На пошту «Журналіста України» з Сарн, що в Рівненській області, надійшов не дуже звичний для нашої редакції лист: поряд з коротким повідомленням про бажання співпрацювати в листі було невеличке оповідання. Перша реакція: ми оповідання не дуже часто друкуємо, та й то тільки від знаних нами журналістів. А тут невідоме нам ім’я – Тамара Станкова.
Але оповідання зворушило, зацікавило: відчувалося, що автор не сьогодні вперше береться за перо, пише про те, що торкнулося душі, вистоялося, як добре вино, а вже потім лягло в рядки і речення. Хто ж вона – Тамара Станкова?
Виявилося, цю творчу жінку добре знають в «Сарненських новинах» – як автора цікавих публікацій. В редакції зазначили, що Тамара Володимирівна – член Сарненської асоціації вільних журналістів і член НСЖУ.
Тепло відгукується про пані Тамару і голова Рівненської обласної організації журналістів Дмитро Тарасюк. Він же й порадив: «Зверніться до колишнього редактора «Сарненських новин» Георгія Александровича, вони добре знайомі з пані Тамарою …».
А потім спілкувалися і з самою Тамарою Станковою, і з Георгієм Александровичем. І ще раз упевнилася, як мало подеколи ми знаємо про наших журналістів, які талановиті і добрі люди живуть серед нас.
«У НЕЇ ЗАРАЗ ДУЖЕ ПЕРСПЕКТИВНИЙ ПЕРІОД ЇЇ ТВОРЧОГО ЖИТТЯ» – розповідає президент Сарненської асоціації вільних журналістів, редактор газети «Сарненські новини» у 1989 – 2002 роках Георгій АЛЕКСАНДРОВИЧ:
Пані Тамара – людина дуже активна. Хоча життя не завжди балує її прихильністю, ентузіазму, небайдужості та пристрасті, з якою вона робить все, за що береться, могли б позаздрити і молоді колеги.
За освітою Тамара Станкова учитель англійської мови, працювала багато років у Сарненській гімназії. Вона – відмінник освіти України, учитель-методист, спеціаліст вищої категорії, п’ятиразовий регіональний переможець і дворазовий фіналіст програми “Українсько-американські премії за досягнення у вмкладанні».
Багаторічна педагогічна праця допомагає їй і в журналістиці. Вона вже не перший рік плідно співпрацює з «Сарненськими новинами», часто публікується на сторінках цього видання. Поряд з цим, активно співпрацює з обласними і районними газетами Рівненщини. Публікують на своїх сторінках розповіді Тамари Станкової про неординарних наших земляків і всеукраїнські «Голос України», «Україна молода», «Порадниця», журнал «Жінка»; вірш «Тарасові заповіти» опублікований в альманасі «Скіфія-2019. Літо» як твір 10-го міжнародного поетичного конкурсу «Чернеча гора», добірку дитячих віршів надруковано в журналі «Дошкільне виховання».
Вона – авторка книги «Мамо, не йдіть» та збірки віршів для дітей «Підказка Синички».
А ще – минулого року почала вести передачу «Слово про майстрів слова» на Сарненському радіо. Її уміння знаходити героїв своїх передач, щире захоплення кожним, про кого розповідає, і до всього – природний артистизм, чудова дикція Тамари Володимирівни зробили ці передачі дуже популярними.
І сьогодні пані Тамара вся в планах, має низку цікавих ідей. Знаючи її сильний і творчий характер, можу упевнено сказати, що всі плани та ідеї будуть втілені в життя. У неї зараз дуже перспективний період її творчого життя.
МОЯ СПІВРОЗМОВНИЦЯ – УЧИТЕЛЬ, ЖУРНАЛІСТ, ЩИРА ЛЮДИНА.
МРІЯ ПРО ЖУРНАЛІСТИКУ І ПЕРША СПІВПРАЦЯ З ПІОНЕРСЬКОЮ ПРЕСОЮ.
У дівчинки була мрія – журналістика. Вабила і заворожувала романтика, що була чимось вищим за повсякденне буденне життя. Можливо, винуватицею того була пісня: «Трое суток шагать, трое суток не спать ради нескольких строчек в газете…», що звучала з кіноекрана, з усіх радіоточок …
– Але народилася і виросла я в селі на Рівненщині, в Степані, де про цю професію знали дуже мало, – ділиться сьогодні пані Тамара. – Я не знала і нікому було мені підказати, де можна вчитися на журналіста, як вступати. Отже, я вступила в Києві в Державний педагогічний інститут іноземних мов, а по його закінченню працювала вчителем англійської мови в Степані. Пізніше, коли чоловіка перевели на роботу в Сарни, вчила дітей англійської в Сарненській гімназії. Разом з чоловіком виростили трьох дітей, щаслива, що маємо вже шестеро онуків.
А повертаючись в шкільні роки, можна сказати, що перша співпраця склалася у Тамари з тодішніми піонерськими газетами – українськими «Зіркою» і «Юним ленінцем» та всесоюзною «Пионерской правдой». При цьому варто, мабуть, сказати, що в ті радянські роки віталося і було дуже поширеним серед дітвори надсилати «листи другу». Писали не комусь конкретно, а зазначивши тільки країну, місто, школу. А там уже лист потрапляв до когось конкретно, зав’язувалося листування.
І ось як розповідає про ту першу співпрацю з газетами сама Тамара Володимирівна:
– Вже тоді мене цікавила іноземна мова, і я мала друзів по всьому світу. Один мій друг по листуванню – кубинець Хосе Антоніо Баес писав листи іспанською. Я зовсім не знала іспанської і пересилала листи в редакції піонерських газет з проханням перекласти. Там мені їх перекладали і пересилали назад.
«ВИРОСТЕШ – БУДЕШ ВЕДУЧОЮ НА РАДІО», – напророчили односельці.
Перше враження про радіо також було для неї незабутнім. П’ятикласниця Тамара була головою піонерської дружини, і її разом з учителькою запросили на радіо до Рівного. Потім, коли передача транслювалася в «Пионерской зорьке» і Тамарин виступ почули односельці, багато хто говорив дівчинці: «Виростеш – будеш ведучою на радіо».
Ті побажання були щирими, втілилися в життя. Правда, справдилися побажання земляків не відразу, а коли нива життя заколосилася врожаями в педагогіці, дала паростки в газетній журналістиці. Маючи вже солідний життєвий досвід, Тамара Станкова започаткувала на регіональному радіо «Полісся» передачу «Слово про майстрів слова», що транслюється з Сарн на хвилі 106, 6 FM і на північні райони Рівненщини.
– Виходимо тричі на тиждень у форматі від 30 хвилин і, буває, що й до години – залежно від мого співрозмовника, – ділиться Тамара Володимирівна. – Розповідаю про наших майстрів слова – поетів, прозаїків, про їхню активну життєву позицію, що приносить добро людям.
Перед тим, як запросити людину до студії, стараюсь більше дізнатися про її творчість, де вона працює і чим живе, які має уподобання. І вже в передачі розпитую про життєвий шлях, що спонукало до творчості. Обов’язково зачитуємо уривки з творів, щоб слухач мав більше уявлення про автора. Ведемо запис і потім транслюємо передачу у повторі.
Прошу назвати передачі і співрозмовників, які найбільше запам’яталися. Відповідь була очікуваною: всі – люди цікаві, неординарні, талановиті. Називає Тамара Володимирівна співрозмовників з недавніх записів – наприклад, свого колишнього учня Вадима Бублія, передача з яким мала багато схвальних відгуків слухачів.
Як знаходить героїв своїх передач? Звичайно, що слідкує за виданими збірками творів земляків, знає своїх обдарованих учнів, які стали вже дорослими, мають різні професії, але яких об’єднує хист до слова. А ще вона частий гість міського клубу «Надвечір’я», де люди виносять на суд товаришів свої літературні доробки, діляться радістю, коли видаються їхні книжки. Отже герої передач завжди є поруч.
ГЕРОЇ ПУБЛІКАЦІЙ – ЇЇ ГОРДІСТЬ І ЛЮБОВ.
Ми багато говорили з Тамарою Володимирівною про її співпрацю з газетами. Вірніше – я слухала, а вона захоплено і з гордістю розповідала про своїх земляків, про кого пише в газетних матеріалах. Вражає, як уміє моя співрозмовниця стисло,буквально кількома реченнями передати життя свого героя з усіма його перипетіями. Кілька слів, і – розгорнута картина життя однокласника пані Тамари. Кінострічкою проходять секунди розповіді: чоловік пережив пекло Афганістану, інших локальних воєнних конфліктів, зумів організувати свою справу в далекій Португалії і міцно стати на ноги.
– А в дитинстві його називали українським Робертіно Лоретті, кликали до дитячого хору в столиці, – завершується коротка, як спалах, розповідь.
Так само і про вишивальницю та іконописця із Сарн, про Віру Царук – як маленькою дівчинкою в роки Другої світової пройшла вона через три концтабори. В одному з них батіг наглядачки зробив дівчинку калікою на все життя, а в іншому – заслінка крематорію опустилась просто перед нею, врятувавши її життя. Сьогодні Віра Царук розповідає про життя поетичними рядками.
І про них – талановитих своїх земляків може Тамара Володимиріівна розповідати дуже багато.
«Лист сину. Снігурі» – це взято з особистого? Виявляться – ні. Це враження від однієї з численних зустрічей.
– Я записувала на радіо передачу з керівником гуртка «Майстерність живого слова» в Будинку дітей і молоді, – розповідає пані Тамара у відповідь на моє запитання. – Перед тим, як записувати передачу, побувала на засіданні гуртка, спілкувалася з цією жінкою, і вона захопила мене своєю творчістю в роботі з дітьми. Не можна було залишитися байдужою, коли почула розповідь про те, що син її служить в ООС. Так народилося це невеличке оповідання «Лист сину. Снігурі».
Ольга ВОЙЦЕХІВСЬКА.
ЛИСТ СИНУ. СНІГУРІ.
Заходжу в синову кімнату – це найзатишніше місце в нашому домі. Тут все таке рідне і дороге. Тут його дух, його запах, його світлини на стіні.
Ось він на Новорічному святі в дитсадку в костюмі пірата. Такий кумедний – чи то серйозний, чи наляканий спалахом фотокамери. Тут йому всього 3. А ось уже школяр. Розумні допитливі оченята, рум’янець на щічках – тут уже 10. А ось уже випускник – кружляє в танці з Оленкою. Як вони дивляться один на одного! Кохання так і ллється з їхніх очей, зливається в єдине, утворюючи повноводну ріку, в якій вони пливуть, ніби два лебеді – чорний (мій Юрась) і білий (Оленка), не помічаючи нікого навкруг.
А ось найсвіжіше фото – в камуфляжі, з автоматом, разом з побратимами. Знаю кожного – адже стільки часу вони пліч-о-пліч у тих вогких окопах під ворожими кулями. Всі вони стали для мене синочками. У сина завжди було багато друзів.
Напевно оця щира посмішка, блиск в очах притягували людей до мого Юрасика. На цьому фото він все такий же і водночас зовсім інший. Дорослий і змужнілий – уже не хлопчисько, а солдат, громадянин, захисник Вітчизни. А погляд переконливо доводить: не бійся, мамо, будь спокійна, я охороняю твій сон, я на сторожі миру в країні, вір мені.
Пишу листи синові щодня. Ой, треба ж йому написати й сьогодні! «Здрастуй, Юрасику. Як ви там сьогодні? Моя подруга – сусідка Галина дивується: «І про що ти йому пишеш щодня? Де вже й тих слів набратися?». Чудна вона. Я ж мати. Слова линуть з материнського серця, як птахи з вирію до рідного краю. У кожного слова своє призначення. Якесь приголубить, якесь зігріє, а те збадьорить, інше допоможе підвестися, якщо, крий Боже, впаде.
А може він якраз схилиться над моїм листом, щоб розібрати в сутінках, що там написано, і в цей момент куля ворожого снайпера, призначена Юрасику, пролетить мимо. Отакі вони – материнські слова, синоньку мій: м’які і теплі, мов пух, і тверді та міцні, як криця. Кожне моє слово – це твій оберіг. Твій і твоїх побратимів. Ми так вас любимо, прагнемо захистити, молимося, щоб настав мир і ви повернулись живими. А ще ми віримо, що Україну ви не віддасте.
Зізнаюсь, Юрчику, що сьогодні в мене з’явилось якесь дивне передчуття – воно бентежить мене і тривожить. Чогось із самого ранку заходилась прибирати в твоїй кімнаті. Тепліше натопила грубку. Відсувала фіранку, щоб впустити промінці вранішнього сонця в твою кімнату, і замилувалась кущем калини у білій сніговій шубі.
Пам’ятаєш, як він у нас з’явився? Ще малим ти якось побачив снігура, запитав, що то за пташка. Потім сміявся, мовляв: чому зветься снігур, якщо він зовсім не білий як сніг, а червоногрудий? Я й сказала, що це тому, що взимку снігурі харчуються червоними ягідками калини, тому їх грудки і почервоніли.
Ти сказав, що хочеш посадити кущ калини біля хати, щоб до нас прилітали снігурі. І не забув – весною ми й посадили цю калину під твоїм вікном. Ти підростав і калина розросталась. Цієї весни вона зацвіла так, ніби молоком облита. А восени віти аж вгиналися під вагою червоних кетягів.
А сьогодні вночі сніг припорошив усе білою пухкою ковдрою. Я глянула і оторопіла. Калинові ягідки, що подекуди виднілися з-під снігового покрову, здалися мені краплинками свіжої крові, що просочується крізь білі бинти на пов’язці пораненого.
Як у мене защеміло серце! Як воно закалатало! Який крик вирвався у мене з грудей! А в уяві, немов кінокадри, пробігали жахливі сцени бою… Я обм’якла всім тілом і опустилась на стілець. Не знаю, як довго була я в тому заціпенінні. Та раптом кущ захилитався, снігові шапки посипались додолу – це прилетіла зграйка снігурів. Вони весело щебетали, діловито дзьобали червоні ягідки, а один, перехиляючи голівку набік, увесь час поглядав чорною блискучою намистинкою свого ока просто на мене крізь віконну шибку. Може дякував за ласощі, чи може сповіщав щось про тебе?
Любий синочку, де ти? Як ти? Чи живий-здоровий? Так хочеться тебе обняти, розцілувати. Господи, а чи не поганий знак принесли мені снігурі?..».
Раптом брязнула хвіртка, сніг рипить під чиїмись ногами. Бровко не гавкає, а радісно скавулить – значить не чужий прийшов. Це, певно, Галя-сусідка. Вона щоденно навідується: то ніби по сіль, то по якусь таблетку, а насправді – щоб розрадити мене, знає, як мені тривожно і самотньо без сина. Цікаво, яку причину вона назве сьогодні?
– Галю, та заходь вже, що ти там тюпцяєш? Я тут, у Юрковій кімнаті.
– Це не Галя, це я, мамо! Я приїхав!
Тамара СТАНКОВА,
м. Сарни Рівненської області.
