Рік тому, 10 листопада 2022 року, воїни 131-го окремого розвідувального батальйону Збройних Сил України звільнили місто Снігурівку, яка з 19 березня 2022 року перебувала в окупації російськими військами тривалістю 237 діб.
Повідомлення про наступ українських військ на Снігурівку почали з’являтися в листопаді. Окупанти атакували місто з північного і східного напрямків, щоб завадити просуванню ЗСУ, підривали мости, зокрема через річку Інгулець. Станом на вечір 9 листопада 2022 р. джерела у силових структурах вже підтверджували відступ росіян зі Снігурівки.
Того ж дня Сергій Шойгу віддав наказ відступати з правого берега Дніпра. За словами на той час командувача окупаційними військами Сергія Суровікіна, подальше перебування Збройних Сил рф на Правобережжі є недоцільним і створює загрозу для життя військових.
Наприкінці вересня Снігурівку російська влада “приєднала” до рф за підсумками псевдореферендуму і зарахувала населений пункт до території Херсонської області. Ще на початку жовтня американський інститут вивчення війни зазначив, що Снігурівка є стратегічно важливим пунктом, адже місто розташоване на сході Миколаївської області поблизу Херсонської, через нього проходить траса, яку військові рф використовують як логістичну артерію. Також місто є залізничним вузлом, важливим плацдармом на березі річки Інгулець і шляхом на Херсон та Миколаїв. Саме тому для ворога утримувати Снігурівку було пріоритетним завданням. Тут за кілька кілометрів проходила лінія фронту.
Снігурівчани знали, що воїни української армії – поруч і з нетерпінням чекали визволення свого рідного міста. Звичайно, були певні побоювання, що ворог при відступі може повністю його зруйнувати. Час від часу з’являлась інформація про просування наших військ з північного та східного напрямків. За свідченнями місцевих жителів, десь за два з половиною тижні окупанти активізувалися у плані мародерства, викрадали автомобілі, побутову техніку – напевно, готувалися до втечі. Для цього мали всі передумови: по-перше, шляхи відходу були під ударами нашої артилерії, Антонівський міст як основна артерія для відступу, став непридатним для проїзду. Як наслідок, наші захисники зруйнували логістику ворожої армії. Їм дуже бракувало боєприпасів, техніки, провіанту тощо.
5 жовтня офіцерський склад російської армії покинув окуповане місто. Ворожа пропаганда розповсюджувала чутки про те, що українські військові будуть застосовувати тортури до тих, хто залишився і був увесь час в окупації. За кілька днів до втечі окупантів на подвір’я міської лікарні заїхав автомобіль з гауляйтером Барбашовим у супроводі військових на двох бойових машинах. Зібравши людей, він виголосив промову про те, що коли прийдуть «укропи», то проти населення чинитимуть репресії, місто зруйнують, не буде ні світла, ні води, ні тепла, ні їжі. Усім пропонував виїжджати на лівий берег Дніпра, мовляв, там вони будуть під їх захистом та у безпеці. Деяких людей похилого віку їм вдалося забрати з собою, дехто з місцевих, піддавшись брехливій пропаганді, незважаючи на свої проукраїнські погляди, теж виїхав, не розуміючи, що їх втікачів брали як своє прикриття на випадок, якщо українські війська будуть їх атакувати.
Розповідає місцевий мешканець Дмитро: «Чесно кажучи, ми чекали виходу ворожих військ з міста з дня на день. Зазвичай, завжди було гучно, їздила техніка, чулися вибухи. Аж раптом якась нікому невідома тиша. Зв’язався зі знайомими з району «7 вітрів» і ті сказали, що остання техніка ворога виїжджала о 5 годині ранку 9 листопада. Від радості я співав, танцював, а коли побачив джипи, на яких наші бійці робили «зачистку», під’їхав до них і попросив дозволу обійняти їх. Сльози радості були в моїх очах. Зараз коли я це розповідаю, серце стискається від болю».
Своїми враженнями про день визволення ділилися дівчата, які в окупації працювали у лікарні: «За кілька днів до визволення у провулок Богдана Хмельницького приїжджали новенькі «КамАЗи», які орки «віджали» на якомусь підприємстві. За кілька годин їх перефарбовували у темно-зелені кольори і завантажували награбованим майном. З ними у свої авто носили речі місцеві колаборанти. На ротацію було не схоже, тому що все робилося дуже швидко. На роботу ми ходили повз блокпости, на яких чергували російські військові. Розміщувались вони біля будівлі колишньої чайної та кафе «У дяді Вані», інколи перевіряли документи. Йдемо 10 листопада – вже немає нікого. Приходимо у лікарню, а там тільки і розмов, що наші у місті».
Розповідає пані Ольга: «Зранку 10-го був туман і незвична тиша. Вийшли з підвалу, а нам сусіди повідомили, що місто звільнене від ворога. Не повірили. Зателефонували родичці. Вона каже, що біля будівлі райдержадміністрації їхали військові з жовтими стрічками на рукавах. Напевно, наші. Ми побігли до лікарні. На будівлі вже висів синьо-жовтий прапор. Сльози бігли і бігли з очей». А там кипіла робота: хтось малював вітальні плакати, хтось надув жовті та блакитні кульки. Чекали своїх визволителів, а їх все не було. Тож вирішили на машині швидкої допомоги їхати назустріч. Їдучи, співали «Червону калину», «Червону руту». Аж поблизу ринку побачили, що рухається колона техніки з українськими прапорами. Медики кричали, щоб зупинилися, але вони поїхали далі. Тож ми обігнали колону і зустріли українських військових біля будинку культури. Тут було все: і шквальні оплески, й обійми, й поцілунки, і сльози. Це були НАШІ. Як довго ми їх чекали!»
Згодом бійці завітали до лікарні. Це були хлопці-красені, як з картинки. Усі високого зросту, у новенькій формі, на нових автомобілях. І відразу згадались «асвабадітєлі»: у пошарпаному одязі, в «лаптях» та на велосипедах – як кадри з фільму жахів. Місцеві нашим несли гостинці від щирого серця. Навкруги панувала атмосфера радості, доброзичливості, видно, що люди довго чекали на цю мить.
А попереду у визволителів була велика робота з «зачистки» місцевості. 19 бійців розвідки рухалися вперед у села Заріччя. Цю операцію вони розробляли три дні. Наші дівчата, які працювали в окупації у лікарні і кожен день ходили з цих сіл на роботу, оминаючи розкладені рашистами міни, усього за якихось 30 хвилин провели розвідників до місця призначення.
З перших годин звільнення міста начальник Миколаївської ОВА Віталій Кім повідомив, що вже готовий гуманітарний вантаж, який відразу ж поїхав до звільнених маленьких населених пунктів: везли продукти харчування, генератори, starlink для зв’язку. Життя почало відновлюватися, з’явилися світло, вода. За сприяння Національної спілки журналістів України вийшов після довготривалої перерви перший випуск газети «Вісті Снігурівщини». Багато хто потім казав, особливо у селах, що коли отримали нашу газету, то зрозуміли, що прийшла українська влада. Радості не було меж.
Багато можна писати про день звільнення Снігурівки, що ми і будемо робити. Але, на жаль, війна ще не скінчилась. Тож нам усім треба бути пильними, бо «ждунів» у нашому місті вистачає – бачу їх майже кожного дня, що вони тихенько чекають на повернення «своїх». Цього ні в якому разі не можна допустити. Нам треба вірити та допомагати героям Збройних Сил України. І ми неодмінно переможемо.
Ігор Новіков,член НСЖУ.
