газет в країні, в холдингу – ще два глянцевих журнали.
Віталіна Дорошенко-Московцева взяла участь в авангардному театральному проєкті – «Свідоцтва», який поставили у Національному драматичному театрі Литви. Це була весна 2022 року, коли в країну хлинув потік біженців, у більшості – жінок. За задумом режисера, кожна з десяти актрис спектаклю повинна була уособлювати якусь з вимушених переселенок, у яких за пів року до прем’єри брали інтерв’ю. Одній з актрис пані Віталіна надала першу подачу свого циклу «Литовський щоденник», де були описані її враження від евакуації з України. Восени виставу побачила театральна спільнота столиці, серед запрошених була і Віталіна. «Реалістична, навіть скупа постановка, без декорацій, у світлі прожекторів, була настільки разючою, що у людей перехоплювало подих. Актриса, яка читала мій мої спогади, геніально передала ситуацію та мої почуття, які я відчувала під час подорожі в Литву» .
– Спочатку я жила у впорядкованій квартирі за помірну плату. Але згодом господарі житла відмовили мені, оскільки вирішили здавати квартиру дорожче. В подібні ситуації потрапляють й інші українці, які знайшли прихисток в Литві. Дешевого житла на всіх не вистачає, а 184 євро соціальних виплат пенсіонерам віком від 65 років – надто мало для задоволення найнеобхідніших потреб. Працездатні українці отримують лише одноразову допомогу від міської влади у розмірі 252 євро. Тож вони змушені шукати роботу.
Віталіна показала колегам слайд-фільм з чудовими видами Вільнюса — давнього і сучасного, напрочуд зеленого міста. У Вільнюсі багато української символіки. Тут є пам’ятник Тарасу Шевченку, адже поет два роки жив у Вільнюсі.
Пані Віталіна з цікавістю вивчала народні традиції литовців, захоплювалася їхньою дбайливістю у ставленні до природи й загалом до свого міста. Водночас помічала, як вона писала у своєму «Литовському щоденнику», зворотний бік «шоколадної медалі». Поряд з сучасними багатоповерхівками у столиці зустрічаються старезні халупи, в яких живуть люди.
Не відрізнявся комфортом і гуртожиток, в якому Віталіна після довгих пошуків винайняла кімнату. Життя в самій зеленій столиці Європи обернулося для Віталіни іншим, темним, боком.
— Мені ситуація, в який я опинилась, – каже журналістка, — стала нагадувати «шагреневу шкіру», тобто бажання займатися нами у литовців спочатку потроху, а потім сильніше, пропадало. І я вирішила повернутися в Україну. Я собі сказала: «Віталіна — все це не твоє! Мандруй додому! Там ще багато справ!».
— Дуже повчальна та захоплива історія, яку ми почули, — каже Тамара Борт, журналістка-переселенка з Гуляйполя, — ще одне свідоцтво висловлювання: «Де ти народився, там й згодився». Українцям в цей важкий час треба триматися разом, підтримувати один одного та боротися за наше переможне майбутнє. Так, запорізька журналістка повернулася із Литви в Україну, де два роки мала прихисток від війни. Наразі війна ще триває, і Запорізька область — це зона підвищеної небезпеки, бо поблизу лінія фронту. Тепер ми знаємо, що ж змусило журналістку Віталіну Дорошенко-Московцеву залишити безпечну та дружню до України Литву та прямувати майже в епіцентр воєнних дій до рідного Запоріжжя. Її історія схожа на сотні історій українців, які наразі повертаються в Україну, бо не мають вже сил бути біженцями в чужих, хоч і дружніх країнах, а хочуть бути господарями на власній землі й жити у власних домівках, в рідній країні, нашій славній Україні.
Цитата з литовського щоденника:
“Тільки про дві речі ми шкодуватимемо на смертному одрі: що мало любили та мало подорожували”… Згідна з Марком Твеном. Хоча зовсім не певна, що цей його вислів і мої нотатки на часі, коли триває війна. Але сподіваюся: комусь із земляків вони допоможуть трохи розслабитися. І згадати, що світ великий та мінливий. А все життя — дорога…
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, що реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерації журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Контакти Центру журналістської солідарності в Запоріжжі – 096 277 53 52 (Наталя Кузьменко, Валентина Манжура, співкоординатори Запорізького центру), адреса: пр. Соборний, 152.
Про ЮНЕСКО.
ЮНЕСКО є спеціалізованою установою ООН з питань освіти, науки і культури. Вона робить внесок у мир та безпеку, сприяючи міжнародній співпраці в освіті, науці, культурі, комунікації та інформації. ЮНЕСКО сприяє обміну знаннями та вільному потоку ідей для прискорення взаєморозуміння. Вона є координатором Плану дій ООН щодо безпеки журналістів і проблеми безкарності, який спрямований на створення вільного та безпечного середовища для журналістів і працівників ЗМІ, зміцнюючи таким чином мир, демократію та сталий розвиток у всьому світі. ЮНЕСКО тісно співпрацює зі своїми партнерськими організаціями в Україні для надання підтримки журналістам на місцях.
Використані терміни та подання матеріалу в цій публікації не є висловленням будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або їхніх органів влади, так само як і ліній розмежування й кордонів.
Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені в ній думки, які не обов’язково відповідають позиції ЮНЕСКО та не покладають зобов’язань на Організацію.
Наталія Вадимова, Ніна Деркач
Фото Дар’ї Зирянової та з власної сторінки у Facebook Віталіни Дорошенко-Московцевої
