Відома українська тележурналістка, яка була знайома з Марією Приймаченко, Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом та багатьма іншими славетними українцями, наразі – на заслуженому відпочинку. Повернувшись на малу батьківщину, займається волонтерством, організовує благодійні концерти і дописує в соціальних мережах.
«Буду працювати в телевізорі!»
…Вона народилася і виросла на Хмельниччині, в Новій Ушиці. На все життя увійшли в її дитячу повоєнну пам’ять розповіді татуся про те, як він додав собі три роки віку, щоб потрапити на фронт, як після поранення став сільський хлопець з Хмельниччини ад’ютантом і особистим водієм високопоставленого радянського генерала. Особливо цікавими були розповіді про те, як став живим свідком подій у Тегерані 1943-го.
І після війни тато не замкнувся в селі. Він багато подорожував, знаходячи і за радянських часів можливість побувати в багатьох країнах світу, звідки привозив додому враження, розповіді, фотографії.
А якось тато з мамою взяли на екскурсію до тодішнього Ленінграда і донечку, де та вперше побачила телевізор і заявила категорично: «Я буду там працювати!». Дома в Новій Ушиці часу не гаяла – з тринадцяти років стала активним дописувачем до місцевої газети. Тож, коли вступала до університету імені Тараса Шевченка, вибір журналістської стежини був не випадковим.
І вже на другому курсі факультету журналістики потрапила на практику в тому самому «телевізорі», шлях до якого намітила ще в дитинстві. Її – красиву, ефектну розумницю з солов’їною мовою – помітили і довірили вести молодіжну програму «Погляд», що виходила на екран на каналі УТ-1.
Тепер, з погляду своєї мудрості вона, сміючись, жартує: «Спідничка тоді була коротка, розум – ще коротший». На рахунок спіднички, то, може, й так, а от розум в голові дев’ятнадцятирічної студентки, помножений на величезне бажання не зривати верхівки знань, а докопуватися до найтонших нюансів, і ще раз помножений на надзвичайну працьовитість, відкрив для неї шлях в українське телебачення.
Усе це – про відому українську телеведучу Людмилу Олександрівну ЛИСЕНКО, авторські програми якої – «Спадщина», «Суботні зустрічі», «В майстерні художника», «Не все так погано у нашому домі» – пам’ятають глядачі УТ-1 90-х – першого десятиліття 2000-х.
Не тільки в студії: робила сюжети з Даманського, Афганістану і Чорнобиля
У прямому ефірі вона майже щодня (чотири-п’ять разів на тиждень) вела телемости і телемарафони, зустрічі в студії. Почавши з посади старшого редактора, коментатора-ведучої, вона пройшла щаблі віце-президента Держтелерадіо України, головного редактора УТ-1, директора студії «Наука і культура» Національної телекомпанії України, головного редактора Дирекції програм УТ-1.
Мала щастя працювати й вести передачі, обговорювати на широкий загал проблеми відродження джерельної української національної культури з Іваном Дзюбою, Богданом Гаврилишиним, В’ячеславом Чорноволом, Лесем Таранюком, Іваном Драчем, Ліною Костенко, знаними художниками, вченими, діячами культури.
Людмила Олександрівна розповідає:
«Передачі «Плеяди» створювали нашу національну еліту і разом з тим дали путівку в життя багатьом людям. Тема планувалася заздалегідь, а далі – обговорення теми без будь-яких розписаних сценаріїв, напрямок якому часто давали гості студії і телеглядачі. Працював багатоканальний телефон, запитання тут же озвучувалися, і спікери тут же давали відповідь, спілкувалися з людьми».
І цими днями записала у фейсбуці:
«Пишаюся і ЗА УСЕ дякую Творцю, мудрим вчителям висоти Івана Дзюби, Марії Приймаченко чи Богдана Гаврилишина, десятка інших унікумів, тисяч творчих і мільйонів просто звичайних людей, які мене весь час оточували і були зі мною на телеекрані… Шлейф їх любові, приязні та довіри до мене і моєї роботи повсякчас створював небувалу атмосферу змагання, бажання вчитися, понад усе шанувати і любити своїх глядачів, зберігаючи на чималій дистанції свій внутрішній світ і його дивовижних мешканців…».
Рейтинги передач вимірювалися тоді… мішками листів, що присилали в редакцію глядачі з усієї України. Тепер пані Людмила признається: «Бувало, що не всі листи з тих двадцятикілограмових мішків прочитували. Просто не встигали. Нікому більше, навіть вечірньому казкарю дідові Панасу стільки листів не надходило».
І не лише в студії працювала Людмила Олександрівна. Завжди вважала і тепер вважає, що журналіст, щоб створити дійсно якісний матеріал, має сам бути причетним до події. В 1968 році разом з режисером Денисом Жучинським вона робила сюжет з Даманського на радянсько-китайському кордоні, готувала матеріали «Чотири дні на війні» з Афганістану, працювала в Чорнобилі.
Назвали «бандерівкою» і жорстоко побили
Люди бачили на екрані красиву, гарно вдягнену, упевнену в собі і в тому, що вона робить жінку-королеву. А за лаштунками екрану часом чатували на Людмилу Лисенко непрості і навіть трагічні моменти.
Не всім подобалось, що своїми передачами ведуча не дає заснути українській думці. І одного разу після численних погроз і після звинувачень, що вона «бандерівка» (каже: «Я була «рухівкою», а про Степана Бандеру, чесно кажучи, не дуже й знала») її жорстоко побили. Тяжко травмований був і її чоловік – оператор-чорнобилець Володимир Ракоїд, якого на «зебрі» збила невідома машина.
Три місяці працювали тоді над реабілітацією пані Людмили канадські лікарі, буквально складаючи її докупи, відновлюючи здоров’я і красиве обличчя. Щоб пережити таке і працювати з новим завзяттям, то треба мати сильний характер мудрої жінки.
У послужному списку Людмили Олександрівни звання заслуженої журналістки України і заслуженої діячки мистецтв України. Вона – повний кавалер ордена княгині Ольги, нагороджена орденом «За заслуги» 3-го ступеня, орденом Святого архістратига Божого Михаїла, має відзнаку Київського міського голови, переможниця Міжнародного рейтингу популярності «Золота фортуна» у номінації «Телеобраз України».
Окрім професії журналіста опанувала ще кілька – політолог, етнограф, фольклорист, мистецтвознавець. Вже зрілим фахівцем знана українська телеведуча підвищувала свою творчу майстерність в The Carter Center Америці.
Тридцятирічна дружба з Марією Приймаченко
Ми спілкувалися з Людмилою Лисенко не одну годину, і з кожною хвилиною вона відкривалася з якогось нового творчого боку. Дійсно, треба було працювати двадцять годин на добу, щоб поряд з навчанням в університеті, а потім поряд з напруженою працею на телебаченні глибоко занурюватися в наукові дослідження про українське поетичне кіно, про українську народну декоративну картину, підняти звучання творчості Лесі Українки на такий рівень, що й саму стали називати Лесею.
Особлива глава життя пані Людмили – тридцятирічна дружба з Марією Приймаченко (Примаченко). Вона зуміла відчути серцем і сприйняти непросту особистість визнаної світом і державою, але несприйняту односельцями художницю. Разом з класиками української радянської літератури Миколою Бажаном і Михайлом Стельмахом Людмила Олександрівна підтримувала Марію Приймаченко, чим могла допомагала їй по життю.
Тепер працює над романом-трилогією про Марію Приймаченко з робочою назвою «Гріхи в раю». Дві книжки вже написані, третя поки що тільки вимальовується. Турбує, що головною перепоною до їх видання можуть стати фінанси: за попередніми підрахунками, естетично довершене видання тритомника може обійтися в півтора мільйони гривень.
«У цієї жінки була каторжна доля. Працюючи над романами, я зрозуміла, що все, що ми вважаємо у своєму життя тяжким, – ніщо порівняно з долею Марії Оксентіївни. Пишу про неї в стилі літературної журналістики або документальної прози, що вимагає поєднання художнього стилю викладу з ґрунтовними, точними знаннями. Багато хто каже, що мені це вдається», – поділилася авторка трилогії.
«Ніколи не сходити на узбіччя життя»
Зараз, будучи на заслуженому (дійсно заслуженому!) відпочинку Людмила Лисенко повернулася до витоків власної долі. Як сама каже, вісім років тому закрила київську квартиру на клямку, і тепер переважну більшість року мешкає в батьківській хаті в Новій Ушиці на Хмельниччині.
І тут вона не зраджує своїм правилам життя – ніколи не сходити на його узбіччя: разом з чоловіком Володимиром Ракоїдом вони встановили журналістську премію для юних кореспондентів і ветеранів районної газети «Наддністрянська правда». Підсумки конкурсу підбивали до дня народження пані Людмили, премію в сумі 3000 гривень виплачували зі своєї журналістської пенсії.
Новим правилом життя стала щоденна спортивна ходьба на відстань до десяти кілометрів. Так підтримує себе в тонусі, не пускає в життя не потрібну хандру. А потім йде на свої грядки – вирощує на батьківському городі овочі за новими технологіями, доглядає за садом, а найбільше радіє пишним квітам, що дарують настрій у не завжди легкі хвилини життя.
Концерти на підтримку армії
Від початку широкомасштабного вторгнення рашистів в Україну Людмила Лисенко стала одним з організаторів і ведучою концертів, на яких у Новій Ушиці збирають тисячі гривень для української армії. Виступають на цих концертах– талановиті самодіяльні артисти, разом з ними читає вірші Богдана Томенчука з Івано-Франківщини, виконує пісні і пані Людмила.
Розповідає:
«По четвергах у Новій Ушиці працює ринок, і ми влаштовуємо свої концерти на площі, коли люди йдуть з ринку. Кожного разу збираємо до 10000 гривень, що дають люди на армію, і всі разом мріємо про Перемогу. Цінуємо кожну гривню, бо знаємо, як нелегко сьогодні кожному знайти ту гривню в сімейному бюджеті».
Людмила Лисенко – доволі частий гість в місцевій бібліотеці, де проводить поетичні вечори, що збирають широке коло односельців. Також вона брала участь в конференції «Філософія війни», що проводилася в місцевому аграрному коледжі – філії Кам’янець-Подільського сільськогосподарського університету. У своєму виступі «Війна України за свою ідентичність» говорила про нездійсненність бажання путіна денаціоналізувати Україну, неможливість знищити нашу етнічну культуру, що воюємо нині з дикунами не тільки за території, а за збереження нашої самобутності.
Разом з поетом Богданом Томенчуком і місцевим співаком Юрієм Ящуком до Дня Незалежності України підготували в ютубі прем’єру оновленого романсу «Мій друже Ковалю». Як відомо, романс був украдений московитами і багато років звучав білогвардійським «Поручиком Голіциним».
Не чуже їй і плетіння захисних сіток для наших військових. А ті подарували Людмилі Олександрівні камуфляжну форму, в якій вона виступає на концертах.
***
І ще одна цікавинка. Поринувши в роботу над романами про Марію Приймаченко, Людмила Олександрівна якось не дуже цікавилася інтернетом з усіма його платформами. Пояснює: «Вважала, що мені вистачає моїх накопичених роками системних знань. Отже, виникла у фейсбуці лише в жовтні 2021 року – зробила собі на день народження такий подарунок. І виявилося, що в мене там багато друзів, які почали писати, телефонувати, запрошувати до спілкування». Своєю чергою Людмила Лисенко викладає у фейсбуці цікавющі дописи, які розкажуть про її творчий характер і життєву долю більше, ніж будь яка розмова. Така у неї тепер лінія інформаційного фронту.
