– Я більше ніколи не буду тим самим журналістом, як раніше, звичайно ж, ні. Але в мене не було вибору – я вирішив це заздалегідь. Я хотів захищати свою родину, своє місто, свою країну, – каже майор Володимир Данилюк, якому зараз 59 років.
Він стоїть серед, здається, нескінченних рядів свіжих могил у селі Гаразджа, що біля його рідного Луцька. Уздовж ряду він показує на фото молодого хлопця на надгробку.
– Це був один із наших хлопців, коли батальйон воював на Бахмутському напрямку. Микола Маргасюк був бойовим медиком. Загинув, коли намагався витягти пораненого побратима з поля бою, – каже. – І він тут не один…
Минуло понад три роки відтоді, як він зголосився добровольцем в українську армію і швидко став заступником командира підрозділу, який складався з понад 500 військових. Спочатку вони тримали позиції в рідній Волинській області, а потім батальйон територіальної оборони відправили на фронт. Це був Бахмутський напрямок Донецької області.
На момент нашої зустрічі Володимир Данилюк перебував у відпустці на кілька тижнів через травмовану руку, а потім повернувся на військову службу.
Головний редактор регіональної газети «Волинська газета» у Луцьку відзначить 60-річчя 31 січня наступного року. Тоді він досягне пенсійного віку у Збройних Силах України і планує повернутися до редакторської роботи, яку залишив на світанку 24 лютого 2022 року.
День Д в Україні
Напередодні повномасштабного вторгнення, ще 23 лютого, в Луцьку панувала напружена атмосфера, але Володимир Данилюк пішов на роботу. Місто з приблизно 200 тисячами мешканців має аж п’ять газет, які поширюються в усій області та за її межами. Він працював головним редактором «Волинської газети» з 2005 року, коли перейшов на цю посаду з іншого місцевого видання «Віче».
Данилюк також багато років як обраний заступником голови Національної спілки журналістів України. Там не розділяють журналістів і редакторів — усі рівні.
Наступного ранку, 24 лютого 2025 року, він прокинувся від гуркоту російських ракет, що впали на місто. Він зреагував миттєво і діяв за планом: якщо прийдуть росіяни – я йду добровольцем.
Він зв’язався з командиром місцевого батальйону та негайно сів у свою машину.
– Я дуже цікавлюся історією. Я знав, що якщо ми дозволимо росіянам увійти, буде масакра, – каже Данилюк.
Від 18 до 60 років
Того ранку зібралося багато людей – від 18-річних до 60-річних.
– У такі моменти ти просто розумієш: зараз твоє життя зміниться кардинально. Вдягнув військову форму, отримав зброю. І ти залишаєш своє цивільне життя та опиняєшся у військових реаліях. Багато дрібниць у твоєму житті стають непотрібними. Ти також залишаєш дім, родину, їдеш у невідоме місце. Все, що було раніше, вже не актуальне. І хтось, наприклад, має подбати про твого кота та собаку, ти залишаєш навіть свої квіти в горщиках, – каже він.
По правому окові котиться маленька, волога сльоза. Можливо, це наслідок операції, яку він переніс кілька років тому.
Він не був незнайомий зі зброєю, хоча довелося «вибивати іржу» перед тим, як знову ввійти у форму. Як студент-журналіст у Києві, він та його однокурсники були фактично примусово призвані на дворічну службу в радянську армію у 1984 році. Його відправили спочатку на околиці Москви, а потім до Хабаровська – в далекі, холодні східні окраїни імперії, перш ніж дозволили повернутися додому. Багато його друзів тоді потрапили до Афганістану…
Коли велика російсько-українська війна постукала у двері, його старша донька вже працювала юристом у Каліфорнії, а молодша, тепер уже 21-річна, ще жила вдома, хоч і була студенткою Інституту журналістики університету в Києві. Його дружина працювала в університеті Луцька, а сам він був неабияк захоплений своєю роботою та цивільними справами. І було так багато мирних планів…
Ми їдемо Луцьком від автостанції, куди я приїхав автобусом із Києва і через кілька годин мав виїжджати також автобусом у Польщу.
Данилюк припаркував авто в місті, яке йому вже не зовсім знайоме. Він ставить його просто на вулиці й кладе формену кепку на панель приладів. І за це його потім оштрафує муніципальна варта…
Сигарета – свого роду заспокоєння.
Він хоче перекусити шматком піци на вуличній кухні. Але спочатку ми йдемо до редакції. Ми входимо з пішохідної вулиці – інтер’єр майже не змінився з того часу, як він пішов на війну. Журналісти – всі трохи постаріли, вони уже більше трьох років працюють без нього. Вони підводяться й простягають руку вітатись. Будуть фотографії.
У коридорах пахне більше мотлохом, ніж пилом. Колеги – переважно чоловіки за сімдесят. Вони триматься, незважаючи на те, що економічна ситуація в українських газетах катастрофічна: майже немає коштів на рекламу чи передплату. Увесь штат – десять осіб, плюс п’ятеро волонтерів.
У військовій формі Данилюк виглядає чужаком у цьому середовищі. Він купив для мене шматок піци – сам замовив лише каву.
– Луцьк – найбільше місто Волинської області, що межує з Білоруссю та Польщею. Коли в 2022 році росіяни просувалися з боку саме Білорусі, побоювання, що й Луцьк може впасти, були цілком реальними. До кордону – всього кілька годин їзди. Дружина й донька поїхали в село, а він пішов служити. Кота забрали, собаку та рослини залишили на сусідів, — пояснює він.
Це, можливо, образне порівняння, говорить Данилюк, але усмішка на обличчі залишається, попри сліди війни та сигарет на шкірі.
– Вони впорались: і дружина Оксана, і донька Ольга, і домашні тваринки, і рослини… От тільки 6 червня 2022 року померла моя мама Таїсія, якій мало виповнитися 90 років. Я не мав змоги її належним чином доглянути. Тому свято День журналіста для мене вже не зовсім свято, — каже він.
На початку війни від держави він отримав військову форму й ще радянський «калашников» випуску 1990 року.
– Я назвав його «Таня», на честь старшої доньки. Вони народилися в той же рік, – каже він.
Донька з Америки забезпечила його бронежилетом і шоломом. Власне, із іншими волонтерами вона допомогла не тільки йому, а й багатьом іншим військовослужбовцям їхнього батальйону.
Територіальна оборона
Спочатку він і його люди служили у територіальній обороні міста. Росіяни підходили, але не перейшли кордон на цій ділянці. Навіть там, на кордоні, їх не було.
Можливо, це й на краще, каже він: багато хто навіть не мав бойового досвіду чи строкової служби в армії. Тому під час служби в рідній області вони мали тренування, практикувалися на дронах і виконували військові завдання. Коли ситуація у східній частині України загострилась, підрозділ направили на Бахмутський напрямок.
Власне, їхня відправка відбулась доволі самостійно.
– У нас були люди, але майже не було машин, – каже він. – Тому я взяв не свій автомобіль Kia Cerato, яким було добре їздити тільки по хороших дорогах, а автомобіль дружини – старенький Kia Sorento. І багато інших хлопців так само поїхали своїми автомобілями… Так, усе сильно змінилось порівняно з трьома роками назад: зараз мало хто йде добровольцем чи їхатиме на війну своїм транспортом. Але ми тоді пішли з власної волі – ми хотіли захистити Україну. І коли виникали проблеми, ми навчилися їх вирішувати. Словом, тоді я завантажив спорядження і свою зброю в машину. Все, що мені було потрібно, було там. І ще я взяв із собою молодого колегу… Так вийшло, що машина вціліла, а він загинув. Його звали Роман Грушевенчук, йому було 22 роки, він з Ковеля. Він загинув у боях поблизу Куп’янська на Харківщині у 2023 році. На жаль, я не зміг побувати на його похованні…
Чи страшно на війні, під обстрілами?
– Я памʼятаю, як на Бахмутському напрямку їхав з одного місця до іншого машиною. По дорозі почув, що район, куди я прямував, обстрілюють. Хотів розвернутися, але і там уже був обстріл. Страшно, звичайно, від невизначеності… І раптом я відчув спокій – я більше не боявся. Я вирішив їхати далі. Обстріл не міг тривати вічно. Я доїхав і залишився живим, – каже Данилюк.
– Хіба це не було небезпечно?
– Звичайно, було. Це ж війна. Послухай: якось у «мирному» Києві, вже на новому місці служби, я почув знайомий звук: російська ракета над головою. Вона вибухнула в метро на станції «Лук’янівська», за 200 метрів. Небезпека може бути всюди, – констатує він.
Час боїв на Донеччині був важкий. Батальйон зазнав серйозних втрат, але не відступив.
– Скільки? Не хочу говорити про цифри. Інші втратили ще більше… Це була війна. Росіяни мали літаки й гвинтокрили, ми мали мало чим оборонятись, – каже Данилюк.
Потім він неодноразово виконував завдання на інших напрямках, зокрема, на Харківщині та Херсонщині, а також у Чорнобильській зоні Київської області, знову на кордоні з Білоруссю.
Ми виходимо з піцерії. Він рішуче крокує до машини. Під двірником – штраф.
– Чорт! Це невеликі гроші, але ж це так безглуздо. Я ж не заважав нікому біля цього тротуару, та ще й кепку залишив: цього мало б вистачити, щоб уникнути штрафу, – каже він і хитає головою в бік муніципалітету, який неподалік.
Тепер він хоче показати мені історію, бо переконаний: усе пов’язано. Луцьк має багату історію. Замок Любарта зображено на купюрі в 200 гривень. Але він насамперед хоче показати, що росіяни вже масакрували тут раніше.
Коли німці підходили у Другу світову війну, радянська служба безпеки з 23 червня 1941 року розстріляла від 2000 до 4000 українських, польських та інших політичних вʼязнів у Бригітському монастирі, який був переобладнаний під тюрму.
– Історія повторюється. І я це усвідомив. Я навіть передбачав наступ росіян на Україну, хоча до останнього в це не вірив. Це, мабуть, головна різниця між мною та молоддю. Я бачу, що відбувається. А вони переживають це вперше, – каже Данилюк.
Став пресофіцером
На військовому цвинтарі у селі Гаразджа під Луцьком – могили, вирівняні в ряди, з місцем для наступних. Можливо, місто на заході уникнуло масових бойових дій, але віддало на фронті багато своїх людей. Він не дуже любить ці фото. Хоче показати лише територію – щоб люди зрозуміли серйозність подій. Великі надгробки розповідають словами й фотографіями, хто тут похований.
– Як колеги відреагували на твоє рішення піти на війну?
– Ніхто не питав. У ті дні було суцільне безладдя. Пізніше багато хто запитував, чому я не пішов працювати військовим журналістом. Але на той момент я думав просто: я хотів зброю, щоб захищати себе й країну. Вже згодом я зрозумів структуру, і тепер я теж військовий журналіст.
Там, на Бахмутському напрямку, серед усього іншого він мав завдання сповіщати родини про загибель їхніх близьких. Потім його відправили в інші місця, адже довелося прооперувати око. Останній рік він служить пресофіцером, але не у Волинській області.
– Це класика: журналісти потрібні в пресслужбах бойових бригад, але здебільшого вони солдати та сержанти. А потрібні офіцери! З іншого боку, є офіцери, але серед них багато фахових журналістів… Тому дружня порада: подбайте зараз, у Норвегії, щоб ваші журналісти пройшли військову підготовку, поки у вас є час підготуватися, – каже Данилюк і знову сідає в авто.
Виконуючи всі вимоги військової служби, він також пише історії про окремих людей і готує матеріали для медіа.
– Я зустрів безліч неймовірних, чудових і захопливих людей. Коли вийду на пенсію, напишу про них книжку.
А в цей момент він попереджає решту Європи, щоб вона не втрачала пильність.
– Те, що було – це минуле. Європа й Україна вже ніколи не будуть такими, як раніше, до повномасштабного вторгнення російських окупантів. Це стосується і вас, країн, які або в Європейському Союзі, або в НАТО, або і там, і там. Ми маємо виграти цю війну разом. Якщо кремлівська пропаганда переможе, буде вже пізно сподіватися на успіх. Треба перемагати у війні за настрої та поведінку людей. Чому? Коли я повернувся до університету після служби в радянській армії, я написав дипломну роботу про пропаганду під час Другої світової війни. Знаєте, навіть під час кривавих боїв за Сталінград теж було мінімум чотири версії подій: від гітлерівців, комуністів, поляків чи українських повстанців. Тому, щоб перемогти російську пропаганду, маємо боротись за правду. Але всі цивільні журналісти мають розуміти військову журналістику, допомагати суспільствам та урядам усвідомити, що Україна воює на своїй землі за власну незалежність та європейські цінності.
– Я вже ніколи не буду таким, як був. Досвід є досвід… Найважливіше для звичайного репортера сьогодні – не зашкодити нашим Збройним силам, — каже Данилюк.
Він додає, що настільки увійшов у військовий ритм, що йому потрібна буде довга пауза, перш ніж повертатись до редакції. Тому вже понад рік обов’язки головного редактора виконує його молодша донька Ольга. Із нею разом працює команда молодих студентів-журналістів. Вони творять нове обличчя «Волинської газети», обравши бренд «Вільні медіа». Газета виходить на паперовому носієві, працює сайт, є активність у соціальних мережах.
Він не єдиний
Скільки журналістів пішли добровольцями на фронт, достеменно невідомо. У Волинській області майже 30. По Україні понад 200. Більшість мобілізовані як солдати чи сержанти, виконують бойові завдання, котрі не мають жодного відношення до журналістики, дуже небагато – працюють у сфері комунікацій. Але всі разом вони відстоюють Україну в оборонній війні проти російських окупантів.
Оле Даг КВАММЕ,
Журнал «Journalisten», Норвегія.
Фото Оле Дага КВАММЕ та Віктора РАЙОВА.
Дискусія з цього приводу: