«Лютий довжиною два роки. Ніхто не вірив, що ми вистоїмо, але ми довели всьому світу, що ми нація воїнів, а не рабів», – каже Володимир Фітьо
Про потужний інформаційний спротив ворожій пропаганді у ці два роки повномасштабного вторгнення росії в Україну інформслужбі НСЖУ розповів начальник служби зв’язків з громадськістю Командування Сухопутних військ Збройних сил України Володимир Фітьо.
Початок широкомасштабної війни: ухвалювали дуже швидкі рішення і брали за них відповідальність
– На час початку широкомасштабного вторгнення я був тимчасовим виконувачем обовʼязків начальника служби зв’язків з громадськістю Командування Сухопутних військ. Два роки тому в цю ніч проти 24 лютого мені не спалося. Тому що насправді ми очікували вторгнення дещо раніше – ми очікували його 17 числа. І я пам’ятаю слова командувача Сухопутних військ на ранковій нараді, коли він сказав: «Фух, наче пронесло!» Тоді нічого не відбулося, і ми дещо аж з полегшенням видихнули.
Проте це полегшення було передчасним. Вже о 3:40 24 лютого 2022 року на територію України зайшла перша колона російських танків, а о 5:00 ракетних ударів зазнали десятки міст по всій країні, включаючи Київ.
– Я подзвонив своєму особовому складу, кажу: «Хлопці, підйом! Нам не проспати війну». Вони тоді добиралися хто чим міг до нас в командування. Цей час, напевно, ніколи не забудеться, тому що приймали дуже швидкі рішення і брали за них відповідальність. Тобто, ми розуміли, що на нас суне дуже великий ворог, і дуже сильна інформаційна складова цієї війни. Ми прийняли рішення і ми переїхали з Командування в Інститут журналістики. Нам був потрібен стабільний інтернет для того, щоб комунікувати з суспільством. А на той час наша фейсбук-сторінка була одним із тих джерел офіційних, з якого люди черпали інформацію. Тобто, була мегапотреба в отриманні правдивої інформації з перевіреного джерела. І цим джерелом стали ми, одним із цих джерел. Ми в цей час працювали нонстоп 24/7, у нас було чергування в Інституті журналістики, який нам надав аудиторію з інтернетом, і ми там жили, ми там харчувалися, ми там працювали. У цій аудиторії якраз було придумано Привид Києва. Привид Києва – це, я сміливо говорю, був результат нашої роботи, відповідно нам нема що, як то кажуть, приховувати, тому трошки навіть похвастаюся. Так, це витвір нашої уяви.
Привид Києва швидко став міською легендою, уособленням українського пілота-аса, який хоробро протистоїть російським військам та успішно нищить ворожу авіацію. Насправді це був збірний образ пілотів 40-ї бригади тактичної авіації. Проте з подачі пресофіцерів Сухопутних військ багато людей повірили в існування таємничого героя.
– Але насправді в цей час було дуже важко. Ми мусили перевіряти всю інформацію, яку ми ставили. Тому що ми – джерело інформації, яке транслювалося і на телебаченні, і в радіоефірах. Всі посилалися на Командування Сухопутних військ. Ми мали деякі проколи, звичайно, не все додивилися, але в переважній більшості ми надавали абсолютно перевірену інформацію. Зважаючи на те, що на той час у Києві працювало десь приблизно 5000 журналістів, іноземних журналістів, які намагалися висвітлити події, які відбувалися в Києві, то телефон просто не замовкав. Всі телефонували, всі хотіли інформації. Тоді розвиток подій був настільки швидким: там десь танк рашистський забрали, там десь ще щось, ще щось, ще щось. Тобто такий перебіг подій, що це було просто щось неймовірне. Я пам’ятаю, як 3 березня з Командувачем Сухопутних військ генералом-полковником Олександром Сирським ми виїхали на Житомирську трасу і десь кілометри 3 йшли пішки, тому що вже Стоянка була перерізана. І ця епічна картина ніколи не забудеться, коли наші танки стоять в сторону Львова в очікуванні, вони мали якраз стріляти, і звідси сиплеться наша артилерія туди, а звідти рашистська артилерія по нас. І ти такий думаєш: «Блін, а я ж тиждень тому цією дорогою їздив додому. Коли ж я нею поїду додому ще раз?»
Попри навалу окупантів та запеклі бої на Київщині, Володимир Фітьо добре запамʼятав момент, коли він повірив у перемогу України.
– 17 березня я перебував на командному пункті, я бачив, що ситуація вже переломлюється. Тобто ми вже знали, що успіху в рашистів по Києву не буде. І в цей момент, коли я давав коментар ЗМІ, я сказав, що їх чекає багато сюрпризів, і після цих слів ці сюрпризи в них і почалися. І хай хто там каже, що вони втекли самі, вони самі би ніколи не втекли, тому що їх довелося дуже сильно попросити. Попросити за допомогою артилерії, попросити за допомогою наших танків, наших бригад, які здійснили неможливе. І тоді ми, напевно, вперше повірили, що все-таки перемога буде. Ми повірили самі в себе. І це дало нам цей поштовх, який реалізувався в подальшому веденні бойових дій.
Інформаційна боротьба та спротив ворожій пропаганді тоді відіграли не останню роль, каже Володимир Фітьо.
– В інформаційному фронті ми теж тоді показали за допомогою іноземних журналістів, що українці можуть боротися і що вони борються, що ми можемо перемогти, що нам російська армія не є такою страшною, як про неї розповідали, якої боялися на Заході. Якщо повернутися до того, як ми почали вести інформаційну війну, ми поставили на карту все: ми поставили наші сторінки, ми розуміли, що їх можуть забанити, але фейсбук і інші ресурси в цей момент йшли нам назустріч. І місяць часу ми показували ті всі трупи, ту всю чорнуху, яка була, у вигляді російських солдатів вбитих і так дальше. Ми просто почали воювати їхніми методами в інформаційному полі. І саме завдяки цьому вони налякалися. Вони налякалися, не ми налякалися – налякалися вони. Тому що вони не думали, що українські захисники можуть дати гідну відсіч, а ще й гарно це все показати, як відлітає голова в російського ваньки, який прийшов на українську територію. Потім так, звичайно, у нас були бани, ми їх якось відстоювали, робили альтернативні джерела. Але інформаційно наші хлопці – пресофіцери бригад, пресофіцери оперативних командувань, наша пресслужба – ми зробили максимальний внесок, зробили все, що ми могли зробити. І це вже такі історичні події, які вже зафіксовані і є в літописі. Це буде потім після перемоги якийсь аналіз того всього, як ми це здобули. Перемога буде однозначно! Ми в це віримо і ми це знаємо.
«Я випадкова людина в армії»
Володимир Фітьо наразі очолює службу зв’язків з громадськістю Командування Сухопутних військ. Карʼєру у Збройних Силах України він зробив несподівано для самого себе.
– Я випадкова людина в армії, якщо можна так сказати. Мобілізувався ще у 2015 році і був не одразу пресофіцером. У 2005 році я закінчив Львівський університет імені Івана Франка, факультет журналістики, спеціальність «радіожурналістика» . Мав певний досвід роботи в медіа, на каналі М1, в друкованих виданнях. Але основним моїм заняттям все ж таки була комерція, я був на керівних посадах в різних компаніях. Все-таки є Бог на світі, і, напевно, Він подивився, що 10 років після закінчення університету Франка Володимир Фітьо займався якимись дурницями і Він каже: «Так, хлопчику, на тобі повістку. Іди в армію! Ти там себе знайдеш». Напевно то було так. Як офіцер запасу, отримавши повістку, я цю повістку взяв і по четвертій хвилі мобілізації опинився в 24-ій окремій механізованій бригаді імені короля Данила, і там я був на посаді начальника клубу. Я випадково дізнався про перші курси, які проводили для пресофіцерів у Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка у 2015 році і, відповідно, на цих курсах зібрали всіх мобілізованих людей, які мали стосунок до журналістики. Після того, як ввели посаду вже пресофіцера, мій тодішній начальник майор Голубятніков Сергій Вікторович мене перевів на посаду офіцера служби зв’язків з громадськістю – офіцера пресслужби.
– Так розпочалася моя кар’єра в Збройних Силах України, яку я в принципі не думав продовжувати. Я думав, що свою хвилю мобілізації відслужу півтора роки і повернуся до цивільного життя. Але оскільки війна в нас не закінчилася, то було прийнято рішення продовжити здобувати перемогу, яка тоді здавалася трошки навіть ближче, що от ще трохи і ми переможемо. Після того, як мій начальник вже демобілізувався, я очолив пресслужбу 24-ої бригади. Надзвичайно цікава робота, надзвичайно було приємно показувати людей, які в той час захищали нашу країну. Це якраз історії наших військовослужбовців, які ще тоді сиділи в окопах, які давали відсіч російським окупантам ще з 2014 року, це емоції військовослужбовців. Коли йшли обстріли, коли доводилося сидіти під машиною чи ховатися в бліндажі, вони надавали пресофіцерам і журналістам найкраще місце. «Найбезпечніше для журналістів, – каже, – тому що ми вас цінуємо, ми мусимо вас захистити, бо ви показуєте війну». Ну і в цій моїй роботі це якраз було і залишається основним – донести правду суспільству про війну. Після цього мені випала можливість реалізувати себе в миротворчій місії в Демократичній Республіці Конго у 2018 році, я перебував там 7 місяців. Після повернення очолив пресслужбу Львівського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. За 2,5 роки я опанував все, що можна, і зрозумів абсолютно роботу територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, як насправді все це працює. Після я перевівся в Командування Сухопутних військ на посаду офіцера служби зв’язків з громадськістю. Ну і тут вже все закрутилось, зовсім інша робота. Це підготовка, це висвітлення навчань, це висвітлення діяльності командування, командувача. І так воно пішло-пішло-пішло, що аж раз – і настала повномасштабна війна.
«Привідкрили армію настільки, наскільки це можна»
За ці два роки завдяки роботі Володимира Фітьо та команди його однодумців, інформаційна політика Збройних Сил України зазнала великих трансформацій.
– Сфера Збройних Сил України раніше була дуже закрита, і суспільство практично нічого не знало. Ми, як представники служби зв’язків з громадськістю, пресслужби, ми привідкрили її настільки, наскільки це можна. Тому що армія була до 2014 року якимось таким архаїзмом. Для мене, наприклад, вона була нецікава. Зараз ми робимо армію, Збройні сили України цікавими, людяними, людиноцентричними. Тому що треба показувати як звичайний хлопець, наприклад, з якогось містечка під Києвом, будучи мобілізованим, як він зараз захищає свою країну, свою родину, свою сім’ю, свою дитину, будучи на фронті, не даючи російським окупантам знищити це все, що у нього є, всі наші цінності. І ми зараз, наскільки це можна, показуємо наші Збройні сили. Звичайно, не ризикуючи певними аспектами з безпеки, тому що 80% інформації ворог збирає з відкритих джерел. Тому робота пресофіцера є надзвичайно відповідальною, адже від його фаховості залежить життя тих військовослужбовців, до яких він приїжджав. Ну і звичайно, в ширшому контексті залежить і сама популяризація армії, і сприйняття України в світі.
Роль інформаційної роботи загалом та роботи пресофіцерів зокрема важко переоцінити за нинішніх умов. Від правдивості, оперативності та якості матеріалів залежить дуже багато – від мотивованості українського бійця до надання міжнародної воєнної допомоги Україні і формування правдивої історичної спадщини для наступних поколінь. Іноді це відбувається ціною життя.
– Пресофіцери, які працюють в бригадах, – це надзвичайно хоробрі люди, які деколи навіть занадто ризикують своїм життям. Але за рахунок їхньої відданості, їхньої роботи ми можемо спостерігати як зараз відбувається війна. Якщо ви хочете мати якийсь хороший контент, ця робота є небезпечною. Вона передбачає ризики як для журналістів цивільних, які приїжджають, так і для наших пресофіцерів. Але серед них є такі просто шалені люди! Ти їм кажеш: «Ну не лізь туди, я тебе прошу!» Вони не слухають. Їм все одно що танкові атаки. Але ти потім дивишся і бачиш цю фотографію чи цей матеріал і розумієш, що ти це відчуваєш. Ось несуть пораненого, ось це нічна зйомка на снігу без спалаху, коли евакуйовують поранених – ви таку фотографію ніколи не зробите, тому що треба бути там. Треба пережити те, що вони, треба бути поруч – і такі люди є, такі люди працюють і завдяки їм ми маємо класний контент. Звісно, це небезпечно. Бо зараз надзвичайно технологічна війна, і вона йде практично в онлайн-форматі. І тут важко пройти на якусь позицію непоміченим, як це було, наприклад, в 2015 році. Мені було простіше взяти журналістів з якогось каналу, піти на якусь позицію, тому що не така велика кількість була дронів. Зараз же, щоб зайти на якусь позицію, то пресофіцеру треба бути добре фізично підготовленим, розуміти де небезпеки і багато-багато чого розуміти, тому що від результату його роботи залежить чи залишиться він живий після цього сюжету. Тому що, як ми бачили під час харківського наступу, мій колега капітан Лелявський, він колись служив в 10-ій гірсько-штурмовій бригаді, а по мобілізації в 80-ій бригаді, він загинув якраз під час Харківської операції. Один з пресофіцерів, які загинули. Але за рахунок його роботи ми бачили практично в онлайні, як здійснюється цей наступ, ми бачили, які героїчні дії наших воїнів-десантників, які якраз були в авангарді наступу цього.
– Тому пресофіцери бригад – це літописці історії, які фіксують, передають. Ну і напевно, що найбільшим таким моральним тягарем для кожного пресофіцера є те, коли ти зробив фотографію… а людини вже немає. Звичайно, це втрати, звичайно, це війна. Але ми розуміємо, що за рахунок роботи пресофіцерів світ бачить, українські громадяни бачать, як відбувається війна, і ця робота надзвичайно важлива, тому що інформаційна складова в цій війні є надзвичайно важливою. І брак інформації, вакуум інформації завжди заповнює російська ворожа пропаганда. Ми шукаємо нові підходи, шукаємо нові формати, але інформаційна присутність війни в Україні в іноземних і в українських ЗМІ є обов’язковою. Тому що людям треба нагадувати, що в нас відбувається війна, і ставка в цій війні дуже висока – це або ми будемо існувати як країна, як нація, або нас просто не буде. Ми боремось за серця і розум людей – не тільки українських громадян, а й цілого світу. Тому що російська пропаганда насправді надзвичайно потужна, багаторівнева і дуже добре фінансується. Це є фабрика фейків. І основна їхня задача – посіяти в світі сумніви в доцільності надання Україні підтримки. Не буде відповідно підтримки – ми, на превеликий жаль, не зможемо стримати ворога. Тому саме за рахунок цієї інформаційної складової ми мусимо робити ось такий внесок в нашу майбутню перемогу.
Робота пресофіцера надзвичайно цікава, каже Володимир Фітьо.
Але впоратися з нею може далеко не кожен журналіст, бо посада насправді вимагає багато віддачі та жертв.
– Посада начальника пресслужби, пресофіцера в бригаді – вона дуже динамічна, вона дуже активна, і на ній можуть перебувати люди, які готові до викликів. Тому що ви завжди зі своїм підрозділом, ви завжди на війні або в якихось гарячих точках, для вас постріли, вибухи – це вже буденність, ви розумієте краще від усіх чи то був приліт, чи то був виліт і інші речі. Тому посада передбачає собою активний спосіб життя – дуже активний, надзвичайно активний. Ти можеш не бачити родину свою дуже довго, ти завжди в якихось відрядженнях, ти завжди на телефоні, бракує часу на спілкування навіть з родиною своєю, своїми дітьми. Тому що журналісти ж не дивляться на годинник і на дату – чи це субота, чи неділя, чи це перша година ночі, чи друга. У них є потреба, є запит – вони просто можуть цілодобово працювати. А от так, як у випадку з наступом на Київ російських окупантів, то це було взагалі просто цілодобово розрив телефона.
Без пресофіцерів наразі не обходиться жоден репортаж із фронту. Але якщо для журналіста це одна задача, то для пресофіцера – комплекс.
– Пресофіцер – це більше менеджерська робота, він організовує якраз співпрацю журналіста і підрозділу. Тобто, його основна задача знати куди поїхати, до кого поїхати, які в нього є герої, що хочуть журналісти. Фаховий пресофіцер при розмові з журналістами з’ясовує, який буде формат матеріалу, який задум у журналіста – він вже має в себе в голові промалювати той сюжет, він має подумати, куди поїхати, кого залучити, кого показати, якого героя організувати. Тобто, це все-таки робота військового журналіста. Він як журналіст мислить, але при цьому займається більше менеджерською роботою – організовує усі процеси, він мультифункційний. Але крім того, повинен вміти гарно фотографувати, знімати відео, бути спікером, бути менеджером, помічником для командира. Загалом, обов’язки пресофіцера набагато ширші, чим військового журналіста. Тобто, це людина, яка пов’язана як із медіа, як із суспільством, так і з бригадою. Це багатозадачна людина, в якої насправді цікава робота, але її дуже багато і вона різноманітна.
Два роки повномасштабної війни інформаційним військам Збройних Сил України далися нелегко. Але розслаблятися не час, адже попереду ще дуже багато роботи задля головного досягнення.
– У мене найбільше бажання – на наших офіційних ресурсах Сухопутних військ, на своєму ресурсі написати одне слово – ПЕРЕМОГА. Оце буде мішн компліт! От тоді вже ми напевно зберемося всі і будемо святкувати. Ми будемо публікувати різні фотографії, які не були до цього опубліковані, різні відео. В архівах є такі речі, яких ще не бачив світ, і вони напевно будуть опубліковані після перемоги. Це буде надзвичайно цікаво.
Наталя Шумак, інформаційна служба НСЖУ
Фото надав Володимир Фітьо
