Як підготуватися до відрядження у зону бойових дій, що потрібно взяти з собою, чого повчитися, як не нашкодити своїм матеріалом, якісно виконувати роботу та максимально убезпечити своє перебування на передовій, розповів воєнний кореспондент, журналіст програми Факти ICTV Костянтин Мельников
Костянтин уже понад 10 років працює у журналістиці. Спочатку працював на регіональному телебаченні у Львові. Був випусковим редактором, ведучим суспільно-політичних програм та новин. У 2016-му – переїхав до Києва. Працював на проєктах-розслідуваннях випусковим редактором. З 2019 розпочав роботу у команді програми «Факти».
– Вітаю, пане Костянтине! З 2019 року Ви розпочали роботу у команді програми «Факти». Тоді ж почали знімати сюжети з передової. Як Ви вирішили їздити на фронт, готувати сюжети з передової, адже це, звичайно, небезпечно?
– Насправді «як?» – це дуже складне питання. Краще, напевно, відповісти хронологічно: ще у Львові, коли працював на одному з Львівських телеканалів, ми кілька разів супроводжували волонтерів, які возили гуманітарну допомогу хлопцям на фронт. Водночас ми робили матеріали з передової, бо гуманітарну допомогу наші волонтери возили саме туди. Це було у 2014 та 2015 роках. Потім була невелика пауза.
Коли 2019 року я пішов працювати на ICTV, Міністерство оборони організувало курси для журналістів, які хочуть працювати у зоні бойових дій, відкрили акредитацію. Я подумав – чому б ні? У час війни – важливо знімати війну.
Звичайно, соціальні теми теж важливі, але все ж висвітлення воєнних подій – на першому місці. Не говорити про війну, коли йде війна – це, мені здається, злочин для журналіста. З 2019 року на постійній основі я почав готували сюжети з передової. І зараз уже та стадія, коли припинити їздити ти не можеш.
– Ви згадали про навчання і акредитацію. Що особливого та важливого Ви дізналися під час навчань?
– Передовсім, потрібно розділяти акредитацію до і після повномасштабного вторгнення. До – це було два навчальні дні, коли я її проходив. Перший – військові знайомлять з загальною інформацією, більш теоретичною. Другий – журналістів вивозять на полігон. Ми мали кілька годин тактичної медицини, тактики пересування окопною лінією, дії в разі непередбачуваних обставин, обстрілів, прильотів тощо. Але зараз часу на те, щоб усе детально пояснювати, військові, звичайно, не мають, тому уся відповідальність за вашу безпеку лягає на вас та вашу редакцію.
– Зараз змінились умови акредитації. Ви отримували нову?
– В мене діє попередня акредитація, але її постійно поновлюють. Акредитація у мене була на 6 місяців. Кожних пів року ти маєш її поновлювати. Зараз, з оцими нововведеннями, акредитація може бути видана відразу на рік.
– Кожна поїздка на фронт – це нові, часто дуже небезпечні, історії. Що найбільше запам’ятовується, вражає під час таких поїздок?
– Насправді кожна поїздка – це як наркотик, певна доза адреналіну, яку ти отримуєш. Саме там, на фронті, є усвідомлення того, що ти перебуваєш на місці, де твориться сьогодні наша історія. Ти перебуваєш в епіцентрі історичних подій. Там саме та війна, яку ти не побачиш в Києві, Львові чи будь-якому іншому відносно мирному місті.
Кожна поїздка, кожне спілкування з бійцями – особливі і вкрай цікаві. Ми спілкуємося з різними військовими, і кожна їхня історія – вражає. Ми можемо спілкуватися з людиною, яка сидить відносно далі від передової, але він Герой.
У одній з бригад є чоловік, який займався зброєю, він зброяр. Я не знаю скільки зараз є людей в Україні, які дійсно за фахом зброярі. Він працює у бригаді і фантастично робить свою роботу.
От такі люди, такі історії дійсно захоплюють. Люди розвиваються в умовах війни. Так, у своєму векторі, але вони дуже круто це роблять. Після спілкування з такими людьми, ти точно усвідомлюєш, що перемога буде нашою. Головне, щоб усе суспільство розвивалось і працювало так, як наші Збройні Сили зараз.
– Усі люди в певний момент свого життя відчувають страх. Страх – це природно. Коли вирушаєте на схід, Ви відчуваєте оцей страх?
– Перші рази – у 2014 та 2015 роках – було. Я був молодший, і це був страх тої невідомості. Це не те, що ти боїшся війни, ти просто їдеш туди, де ще не був. Але усі ми люди і звикаємо до усього. Згодом, мабуть, це дуже погано, але відчуття страху атрофується.
Зрозуміло, що якась доза адреналіну, коли поруч з тобою зносить під’їзд – вона підвищується. І ти усвідомлюєш, що прилетіти могло й у тебе. Але, зрештою, – це робота, і коли ти підписуєшся це робити, ти підписуєшся на усі ризики, які можуть бути.
– Чи були у Ваших поїздках випадки, коли Ви розуміли, що могло прилетіти й у Вас?
– Були! Позаминулого літа у Костянтинівці. Прилетіло у сусідній будинок, знесло під’їзд. А ми в цей час стояли з оператором під під’їздом і курили.
Ще один випадок: почався артилерійський обстріл, коли ми знімали матеріал. На щастя, ми були не далеко від укриття. Ми разом з хлопцями заховалися там і просиділи 40 хвилин. Треба теж розуміти, що це було за укриття: просто труба для переливу води між двома впадинами. Ми просиділи там десь 40 хвилин, при цьому прильоти артилерійських снарядів були кожних 2 хвилини. Коли ми вийшли, у нас була розбита машина, але, на щастя, на ходу.
– Чи не страшно після цього їхати знову?
– Я б, напевно, хотів боятися! Має бути оцей інстинкт самозбереження. Але не їхати я вже просто не можу. Були випадки, коли хтось з команди відмовлявся їхати наступного разу, і це нормально. Політика нашої редакції така, що їхати знімати на фронт ніхто нікого не змушує.
– Як не нашкодити своїми матеріалами? Як встановити оцю межу – писати чи не писати?
– Показувати війну – дуже важливо однозначно. Щоб не нашкодити, потрібно слухати і комунікувати з військовими, командирами.
Сьогодні ти можеш зняти крутий сюжет, він буде дуже на часі, але ми його зараз не можемо дати в ефір, бо хлопці ще на позиціях, і це може загрожувати їхньому життю.
Не варто поспішати, адже усі матеріали повинні перевірити: чи є щось у кадрі таке, що може видати позицію, чи є якась інформація, що може нашкодити нашим військовим. У плані контексту – нічого не рухають, лише коригують такі безпекові моменти. Це усе, звичайно, затягує час, але без цього ніяк.
А ще дуже важливо не писати про війну, а чути про війну! У нас так склалося, що не усі люди хочуть чути і розуміти, що у нас в країні війна. Щоб у людей було усвідомлення того, що відбувається – ми їдемо туди, де небезпечно. Бувають випадки, коли в ефір сюжет виходить за тиждень-два, щоб він не нашкодив наших воїнам. Усі сюжети українських медіа з війни, з передової противник точно переглядає. Тому є випадки, коли ти можеш показати зараз і нашкодити, або показати пізніше, і не нашкодити. Тут важливо розуміти ситуацію, дослухатися до військових.
Всі правила і обмеження, які діють в зоні бойових дій – написані кров’ю, на жаль.
– Наскільки важливо співпрацювати з пресофіцерами?
– Пресофіцери дуже важливі для журналістів, які хочуть працювати на війні. Це перша людина, з якою ти маєш подружитися. По-перше, це ті, хто точно тебе зрозуміє, навіть якщо вони за фахом не журналісти. По-друге, вони допомагають тобі знаходити цікавих людей, співрозмовників. Це люди, які більше занурені в армійські справи, і можуть тобі щось пояснити, якщо ти чогось не розумієш. Вони завжди допомагають і готові сприяти твоїй роботі, зазвичай відбувається саме так.
– Що потрібно брати з собою у відрядження?
– Треба брати зручний одяг, зручне взуття. Якщо Ви маєте якісь особливості стану здоров’я – обов’язково медикаменти. Я прихильник того, що у тебе має бути все, що дійсно треба, але нічого зайвого! Техніка, яку ми беремо з собою – важить. Треба постаратися її не зіпсувати. Також, беремо акумулятори, світло – це вже займає багато місця. Тому на зайві речі його зовсім не лишається.
Важливо також подумати про транспорт, на якому ви їдете. Машина має бути, якщо не броньована, то хоча б повнопривідна, зручна. Щодо продуктів: у прифронтових містах є магазини, вони працюють і там можна придбати їжу. Чи треба з собою багато везти? Мабуть, не треба.
– Як Ви дбаєте про власну безпеку під час відряджень?
– У кожного журналіста та оператора обов’язково має бути бронежилет та шолом. Якщо редакція не видає, ви повинні знайти їх собі самі. Ну і, звичайно, треба слухати військових і робити те, що вони кажуть. Але бронежилет і каска мусять бути обов’язково. Щодо наліпки «PRESA» – практика показує, що для росіян це абсолютно не має значення. Якщо прилетить – однаково, у чому ти будеш. І ще. Коли їдеш у відрядження, потрібно бути готовим морально до цього. Фронт не любить надмірної емоційності й паніки.
– Журналістові потрібно знати основи медицини?
– Однозначно! Хай краще воно тобі не знадобиться, але мусить бути. Я намагаюся хоча б один раз в рік пройти якісь курси з медицини, щоб за потреби змогти собі допомогти, накласти джгут, зупинити кров.
Які поради Ви могли б дати журналістові, який готується до роботи на передовій?
- Беріть зручний одяг та взуття, але не беріть нічого зайвого
Якщо маєте проблеми зі здоров’ям, якісь хронічні хвороби – беріть теж свої медикаменти. - Подбайте про транспорт
Авто має бути справним та зручним для поїздки на фронт. - Беріть засоби індивідуального захисту: бронежилет та шолом
Якщо редакція не видає, мусите подбати про це самостійно. - Слухайте пресофіцерів. Не робіть того, чого вас просять не робити!
Пресофіцери працюють з багатьма журналістами, і розуміють: цього журналіста можна підвести ближче до передової, а цього навпаки – ні. Їх потрібно слухати. - Обов’язково пройдіть курси медицини, щоб у разі чого ви могли собі допомогти
Краще нехай вони вам не знадобляться, аніж навпаки. Зупинити кров, накласти джгут – базові навички, які мусить мати кожен журналіст.
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, що реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Контакти об’єднаного Центру журналістської солідарності Львів-Чернівці – 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Бобер – асистент), адреса: вул. Соломії Крушельницької, 5.
Про ЮНЕСКО.
ЮНЕСКО є спеціалізованою установою ООН з питань освіти, науки і культури. Вона робить внесок у мир та безпеку, сприяючи міжнародній співпраці в освіті, науці, культурі, комунікації та інформації. ЮНЕСКО сприяє обміну знаннями та вільному потоку ідей для прискорення взаєморозуміння. Вона є координатором Плану дій ООН щодо безпеки журналістів і проблеми безкарності, який спрямований на створення вільного та безпечного середовища для журналістів і працівників ЗМІ, зміцнюючи таким чином мир, демократію та сталий розвиток у всьому світі. ЮНЕСКО тісно співпрацює зі своїми партнерськими організаціями в Україні для надання підтримки журналістам на місцях.
Використані терміни та подання матеріалу в цій публікації не є висловленням будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або їхніх органів влади, так само як і ліній розмежування й кордонів.
Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені в ній думки, які не обов’язково відповідають позиції ЮНЕСКО та не покладають зобов’язань на Організацію.
Наталія Войтович, Аліна Штемпель
