Про те, чим живе і як працює Київська спілка журналістів, сьогодні розповідає заступниця голови Алла МАЛІЄНКО.
Воєнний час скорегував всю нашу спілчанську структуру
Близько 500 членів Київської спілки виїхали в безпечніші регіони України та за кордон. Наших колег можна зустріти в Ірландії, Польщі, Німеччині, Канаді, багатьох інших країнах. Там вони знаходять прихисток від жахів війни. Здебільшого, це жінки з дітьми. Вони адаптуються у зарубіжному середовищі – вивчають мову, працевлаштовуються. Багато хто з них – молодих, активних, творчих – повертатися в Україну поки що не планують, а далі як складеться доля.
Разом з тим, ми активно поповнюємо наші лави. Лише у 2024 році до Київської спілки вступили 118 нових членів. І це не тільки журналісти Київщини, а й колеги з інших областей, які наразі мешкають і працюють у Києві. Є й такі, що живуть і працюють у Харкові, Сумах, Луцьку, а бажають перебувати на обліку у Київській журналістській організації. Ми тому раді, бо при всіх викликах нинішньої ситуації колеги не втрачають зв’язку зі Спілкою. І, разом з тим, сумно, бо люди стають на облік тимчасово, сподіваючись на повернення до рідних домівок, а минають роки – і така тимчасовість затягується на невизначеність.
Добре, коли колеги і на новому місці знаходять себе в журналістиці. Та не завжди це вдається. Доволі часто доводиться змінювати професію.
Наявність роботи на новому місці – це не завжди запорука того, щоб вижити
Навіть коли ті, кого війна зрушила з місця, знаходять роботу за професією, і нібито поступово обживаються, на них чекає побутова пастка: дорожнеча найманого житла, навчання дітей – все це примушує людей шукати інші шляхи виживання. За приклад може послужити історія журналістки з Донецька, яка ще в 2014 році переїхала до Києва. З роботою в Києві складалося добре: жінка влаштувалася і працювала на одному з всеукраїнських телеканалів. Робота була цікава, у неї все виходило, але виживати з двома дітьми-школярами матеріально, коли треба платити непомірні гроші за орендовану квартиру, було дуже складно.
І от коли з’явилася можливість, журналістка виїхала до Туреччини, працює продюсером у державній телерадіокомпанії. Наразі їй стало в пригоді знання англійської мови, тепер вчить турецьку. Великою проблемою стало те, що діти залишаються в Україні, і коли сім’я буде знову разом – невідомо.
На жаль, схожих прикладів від початку війни в 2014 році, а особливо після широкомасштабного вторгнення росії в Україну стало більше.
Часом можна почути й таке, що добре було б мати профспілку і матеріальну підтримку. Зауважу, що Національна спілка журналістів України, насамперед, – об’єднання творче, і ми заохочуємо членів спілки, їхній творчий потенціал, проте, не завжди вдається підтримати колег матеріально. Нам доводиться виконувати функції профспілки, адже зараз майже кожна журналістська родина потребує допомоги.
Молодий фланг журналістики – блогери
Відрадно, що до нашого журналістського гурту долучається нова генерація – блогери. Вони різні і за тематикою публікацій, і за рівнем підготовки, але головне – що в них є бажання розвиватися. Переважна більшість молодих колег уже мають досвід, свою аудиторію, порушують актуальні теми. Щодо тематики, то це, здебільшого, війна, окупація, полон, суспільство.
З нашого боку радимо молодим вступникам до Спілки з повагою ставитися до своєї аудиторії, не користуватися сумнівними джерелами інформації, перевіряти факти і не вживати лайку. Українські журналісти мають достатньо досвідчену, роками напрацьовану школу журналістики, щоб не обслуговувати владну верхівку, а вести діалог між громадянським суспільством і владою.
Отже, можна стверджувати, що блогери тримають інформаційний фронт так само, як і традиційні медіа. Адже, деякі з них уже мають багатотисячні, а то й мільйонні аудиторії. Щоправда, є питання до культури мови. Поступово вдосконалюються, але досить повільно.
Про сумну історію друкованих видань
Друковані видання – сумна історія. Щось свого часу не врахували, і реформування друкованих видань, за яке так боролися, принесло редакціям чимало творчих і фінансових проблем. Не виправдалися сподівання на підтримку місцевої преси територіальними громадами, самостійно виживають лише одиниці.
З перебоями видається друком «Україна молода», завдяки ентузіазму колективу з великими труднощами тримається на плаву «Просвіта».
Не краща ситуація і з районними газетами. Газета «Вісник Сквирщини», яка завжди вважалася зразковим виданням і користувалася повагою читацької аудиторії, сьогодні ледь зводить кінці з кінцями.
Крім Сквири, ще тримаються і виходять у світ газети в Білій Церкві, у Вишгороді, Переяславі.
До останнього «б’ється» за існування своєї «Трибуни праці» її багаторічний редактор Павло Якович Смовж з Іванкова, але перебороти всі виклики, навіть у нього досвідченого, фахового журналіста, не виходить.
Окрім проблем воєнного часу, дається взнаки й те, що старше покоління редакторів, яке має професійний досвід, відходить від справ, молоді журналісти не завжди готові взяти на себе весь тягар проблем сьогоднішньої преси.
Прикро, що влада і чиновники не зацікавлені в друкованих виданнях. Але ще жевріє надія на краще
Прикро про це говорити, але виходить, що й держава, і місцева влада не зацікавлені в інформуванні населення, не враховують того, що не у всіх регіонах України (а особливо у воєнний час) на належному рівні працює інтернет. У владних кабінетах, схоже, не знають, що не всі українці призвичаєні «ловити» інформацію з гаджетів, що часто газета стає єдиним джерелом місцевої інформації.
Від редакторів часто можна почути, що друковане видання – літописець нашої історії, зберігають підшивки минулих років, які часто стають у пригоді краєзнавцям та історикам. Вони наголошують: інтернет може дати збій, інформація втратиться, а газета буде. Написане пером, як казали ще наші діди, і сокирою не вирубаєш.
Важливість друкованої газети розуміють у цивілізованих державах Заходу. Зараз, коли наші люди повертаються з-за кордону, розповідають як в інших країнах мережа друкованих видань розгалужена від найменших територіальних громад до видань регіонального і державного рівня.
Програємо, на жаль, інформаційний фронт і нашому запеклому ворогу – росії, коли так звана «нова влада» завалює тимчасово окуповані території добротно виданими газетами. Окупанти розуміють силу впливу друкованого слова і постійно працюють над його підтримкою.
Попри все сказане хочеться вірити у відродження газетного ринку. Надію дає й той факт, що в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка продовжує працювати кафедра періодичної преси.
В деяких регіонах Київщини, на щастя, збереглися місцеві радіо і телебачення. Зокрема, радіо й телебачення є у Вишгороді, Броварах, Борисполі. Але іноді доходить до того, що, відгукуючись на численні прохання земляків, редактор радіо докладає свої пенсійні гроші до того, щоб не припиняти мовлення.
Журналісти Київщини на війні. Пам’ятаємо кожного з них
З перших днів широкомасштабної російської агресії на захист України стали 116 членів Київської організації НСЖУ. Усі вони працювали у засобах масової інформації, ніби й не виділялись чимось особливим, і були – як усі. Їхній характер, їхня позиція проявилися в найскладніші для України дні, коли вони без вагань залишили теплі кабінети і пішли захищати свій дім, свою родину, Україну.
Пам’ятаємо кожного з них, намагаємося через волонтерів і журналістів, які їздять на передову, допомогти чим можемо. Зокрема, передали в бригади, де воюють наші хлопці, отримані від центрального офісу НСЖУ великі продуктові набори. Варто відзначити, що НСЖУ вдалося налагодити співпрацю з Українською федерацією банків продовольства, яка має розгалужену мережу по всій Україні. І саме завдяки такому співробітництву ми отримали добротні продуктові набори – до тридцяти кілограмів кожний. Частку продуктів передали багатодітним родинам, сім’ям вимушених переселенців, самітнім ветеранам журналістики та журналістам захисникам на фронт.
Також ми використовували вовняні ковдри, з яких наші колежанки шили теплі пояси, котрі знадобилися бійцям в холодних бліндажах і окопах.
Вдячні колегам з України і зарубіжжя за підтримку і допомогу
Дуже вдячні за співпрацю голові Рівненської обласної організації НСЖУ Дмитрові Тарасюку, який миттєво відгукнувся на наше прохання спільно організувати солодощі для журналістів на передову. Пан Дмитро зателефонував своєму товаришеві, підприємцеві, який виробляє цукерки, і вони без зволікань спрямували їх до частини, де служать журналісти.
У перші ж дні широкомасштабної війни почали відгукуватися наші колеги, які давно живуть і працюють за кордоном, запитували, яка допомога потрібна. Така увага в дні, коли ми самі ще не знали, що буде завтра, підтримувала не менше, ніж сама допомога.
Один із таких дзвінків пролунав зі Сполучених Штатів Америки, з Техасу, від мого одногрупника по університету Сергія Тараненка, який багато років очолює одну з провідних газет штату. Запропонував допомогу – ноутбуки, які без затримок переслав нам в Україну. А ми в свою чергу передали ноутбуки на фронт – колегам, котрі стали героями книжки «Україна: журналісти на передовій».
Допомагаємо рідним у розшуку зниклих безвісти трьох наших колег
Звертаємось на гарячі лінії військових відомств, дізнаємося про організації, які займаються пошуком, пишемо відповідні листи і готуємо документи. У пошуку одного з хлопців, який воював на Запорізькому напрямку, нам допомагають колеги із Запорізької обласної організації НСЖУ та Центру журналістської солідарності.
Людям завжди потрібні увага й визнання їхньої праці. Особливо – творчим
Був момент сумнівів: чи мають якусь вагу для колег грамоти, подяки, якими відзначаємо їхню роботу? З’ясувалося, що так – творчим людям у журналістиці така увага дуже потрібна, їм важливо знати, що їхня праця не залишається поза увагою суспільства.
Цього року започаткували нагороду Київської спілки журналістів України «Незламні». Відзнака виготовлена із срібла високої проби і супроводжується посвідченням, де зазначено, що її власник зробив особистий внесок у захист інформаційного суверенітету України.
На засіданні нашого правління було ухвалене рішення задати тон цій нагороді вшануванням знакових для України особистостей. Так, посвідчення номер один отримала незламна Ліна Василівна Костенко, яка вистояла в багатьох життєвих ситуаціях, залишилася з непохитною позицією жити за правилом: «І все на світі треба пережити, бо кожен фініш — це по суті старт».
Відзначимо колег-журналістів, які обрали шлях незламності.
Про книжки воєнного часу
У 2022 році Київська організація за сприяння Держтелерадіо України видала книжку «Журналісти на війні. Документальні дослідження, хронікальний літопис, аналітика». Авторами цього видання стали відомі в Україні журналісти, які, починаючи з весни 2014 року, вели літопис трагічних подій у Криму та на Донбасі. Упорядником став голова Київської спілки журналістів Михайло Сорока.
До речі, у творчому доробку Михайла Михайловича вже 31 книжка.
У 2023 році побачила світ ще одна книжка «Україна: журналісти на передовій», яку упорядкували члени правління Юрій Бондар, Анатолій Яковець, Алла Малієнко. Видання обсягом майже 500 сторінок розповідає про журналістів, які під час повномасштабної російсько-української війни захищають Україну – хто з пером, а хто зі зброєю в руках. Окремий розділ складають матеріали, в яких вшановано пам’ять загиблих журналістів.
Так сталося, що страшна воєнна біда збурила сплеск активної творчості наших журналістів. За більш як два роки повномасштабної війни члени Київської спілки презентували 21 книжку, кожна з яких заслуговує на окрему розповідь. Причому, здебільшого видають власним коштом. Ці книжки – свідчення злочинів російського окупанта. Одну з перших – «Фрагменти української незламності» – зібрав журналіст, головний редактор іванківської газети «Трибуна праці» Павло Смовж. Це – збірка документально-публіцистичних матеріалів про події тимчасової окупації північної Київщини в 2022 році, свідком якої був сам автор, а також про іванківців, які полягли на війні, про воїнів-визволителів краю.
Ми – як дерево з міцним корінням і тонкою душею сплетених гілок…
Не втомлююся стверджувати, що Київська організація Національної спілки журналістів – це одна велика родина. Маємо журналістські династії, коли вслід за батьками йдуть журналістською стежкою їхні діти, а потім і діти дітей стають журналістами. Всі разом ми творимо нове життя.
Мимоволі виникає порівняння нашої спілки з деревом, у якого міцне коріння, міцні гілки з численними молодими паростками. Так побачили нашу журналістську громаду вихованці Київської державної Академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука: вигаптували і подарували нам велике панно, яке назвали деревом життя. Правління нашої організації, до якого входять досвідчені журналісти, викладачі журналістських кафедр університетів, громадські активісти – члени НСЖУ – це стрижень, на якому багато років тримається вся наша творча і громадська діяльність.
Підготувала Ольга Войцехівська, «Журналіст України».
