Під час окупації Старої Басані в Чернігівській області, у березні 2022 року, росіяни забрали в полон з хати 45-річної Тамари Дроб’язко всіх мужчин: двох синів і чоловіка. Захоплені в заручники, троє цивільних з однієї родини пережили жахливі тортури у рідному селі Стара Басань на Чернігівщині, перетвореному окупантами на гетто.
За інформацією Чернігівської обласної прокуратури, на Чернігівщині з 24 лютого 2022 року і станом на перший день грудня 2023 року обліковано 1086 кримінальних проваджень за статтею 438 ККУ (порушення законів і звичаїв війни). Ця розповідь – історія однієї родини з числа тих тисяч, що пережили жахи окупації.
Хати, де не відчиняли двері, «освободітєлі» підпалювали
Говоримо з родиною через півтора роки після звільнення села від російських окупантів. Тамара Григорівна вдома з сином 23-річним Миколою і трирічною донькою Катериною. Коля щойно повернувся з нічної зміни, на роботу їздить у ближнє село Ярославку. Працює різноробом у сільгосппідприємстві. Чоловік, Володимир Гарбуза, ще на роботі. Працює механіком. 21-річний Іван, менший син, поїхав з дідом у райцентр, в Бобровицю. Усі троє тоді вижили і повернулися з полону додому. Повернулися з пекла…
Володимир Гарбуза – цивільний чоловік Тамари. Іван та Микола Дроб’язки – сини від першого чоловіка, який уже давно помер.
– Ми всі працювали у товаристві «Земля і воля», – сідає на ліжко Тамара. Ходить, опираючись на палицю. – Там ми з Володимиром і познайомились. Разом з 2012 року.
Поруч з нею – маленька непосидюча Катя, спільна донька Володимира й Тамари.
У перші дні повномасштабного вторгнення російські колони їхали до Старої Басані з Сумської області. Йшли через Новий Биків, Нову Басань, Піски, Стару Басань, потім через лісочок до села Барвиця, а це вже Київська область.
– Вони зайшли до нас у лютому, – згадує Тамара. – 25-го ми чули вибухи, 26-го вони вже в нас тут їздили. 27 березня росіяни почали ходити по дворах. Де не відкривали, підпалювали. Одну, другу хату… Ми дуже боялися згоріти живцем. Бачила, як у вікно сусідам солдати щось кидали. Росіяни чогось думали, що ми дороги мінуємо… Прийшли до нашого двору, було замкнено. Давай гатити у хвіртку: «Виходьте, бо хату спалимо!» Вийшла я. Кажу: «У хаті дворічна дитина». А він: «Выводи остальных, а то сожжем». І мені прийшлося всіх вивести.
Тоді в хаті Тамари якраз сиділи Микола, Ваня і Володя, а ще племінник Артур Головатий і двоє старих: 75-річний батько Григорій Дроб’язко і сусід 85-річний Анатолій Візерський.
– Усіх вишикували вздовж паркану, – продовжує Тамара. – Дідів відділили. Телефони забрали, дивилися знімки. В Артура батько в ЗСУ, присилав синові фото. Полізли в хату, знайшли Миколину форму. І не в руках її винесли, а випхали ногами. Ще й під верандою її носаками чобіт гилили. Курки звели на автоматах. Я перед сином стала, кажу: «Списаний він з обліку». Росіяни: «Документи де, що списаний?» Сини обоє призивалися, а вже з частини їх комісували. Батько почав до росіян говорити: «Хлопці, навіщо ви сюди прийшли? Їдьте додому». Йому сказали, щоб не ліз. Що через таких, як мої хлопці, їхні гинуть. Почали сперечатися. Ті кажуть, що прийшли нас начебто визволяти: «Бо у вас тєроріст на прєстолє. І ти, – кажуть, – дєд, нє мішай визволєнію!»
Тамара тоді винесла Колін військовий квиток і документи, де написано, що він комісований. Військовий квиток забрали. І хлопців теж. Сказали, через пів години повернуться…
Першими повели Колю й Артура. Колю – бо служив, Артура – бо фото батька у формі знайшли. Сусід додому пішов, потім і батько: у нього жінка неходяча, надовго одну залишати не можна.
– Чоловік, я з дитиною і Ваня зайшли в хату, – з сумом згадує Тамара. – А росіяни вже знову лізуть. Сказали Вані і Володі теж одягатися та йти за ними. Я молила їх не забирати. Казала, що після операції, що дитинка мала. Теж через пів години пообіцяли повернути. Нікого з них не повернули ні через пів години, ні назавтра, ні післязавтра…
Забирали на допити старих і цікавилися, де дворічна донька
– Поле горить – там хата зайнялася, батькова загорілася. Ми гасимо, а вони стріляють по нас, – згадує той страшний час Тамара і відвертається, тамуючи сльози. – Дворами росіяни вже вільно ходили. З дитиною страшно одній. Я сховала Катю в сусідів, бо на дітей вони дивилися не так, як треба… Повертаюся за дитячими речами, а в хаті вже двоє бурятів копошаться. У речах риються, усюди. Запитую: «Що ви ще знайти хочете? Найдорожче вже забрали! Коли дітей повернете?» «Когда война кончится». І питають: «А где ваша дєвочка?» «А навіщо вона вам? Ідіть звідси!» Уже осміліла. А зараз як згадую – трусить. Не лише молодих забирали. Дядьку Колі Шаповалу вже 75 років було, забрали. І Сашка Сміщенка, він дачник. У Шаповала хата згоріла, у Сашка кут будинку вирваний.
Це зараз Тамара може спокійно про це говорити. А тоді, каже, істерика була: зразу двох синів і чоловіка втратила.
Голову розбили просто для розваги…
– Усю окупацію ми з хати майже не виходили, – викладає хліб, солодку воду для сестрички, інші продукти Микола, який саме прийшов з магазину. – Я відчував, що добром це не скінчиться. Після того, як неподалік підірвався їхній бронетранспортер, вони шукали тих, хто служив. Нас відвели за хату. Ще броньовик під’їхав: «А це хто такі?» Бородатий росіянин, очі, як у китайця, казав: «Там ціла шайка в хаті». Артура першого почали бити. Потім мене. Запитували про якогось Лисенка. Ми його не знаємо. Тут привозять мужика з мішком на голові. Скинули з БТРа, мішок зняли. Дивлюсь, а це Сашко Лисак. Росіяни завели його за паркан і почали товкти прикладами. Знову ведуть мене: «Він?» «Ні, не він. Я по руськи не понімаю». У Сашка і так щось з хребтом було, а вони йому ще добре дали. Мо’, зламали.
Під’їхав військовий джип. Нам мішки на голови натягли. Мужик з машини вийшов, балакав не російською, а по-нашому: «Пакуйте їх». Нас, з мішками на головах, зв’язаними, просто позакидали на БТР, як клунки. Зверху посідали і дорогою об нас цигарки гасили. Мені об куртку, уся пропалена он, – показує куфайку, у якій був у полоні.
Микола каже, руки їм тоді стягли стяжками – пластиковими смужками, якими мішки затягують. Її не розв’яжеш, хіба тільки більше затягнеш. Від тих затяжок у хлопця залишилися рубці. Показує нам зап’ястя зі свіжими шрамами.
– Військові кажуть: хто не служив, не зрозуміє. А я скажу: хто в полоні не був, того пекла на собі не відчув, не зрозуміє. Гірше, ніж на фронті, бо там ти вільний. Полон – найгірше, що може на війні статися, – закурює цигарку Микола.
Наступного дня повезли усіх чоловіків до Нового Бикова. Тримали в котельні.
– Нікому не побажаю відчути, як ребра ламаються. Як вони нас били… – Микола на мить замовкає. – У Новому Бикові уже були ті, що з буквою «Z» на машинах. Не знімаючи мішків, нас поклали на асфальт, сказали: «Хто рипнеться – куля в голову!» І як улежиш нерухомо? Ледь ворухнешся, підходить, по ребрах гуп! гуп! Зі всієї дурі. Чи берцями, чи молотком. У мене там щось всередині зрушилось, дихати не міг. Кров ротом пішла, мішок у крові. В Артура так само. До когось підійшли: «Тобі що, яйця прострелити?» Тоді всіх забрали, я лежав найдовше, мо’, годину. І наді мною раз вистріл, два! А ти лежи, бо голову піднімеш – уб’ють. Наказали: «Повзи сюди!» Підповзаю, мішок спадає – і знову удар! На другий день – через мішок видно, що вже розвиднялося – знову приїхав той, що по-нашому балакав. Вивів брата з котельні. Чутно Ванін крик. Постріл. І тиша… Думаю: «Все, Ваньки немає». Кричу: «Де мій брат?» Мене вивели. І цей до мене якось по-нормальному раптом: «Я тобі в мішку дірку проріжу, подивишся, де ти є. Я військових поважаю». А тоді: «Розкажи, де ваші мінометники стоять! А ні, то помреш». Я мовчу. Він мене підбив, на коліна, й автомат до голови. Запитую: «Де мій брат?» Завів знову в котельню, а там Ваня сидить. Я з усієї сили мішок з голови зірвав. До брата повертаюся, а в нього голова розбита. Ні за що, для розваги.
З Артура теж знущалися. Попросив послабити стяжки, бо вже до м’яса руки порізали. Так вони почали йому пальці викручувати і ножа до вух приставляти, типу зараз відріжуть. У нього і на ногах шрами є.
Уночі Лисак крутився, мучився. Ми: «Сашко, що таке?» «Боляче дуже». Заходить руський, до мене підійшов: «Що з ним таке?» Кажу: «Спина болить». І він як увалить Сашку по спині! «Що, спинка болить? Полєчіл?» Лисак застогнав, тоді питає: «А каву лате можна?» Руський піднімає його за шкварки: «Зараз зроблю». І потяг. Годину немає, дві немає… Зайшов той руський, вистрілив у стелю: «Лежати всім!»
А через хвилин 15 чую: «Виводьте підбитого». Усі думають: кого це? Вивели Вовку Вовчика. І постріли пролунали…
«І на моїх очах відрізали йому…»
– На третій день – це ще в нас залишалося пів дня до розстрілу, – мне ще одну цигарку Микола, – головний каже: «Давайте солдатіка». Якийсь до нього підбіг, мій військовий квиток дає. Той дивиться: «Так ти ж не солдат. Ти старший солдат». Чи вони не могли прочитати, що я комісований, чи спеціально ігнорували.
Відвели кудись. «Ставай навколішки. Зараз до тебе друга приведуть». «Якого друга?» – гадаю. Знімають мішок. Я бачу, що це кладовище. Руський, що українською вміє, дав мені цигарку, я перекурив. Аж привозять хлопця. Я його вперше бачу. Там і з Київської області були. Волосся руде, а більше не запам’ятав.
Мені пригрозили: «Тільки звук від тебе почую, пеняй на себе!» Курок звів і автомат мені до голови приставив. Мішок надягнув. У хлопця питає: «У тебе дружина є?» «Є. І двоє дітей». «Б’єш її?» «Ні». А той його прикладом – гуп! «Ти її б’єш?» Тоді мені знімають мішок, з нього стягують штани і відрізають яйця. Кров хлинула. Хлопець сильно кричав. А в мене мову відняло. Він упав. Мабуть, кров’ю стік і помер там. Мене повели назад…
Позивні тих катів Микола запам’ятав: Верблюд, Дух… Вони по рації переговорювалися. Дух – це саме той, що українською мовою говорив.
Привели на розстріл. Але в село вже заходили ЗСУ
Події наступного дня Микола згадує з хвилюванням. Каже, тоді вже прощався з життям.
– Заходять руські десь після обіду: «Хто на розстріл?» Конвоїр ставить чарку, другу наливає. Великі, гранені стакани. До нашого хлопця: «Ідеш на розстріл?» Він: «Ні». Окупант сам дві випив: «Ідеш!» Вивели. Чутно постріли. Наступного знову так само, по чарці: «Ідеш?». Чоловік той був пожилий. Чарку випив, каже: «Піду. Молодих тільки не чіпай!». Конвоїр теж випив: «Усі йдете!» Повели перших. Повернулися. «Батько й сини тепер». Нам уже не наливали, так повели. Наказали мішки зняти. Сказали подивитися в яму. А там Лисак з розтрощеною, як млинець, головою і Вовчик. За одягом можна впізнати. Обидва мертві. Руський на них киває: «Один наводчик, другой коректировщик». Вони й про нас брехали, що нас з автоматами в посадці спіймали. Знову нам мішки на голови, стоїмо. Чуємо, той, що по-нашому, питає: «Нахріна було голову танком давити?!»
Знімають мішки, перезаряджає автомат: «Ну, кого першого?» Мені вже все одно було: смерть так смерть. Після того, як мене молотком по ребрах били і берцями…
«Дух» нам ноги підбив, усіх трьох на коліна поставив. Мене з ноги скинув у яму до вбитих. Я виліз. І тут він затвор пересмикнув і раптом каже: «Якби не твій брат, я б тебе там з твоїми товаришами і залишив. У твого брата очі, як у мого сина». Він у балаклаві, а очі я його добре запам’ятав – темно-сині. Каже: «Біжіть!» І ми побігли. Зі зв’язаними руками… Чіплялися за сучки, падали, один одному допомагали піднятися, знову бігли. А позаду чули свист і вибухи. То наші вже заходили в село. І росіяни втекли…
Нині родина потроху оговтується після полону. У Івана частенько болить голова. Він на роботу так і не вийшов. Матері допомагає по господарству та діду хату відбудовувати. Микола відвідував психіатра.
– Він порекомендував музику слухати, – розказує Микола про поради лікаря. – Щоб повернутися до реального життя… Бо весь час ті події згадую… Іноді мариться, наче я все ще там, і нікуди ми не втекли…
Цей матеріал підготовлено редакцією газети “Вісник Ч” (Чернігів) за ініціативи Національної спілки журналістів України в межах проекту «Голоси України» за підтримки Європейського центру свободи преси та ЗМІ (ECPMF) та МЗС Німеччини.
