Олені Єрмоленко вдається зачепити читача несподіваним поворотом теми чи цікавою долею. Вона – журналістка корпоративної газети «Моноліт» компанії «Метінвест Покровськвугілля». Також інколи пише тексти для регіональних та всеукраїнських онлайн-видань. Будучи вже досвідченою медійницею, Олена не переставала дивувати оточення своїм постійним бажанням вчитися, набиратися нового досвіду, а потім перевіряти себе участю в професійних змаганнях. Її публікації притягували увагу об’ємністю і яскравістю образів людей, про яких вона писала.
У травні 2019 року, коли Олена Єрмоленко стала переможницею одного з конкурсів Національної спілки журналістів України, перша секретар НСЖУ Ліна Кущ написала про неї у фейсбуці: «На зустрічах зі студентами і школярами мене часто запитують, яка освіта потрібна журналісту. Моя відповідь: думайте не стільки про назву факультету, скільки про те, як пізнати життя і людей. Без такого досвіду в журналістиці не досягти успіху. Приклад Олена Єрмоленко, яка розпочала шлях журналістки після роботи в абсолютно «нетворчій» сфері. Вона знайшла свою нішу – розкриває проблеми через людей, вміє викликати співрозмовника на відвертість. І зачепити читача несподіваним поворотом теми чи цікавою долею».
* * *
У 2020-му усюдисущий фейсбук приніс звістку про те, що під час своєї відпустки Олена, пройшовши конкурсний відбір, приїхала на стажування до Києва у видання “Liga.net”. Тема, яку вона обрала для подальшої роботи після навчання – життя бездомних людей та чим суспільство може допомогти їм.
Вона й сьогодні із захватом згадує, скільки корисного почерпнула тоді від відомих в Україні журналістів за два дні стажування. Як допомогло спілкування з метрами в підготовці матеріалів, зокрема – про людей зі складними життєвими ситуаціями.
Згодом вийшла велика стаття про життя безпритульних людей, яка була визнана однією з найкращих у конкурсі НСЖУ, присвяченому 30-річчю Незалежності України, а її авторка Олена Єрмоленко удостоєна звання «Журналіст року». Відзнаку вона отримала у свій день народження, і каже, що кращого подарунка не могла б і побажати.
А потім почалася велика війна…
Важке дихання війни Покровськ відчуває ще з 2014 року, коли на Донбасі зрадники і російські вояки взялися встановлювати «руський мір». А з початком широкомасштабного вторгнення війна заявила тут про себе ракетними обстрілами, хоча й не такими великими, як у інших містах Донеччини, руйнуваннями.
Найстрашніша біда – коли під час прильотів гинуть люди. Лікарі Покровська заговорили й про те, що на тлі стресів у людей загострюються хронічні хвороби, через стреси хворіють і зовсім молоді покровчани.
Коли в місто почали прилітати ворожі ракети, про евакуацію спочатку не йшлося. Але, в березні в домі родичів Олени вибуховою хвилею вибило вікна, а потім уламки збитої нашими військовими російської ракети, зруйнувавши громадську будівлю, впали за триста метрів від її дому, в сім’ї Єрмоленків вирішили на певний час виїхати до Дніпра.
Олена розповідає:
– Наша газета перейшла на електронний формат, отже проблем з дистанційною роботою в мене не виникало. Згодом ми повернулися до Покровська, і все ніби стало на свої місця. Як і раніше разом з колегами розповідаємо про людей, які в ці складні й небезпечні часи працюють на різних підприємствах компанії. Люди розуміють, що вугілля зараз дуже потрібне країні. Це викликає велику повагу. Адже йдучи на роботу, вони більше переживають не за себе, а за своїх рідних, що залишаються вдома, де кожного дня чатує небезпека через обстріли.
«Навчилися виживати з аварійним вимкненням світла»
– У Покровську багато промислових підприємств, які не зупиняли свою роботу від початку війни. Працюють шахти і залізниця, лікарні і аптеки, вчителі навчають дітей, функціонують банківська система і логістичні служби, – каже Олена. – Мережеві супермаркети ще в квітні пішли з міста, але замість них відкрились численні невеликі магазини. Волонтери збирають для військових гуманітарну допомогу, люди по можливості донатять, підтримуємо цей рух інформаційно. Навчилися виживати без світла, газу й води. Стараємося якось пристосуватися, хоча це, чесно кажучи, іноді дошкуляє, заважає в роботі, коли залишаєшся без зв’язку. От зараз, наприклад, у мене на телефоні лише 15 відсотків заряду, треба протриматися до наступного увімкнення.
Життя ускладнюється ще й тим, що з травня в місті немає газу, а котельні працюють на електричній енергії. Отже в людей немає можливості для приготування елементарного обіду, а коли вимикають світло, то з опаленням зникає і вода. Люди накупили електричні плити, але ж вони під час вимкнень, ясна річ, також не працюють. Як і по всій країні, відімкнення часто відбуваються хаотично, не можна розрахувати свій час, щоб працювати, приготувати обід чи вечерю, «упіймати» воду.
Але українці – народ винахідливий. Коли стали виникати проблеми, придбали пічки для кемпінгів, що працюють на газових балончиках. А щодо роботи, то як тільки вмикається світло, Олена кидає все і біжить до комп’ютера, щоб мати хоча б якийсь запас часу працювати…
«Отака фігня, малята!», – сказав би дід Панас, якби був живий
Це – як віддзеркалення життя у нинішньому Покровську. На своїй сторінці у фейсбуці 30 листопада Олена Єрмоленко написала:
«Все ж таки людина буде чіплятись за життя, поки вона дихає і має надію на краще. Сьогодні дуже тривожний день. Зранку чутно вибухи десь вдалині. А я сиджу за ноутом і працюю. Паралельно обмірковую нові теми для статей, домовляюсь взяти кілька коментарів. Потім поїхала у справах. Зустрілась з такою самою незламною життєлюбкою. Обговорили черговий проект. Невдовзі маємо чудову пропозицію для прекрасних покровчанок. Поки що тримаємо інтригу, але скоро вже буде анонс. Потім чекала закінчення повітряної тривоги, щоб потрапити в державну установу. В небі літали гелікоптери та літаки. Знов тривожно.
Прийшла додому й узялася за холодець. Війна війною, а обід – за розкладом! Кілька разів вибігала в коридор, лякаючись гучних звуків винищувачів. Я ще не дуже добре навчилась відрізняти ці звуки від ракет. Біжу з витягнутими вперед масними руками, бо я ж м‘ясо розбирала, і думаю: хоч би не впасти, бо доведеться потім підлогу від жиру відмивати (якщо жива буду).
Потім десь добряче гупнуло, а в мене вже розлитий по судках холодець на столі стоїть. Чекає, поки я його до холодильника відправлю. Ще бракувало, щоб усі мої труди пішли дарма! Думаю: якщо літаки літають, то все буде добре. Вони ж нас з неба від ракет оберігають. Потім вимкнули світло, а я посуд не встигла помити після холодцю. А на вечерю вже картоплю у духовці запланувала. Хоч би світло дали, бо духовка електрична.
«Отака фігня, малята!», – сказав би дід Панас, якби був живий. А ми живі й будемо жити повноцінним життям попри все! Будемо мріяти, планувати, наскільки це можливо під час війни, своє життя, працювати, займатися улюбленими справами, кохати, турбуватися за рідних, допомагати і вірити».
Життя триває…
При всіх страхах з обстрілами, з тривогою за рідних і близьких, при всіх негараздах з електрикою невгамовна Олена старається зацікавити людей якоюсь справою, відволікти їх від думок про проблеми.
Так започаткувала у фейсбуці проєкт «Сніданок по п’ятницях», про який каже:
– Ідея проєкту – підтримати друзів по фейсбуку, адже складно зараз не тільки у Покровську. Люди розповідають різні історії на запропоновані теми, а потім по п’ятницях я роблю ранкову добірку і викладаю на сторінці. Коротенькі замальовки мають багато відгуків, друзям подобаються цікаві спогади чи реалії сьогодення. Мабуть тому, що основний меседж проєкту – «Теплі історії від справжніх людей». Теми в нас різні: як пережили вимкнення світла у 90-х, як переборюємо удари долі, найбільше розчарування в житті тощо. Як не дивно, на такі, здавалося б, важкі теми, розповіді надходять зі світлими спогадами, з гумором, оптимістичні. Значить, і наше нинішнє лихоліття переборемо.
****
Ще до війни Олена Єрмоленко із захватом розповідала про те, як, будучи в столиці лише два дні, примудрилась побувати на спектаклі одного з київських театрів. Цим постом вона тоді навіть трохи ніби присоромила нас, киян, підказала, що, мешкаючи в Києві, попри всі локдауни і зайнятості, варто все-таки частіше вибиратися «у світ».
За кілька днів до початку війни вона придбала квитки у театр одного актора «Крик» на спектакль «Сонце в очах твоїх», що мав відбутися 7 березня. Планували поїхати до Дніпра удвох з чоловіком і таким чином відсвяткувати жіночий день, та замість свята прийшла велика війна…
Зараз Олена продовжує навчатись, опановує різні сфери, в тому числі своє улюблене театральне мистецтво. Життя триває.
Ольга Войцехівська
