На 3 березня 2022 року в мене був квиток на спектакль у театр опери і балету.
24 лютого 2022 року мала з свого села Гурівщина-Любимівка, що на Житомирській трасі, їхати в справах у Київ – до офісу нашої Спілки. Попутно склала список необхідних закупів продуктів, ще дечого.
А на світанку 24 лютого 2022 року прийшла війна, попередження про яку лунали від розвідок світу, але в яку не вірилося. Війна відразу перекреслила всі плани. Обпекли повідомлення про ракетні удари і перші жертви в Умані та столиці, та все одно здавалося, що це якась жорстока помилка…
Житомирська траса з боку Києва відразу майже застигла в заторах: люди масово виїжджали з небезпечних місць. У більшості машин – діти. І як страшно було пізніше дізнаватися, що на Житомирській трасі, зовсім поруч з нашим селом машини з мирними людьми орки жорстоко розстрілювали.
А потім – повідомлення про бої в Ірпені, Бучі, Ворзелі, Бородянці, Макарові, про підірваний міст на трасі в Стоянці. Ходили якісь непевні чутки – окуповані чи не окуповні – про сусідні села.
***
Наші Гурівщину і Любимівку врятували від окупації озера з промовистою назвою – Генеральські. Орки-буряти ринулися було, та втопили дві свої бронемашини в болотистому грунті. Одну залізяку витягли, другу так і не змогли.
На тому й застрягли, влаштували на озерах блок пост з танка і витягнутої ним з багна бронемашини. Періодично звідти бахкало невідомо в який бік. А коли українські військові викурили бурятську мразь з насидженого місця, і ця мразь на своїх залізяках виповзала на трасу, переїхала вона по надгробках через усе сільське кладовище.
Втім їхали недовго, бо тільки вибралися на ділянку траси між селами, наші хлопці відправили їх до пекла.
***
Березень-2022 став для нас місяцем життя на острівці свободи в тісному оточенні окупованих сіл. Приправили нам ці дні кількома близькими канонадами градів і ще чогось такого ж потужного (здавалося, що стріляють на сусідньому подвір’ї) , постійним очікуванням нових залпів з надією, що це все-таки наші б’ють непроханих гадів, і снаряди не вцілять у твою чи сусідню хату.
Будинки, на щастя, в нашому селі, на відміну від сусідніх, майже не пошкоджені. Є тільки пробиті покрівлі, прошиті кулями вікна. На подвір’ях люди знаходили і тепер знаходять схожі на свинцеві чималенькі осколки, які дивом не зачепили нікого з людей (мабуть, «приземлилися» вночі). Кажуть, що то можуть бути осколки збитої ракети, що летіла на Київ. Значить, недарма пережили всі канонади нашої протиповітряної оборони!
***
Звикали і не могли звикнути до хриплого торохтіння моторів на трасі, коли рашистські броньовики поодинці чи гуртом – по два-три – повзли в бік тепер багатьом відомих Мрії –Милої – Капітанівки – Стоянки і плювалися у всі боки з кулеметів. А потім раділи, коли їм услід прилітало від наших, і з траси піднімався чорний, як душі російських нелюдів, дим.
Тиша вже лякала невизначеністю… Не хотілося думати, що якийсь наступний дебіл в російському броньовику не шарахне по наших хатах біля траси.
Ятрила думка: «У нас тільки гучно летить над головами, і то страшно. А що ж переживають люди під обстрілами ворога, коли не тільки гучно, а все руйнується, горить, убиває?».
Про масштаби розстрілів, про спалені машини мирних людей, яких нелюди убивали заради якоїсь дикої забави, ми ще майже нічого не знали. Тільки коли Київщину вичистили від «асвабадітєлєй», і ми отримали доступ до всеукраїнського телемарафону, повною мірою стали дізнаватися про звірства рашистської мерзоти.
***
З перших днів березня в нас не стало електроенергії, майже зникли зв’язок та інтернет. Шпариною до інформації став невеличкий приймач, який задля економії батарейок вмикали щогодини і тільки на кілька хвилин, щоб отримати бодай-які звістки з великої землі. Коли від генератора вдавалося підзарядити телефони, ловили інформаційні стрічки агенцій NEXTA Live, ТСН, Інсайдер Україна.
Довелося засвоїти ази побуту селян позаминулого століття.
Кожен день вимагав не менше семи-восьми відер води, яку витягали з криниці. Розбалувані тим, що воду в хату качає насос, на криницю не поставили корбу, тож довелося накачували м’язи…
У декого з наших сусідів є міцні господарства – кури, корови, поросята, навіть коні. А в нашому стаді, коли додалися сусідські чотирилапі, власники яких виїхали, опинилося дев’ятеро собак і кілька котиків.
Спочатку була паніка – як прогодувати? Було трохи крупи, купленої для своїх улюбленців, сусіди, що виїхали, дали ключ від погреба з картоплею, морквою, іншими овочами. Розуміли, що картопля – не найкраща їжа для собак, але виходу не було.
І тепер сниться, що треба через день начистити або намити, дрібно нарізати відро картоплі, штук п’ять морквин, зварити ту картоплю навпіл з «довоєнним» рисом. Приправляли олією і молоком, яке давала сусідка від своєї корівки. Зате тепер маємо чимало друзів у собачо-котячому товаристві.
***
Біда показала, які у нас гарні сусіди. Ще не встигли оговтатися від звістки про війну, як у двері вже стукали із запитанням: «Що у вас з продуктами? Чим допомогти?». А потім, ділилися ми між собою, хто на що був багатий.
Коли стало зрозуміло, що сидіти нам без електрики довгенько, і невеличкий запас м’яса з морозильника може зіпсуватися, навчилася робити тушонку. Розмерзлих скумбрію і бичків засолили. І чи могла собі уявити, що в березні варитиму варення з вишень і малини зі смородиною? А довелося – щоб розморожені ягоди не зіпсувалися.
Електрична духовка без електрики пекти не хотіла, тож замість хліба чи пиріжків – пишки на воді на сковорідці. І коли волонтери привезли перший хліб, це було маленьке свято на всій нашій вулиці.
А потім приїхали ще інші сміливі люди-волонтери, і ми вивчали географію та мови світу по етикетках на консервних банках гуманітарної допомоги. На одному з пакетиків дочиталися, що це концентрат супу з італійським акцентом «Мінестроне», а виготовлений він в… Австралії. Земля, виявляється, не така вже й велика…
Гріли душу «закрутки» і пиріжки з Волині та Вінниччини, що були в одному з пайків. Баночки, щоб не побилися, були дбайливо загорнуті в старі газети, які й підказали звідки прийшла ця гуманітарна допомога.
***
І кожного разу, коли сідали їсти в теплій хаті, коли витягали воду з криниці, пульсувала думка про Маріуполь і всі інші міста й містечка, де люди з дітьми під обстрілами вимушені ховатися в холодних підвалах, не маючи їжі і головне – води.
Тоді ще не знали, не могли навіть подумати, що голодних та спраглих людей російські фашисти катували, розстрілювали, що люди помирають від задухи в підвалах, а їм не дають відчиняти двері.
Яка матір народила і виховала виродків?!
***
Березневі дні, як на зло, були здебільшого похмурі, без сонечка, о сьомій вечора – темно. Спати ще не можеться, а читати ніяк – зі свічкою не начитаєшся.
Отже, коли мужні люди – енергетики у холоднечі, мряці, при дуже сильному вітрі в переддень великого свята Благовіщення відновили нам подачу електроенергії, це стало справжнім подарунком. Це означало, що можна не вимикати телефон і не боятися, що його не буде можливості зарядити.
І тут же, як тільки дали світло, другий подарунок – телефонний дзвінок першої секретаря Національної спілки журналістів Ліни Кущ. Голос втомлений, і тим дорожча увага до власної персони. Хочеться поділитися всім пережитим, хочеться знати про все, що діється нині в нашій Спілці, про всіх колег – де вони? як вони?
А ще за кілька хвилин ще один подарунок зігрів серце – на екрані ожилого телевізора в репортажі з визволеного Іванкова головний редактор газети «Трибуна праці» Павло Смовж розповідає, як його земляки рятували з палаючого приміщення музею картини Катерини Білокур. Значить – живий! Як завжди, активний!
Трохи пізніше під час одного з випусків всеукраїнського телемарафону телеканалів звучить інформація про інтерв’ю голови НСЖУ Сергія Томіленка португальським журналістам, де він закликає міжнародні організації підтримати українських колег і наголошує на потребі бронежилетів і касок для 200 журналістів, які працюють у зоні бойових дій.
Це була справжня радість: Спілка діє! Спілка працює!
***
Поступово звикаємо до нормального життя, якщо так можна сказати в умовах, поки російські загарбники топчуть нашу землю, і кожного дня приходять новини про нові їхні злочини.
Звучать з екрана телевізора, який перші дні жаль було вимикати навіть на ніч, назви міст і містечок усіх областей, де точаться бої, де окупант трощить усе живе і намагається поставити на коліна українців. А перед очима – редактори і журналісти газет, які живуть і працюють у цих містах і містечках, з якими випадає спілкуватися.
І велика тривога за них! І радість, коли довідуєшся, що в колег все нормально.
***
Про недавні жахи майже щодня нагадують віддалені вибухи. То військові й ДСНС-ники збирають і знешкоджують нерозірвані снаряди.
Собаки, які з нами пережили всі канонади (а один пес так і не пережив, серце не витримало), на гучні звуки з траси, з вулиці чи сусіднього подвір’я реагують спокійно. Але, коли навіть не дуже гучно звучить результат роботи саперів, починають тихенько скиглити і ховатися.
Смертоносних мін, інших боєприпасів ворог навіть там, де був зовсім недовго, залишив багато. В одному з сіл на таких підірвалася машина, яка, об’їжджаючи вирву на асфальті, з’їхала на узбіччя. В машині були люди, що попри всі звернення ДСНС-ників з проханням не поспішати на Київщину до повного розмінування, поверталися з евакуації.
Місцева влада застерігає від прогулянок до близького лісу і озер. Нам навіть радять не йти в поминальні дні на кладовище, бо там також може чатувати небезпека мінування.
***
По сільській вулиці їде мирний трактор, везе сіно для корівки, чиє молоко дуже прикрашало наше і котячо-собаче меню. А очі інстинктивно шукають гвинтокрил у небі, що може принести руйнування …
Кілька днів не виливали воду з відер (а раптом електрики знову не стане?). І тепер, коли працює насос і в крані є вода машинально шукаю кружку, щоб зачерпнути воду з відра…
З’являються і перші радощі.
З сусідом на його автомобілі з’їздили в Київ і привезли продукти з «Сільпо», почав працювати магазинчик у селі. Радість! Хоча ще трохи незвично, що продукти можна не економити…
Повернулися вимушені переселенці – радість! А до всього, вони привезли сухі корми для собак. Радість!
Відновлює рух на Київ перша маршрутка. Поки що через зруйновний на Стоянці міст доводиться їхати манівцями, витрачати замість звичних 30 хвилин більше двох годин. Але ж – радість!
А пізніше спорудили переправу на Стоянці, чим відновили майже повноцінний рух на Житомирській трасі… Це вже велика радість!
А головне – ожили телефон та інтернет, а разом з тим спілкування з дорогими серцю людьми.
Тільки б швидше очистити нашу землю від нечисті, щоб усім миром відсвяткувати Перемогу!..
Пам’ятатимем кожного, хто загинув у воєнному вогнищі і шануватимемо живих.
Тримаймося!
Ольга Войцеховська, головний редактор журналу “Журналіст України”
