Рік тому мій літак приземлився в аеропорту Адем Яшарі у Приштині. Все моє життя вмістилось у наплічник, в якому, крім ноутбука, джинсів та пари футболок, випадково опинилось кілька баночок гуаші та пензлі. Я спускалася трапом і гадки не мала, що мене чекає в незнайомій країні.
Що я знала про Косово на той момент? В основному те, що видає гугл: Косово – частково визнана країна Балканського півострова, яка утворилась після розпаду Югославії; населення – етнічні албанці, які сповідують іслам. Також я знала, що знаменита черниця Мати Тереза мала албанське коріння, ну, і дещо про збірну Косова з футболу.
І ще мені не давала спокою одна річ. Серед країн, які визнали Косово, немає України. Та голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко, який рекомендував мене для поїздки в Косово, запевнив, що підстав для хвилювань немає.
Купа тривожних думок роїлась у моїй голові, коли я йшла коридорами аеропорту до виходу.
– Людмила? – суворо запитав у мене поліцейський і запропонував пройти в окремий кабінет.
– Ну все, от і приїхала! – подумала я і, видихнувши, вирішила просто підкоритися долі…
А поліцейський рвучко вихопив рюкзак із моїх рук і раптом усміхнувся. Ми повернули за ріг і я побачила цілу делегацію усміхнених людей, які чекали на мене. То були голова Асоціації газетярів Косова (AGK) Джемайль Реджа, медіаюристка Європейського центру свободи преси та інформації Флютура Кусарі, співробітник Міністерства внутрішніх справ Куштрим Нреци, перекладачка Олена Лушаку і ще кілька офіційних осіб, включно з начальником поліції.
На вулиці дощило, Джемайль тримав над моєю головою величезну парасолю. Ми сіли до авто і в супроводі поліцейських поїхали до міста, де мені належало жити й працювати. Увечері мене запросили на зустріч з прем’єр-міністром Альбіном Курті, подарували букет квітів і запевнили, що я під надійним захистом. А наступного дня я виступила на прес-конференції перед косовськими ЗМІ. Я давала інтерв’ю майже щодня, журналістів цікавило все до найменших подробиць російського вторгнення в Україну.
Так починалась моя участь у програмі професійного захисту «Резиденція в Косові». Я стала першою українською журналісткою, яка приїхала до Приштини. Рік життя у Косові докорінно змінив моє уявлення про косоварів та їхню країну. Лейтмотивом зустрічей та активностей в рамках програми стала безумовна підтримка України як на рівні політиків, так і від простих людей.
– Як ти? Чи все добре з твоєю родиною? – запитують жителі Приштини, Призрена, Джакови, Пеї та інших міст, коли дізнаються, що я з України.
Оператор місцевого телеканалу, який записує інтерв’ю, розповідає, що під час війни 1998 – 99 років його молодший брат пропав безвісти. Міністерка закордонних справ Доніка Гервалла ділиться спогадами про вбитого батька. Викладач університету, де ми зустрічаємося зі студентами факультету журналістики, зі сльозами на очах згадує власну трагічну історію. Косоварам болить їхня війна, а пережитий біль породжує щире співчуття до українців, які потерпають від російської агресії сьогодні.
Доводиться чути й закиди: коли ж Україна, нарешті, визнає Косово? Я чесно відповідаю, що не маю відповіді на це запитання, доки російський чобіт топче нашу землю. І все ж, попри наявні в стосунках наших держав дипломатичні придибенції, більшість косоварів сприймають біду українців як особисту.
Колеги з AGK створили всі умови для комфортного проживання та, що найважливіше, для роботи українських журналістів, яких станом на сьогодні перебуває в Приштині дванадцять. Для кожного з нас професійна діяльність була і залишається пріоритетом. Адже в умовах гібридної війни інформація є не лише засобом комунікації, а й зброєю проти фейків та брехні, які кремлівська пропаганда з особливою пристрастю плекає на Балканах.
За рік проживання в Приштині я написала стільки статей про Косово для українських та європейських медіа, що їх може вистачити на цілу книгу. Сподіваюся, після закінчення війни матиму можливість її видати. Мої публікації та матеріали моїх колег із Луганщини, Києва, Чернігова, Кропивницького, Чорноморська завжди уважно читають косовські колеги. Вони зізнаються, що до повномасштабного російського вторгнення мали обмаль інформації про життя українців.
На щастя, проєкт «Резиденція в Косові» надав можливість прокласти мости добросусідства між Косовом та Україною. Свідченням цьому став нещодавній візит до України голови AGK Джемайля Реджі до Києва та його репортажі про наслідки російського вторгнення.
Допомагає проєкт долати й мовні бар’єри. Співробітники AGK та Єзуїтської служби біженців у Європі (JRS), приштинський офіс якої очолює Оріана Демаліай, організували для журналістів мовні курси. Під час занять ми удосконалили свою англійську та почали розуміти албанську мови. Під час інтеграційних курсів ми дізнались чимало цікавого про історію та державний устрій Косова, його традиції та культуру.
Учасники програми побували в різних куточках Косова, відвідали Асамблею Косова та посольства США, Німеччини, Великобританії, Франції. Організатори надали нам можливість взяти участь у міжнародній конференції «RE: COVER. Як російська війна проти України змінює журналістику» в Братиславі та познайомитися з особливостями роботи косовських колег. На запрошення медіаюристки Флютури Кусарі п’ятеро журналісток з України побували на зйомках одного з найпопулярнішого телепроекту Oxygen Press, який веде відома медійна персона Бесім Діна.
Торік восени мені випала честь працювати у складі журі ХІV Міжнародного кінофестивалю PRIFEST, де стрічка «Клондайк» української режисерки Марини Ер Горбач здобула гран-прі. Я познайомилися зі співачкою Артою Яшарі, яка під час відкриття минулорічного бієнале MANIFESTA виконала Гімн України українською мовою. Маю надію, що після Перемоги спів косовського соловейка почують і в Україні.
Підбиваючи підсумки першого року програми, хочу підкреслити: кожен з її учасників усвідомлює власну місію: бути голосом і обличчям України в Косові.
– Ми стали тут послами без посольства, – наголошує журналістка видань «Європейська правда» і «Трибуна» Дар’я Мещерякова, яка також була учасницею програми «Резиденція в Косові».
Редакторка видання «Сільські новини» з Луганщини Марина Животкова зазначає, що після пережитих жахів окупації саме у Приштині відчула себе у безпеці. Після того, як виїхала з окупації на Луганщині, вона була настільки спустошена, що не мала сил навіть говорити з кимось. Згадує, що могла годинами сидіти на лавці біля шелтеру для журналістів у Львові. Просто сидіти і мовчати. Не вірила, що змогла врятуватися.
– Приїзд до Приштини за Програмою став для мене на той час найкращою можливістю для продовження журналістської діяльності, – ділиться враженнями Марина Животкова. – Бо я, хоч і втратила через війну дім і роботу, але не хотіла ставати просто біженкою. Не уявляю свого життя інакшим, ніж бути журналісткою. А така можливість була саме в Косові. Вважаю, що це найкраща програма прихистку для журналістів у Європі. Їхала я вже на пусте місце, мене зустріли Людмила Макей і Дарія Мещерякова. Вони першими прибули до Косова і їм було важче, ніж іншим колегам, які приєдналися до програми пізніше. Тепер імена цих українських журналісток дуже відомі не тільки в Приштині, а й поза межами Косова, завдячуючи їх публікаціям в «косівський період життя».
Мені було дивним, що наших українських колег пізнають на вулицях Приштини і підходять з питаннями про те, що відбувається в Україні, висловлюють захоплення президентом України, показують в телефонах новинні стрічки про події в Україні. А ще я зрозуміла, що саме завдяки такому от живому спілкуванню і зростає довіра до роботи журналістів за кордоном. Це як елемент народної дипломатії в дії.
Запам’яталося, як лунав Гімн України на відкритті фестивалю в Приштині, як на 24 серпня наші колеги в Асоціації журналістів Косова прикрасили весь офіс в синьо-жовтих кольорах і пригощали нас тортом у формі українського Прапора. Як колежанка Людмила Макей співала на концертній сцені в Приштині албанську пісню про проліски, а потім авторську, і весь зал їй аплодував стоячі й вигукував: «Слава Україні»!
Я згадую, як в перший день мого перебування в Приштині менеджер проєкту Адем Сулеймані розповідав про історію війни в Косові, і як я не могла стримати сліз, бо мені так то все нагадувало про те, що відбувається зараз в Україні. А ще мене підбадьорило в той момент, те, що Адем говорив про українців, як про волелюбну і героїчну націю. Тоді, я подумала, що якщо косовар (Адем був першим із косоварів, з ким ми говорили про Україну!) так вірить в перемогу України, то я приїхала у правильну країну з подібним до нас, українців, народом.
Більше того! Де, ви думаєте, ми взяли Прапор України, коли виходили на акцію у підтримку воїнів полку «Азов» та проти війни в Україні на площі Приштини? Звичайно, у нашого друга Адема! І це я тільки один такий приклад навела про щире ставлення косоварів до українців.
Що змінилося в мені за час перебування в Косові? Мабуть, зросла віра в людей, в їх справжність почуттів і силу людяності. Саме косовари і косоварки відродили в мені ту віру. І це після того, як я на собі відчула і зраду, і війну, і окупацію… Я дякую народу Косова за гостинність! Мрію повернутися до України сильнішою, ніж була. А зараз я працюю на Перемогу України так як можу – як журналістка, це мій вибір і моє життя. Приштина тепер теж частина мого життя, і їй завжди буде місце в моєму серці, де б я не була далі.
Десятий місяць під захистом влади Республіки Косово живе в Приштині та продовжує працювати для українських ЗМІ власкорка УНІАН Ірина Синельник із Чернігова. Водночас разом з українськими колегами вона розповідає європейським медіа про війну в Україні.
– Я переконана, що під час війни критично важливо не припиняти інформувати іноземну аудиторію про те, що відбувається в Україні, про нашу героїчну боротьбу, – розмірковує вона. – Також потрібно говорити про військові злочини росіян, про необхідність притягнення винних у їх скоєнні до відповідальності. Ми маємо змогу це робити в Косові. Перебуваючи на інформаційній передовій, ми долучаємо свій внесок у нашу спільну перемогу. На мою думку, ця програма збагачує людським, професійним, культурним досвідом, і найбільша її цінність, як на мене, – люди. Я щиро дякую усім за можливість бути частиною програми «Резиденція в Косові».
Кропивничанка Оксана Чіканчі додає: для неї програма «Резиденція в Косові» – як відповідь на її молитви.
– Це ідеальне поєднання безпеки, абсолютної чуйності та зворушливої толерантності наших кураторів у Приштині, нових масштабів творчої реалізації для мене як журналіста, унікального мультикультурного континууму Косова, комфорту побутових умов і безпрецедентної кількості щирих друзів для нас, українців. Ми з косоварами дихаємо в єдиному ритмі, у тут назавжди залишиться частинка моєї душі. І ми, і вони – нація Героїв. Я щаслива, що перебуваю у великій Республіці Косово, кожний дюйм якої просякнутий енергетикою перемоги та боротьби за незалежність.
Людмила Макей, Приштина
