Журналістка з Херсона Олена Прототопова: «Внутрішньо переміщена особа – це так гарно звучить, а насправді люди бігли просто з одним пакетом зі своєї хати»
Коли Херсон окупували, журналістці Олені Прототоповій довелося залишити свій дім у пошуках безпеки. Усе її життя було про журналістику, вона розповідала історії людей, але невдовзі й сама стала частиною історії про ВПО. Про те, як адаптуватися до нового середовища, писати про проблеми ВПО та нерозкриті теми, Олена Прототопова розповіла співробітниками об’єднаного Західноукраїнського Центру журналістської солідарності НСЖУ.
–Олено, розкажіть, коли ви зрозуміли, що журналістика – це ваше?
–Я працюю в журналістиці з 2005 року, одразу після університету, хоча насправді хотіла займатися іншим – у студентські роки я думала бути організатором свят, працювати з дітьми. У мене взагалі основна освіта – педагогічна. Але водночас з дитинства я хотіла розповідати історії. От я собі в шість років придумала, що буду розказувати історії, які варто буде почути. Думала, що, можливо, стану письменницею.
Саме життя пов’язало мене з тим: я переповідала історії. Спочатку про Голодомор, збирала історії по Херсонщині, по всій тій частині, яка зараз окупована. Потім інші історії, а також – з початку вторгнення історії про війну. А після сама стала частиною цієї історії. От якось так.
–Як продовжуєте свою діяльність після початку війни, коли ви виїхали з Херсона?
–Зараз я в декреті, у мене маленька дитина. Іноді працюю на фрілансі, пишу статті для херсонських видань, але це саме тоді, коли мене щось дуже сильно зачепить і про що захочеться розказати. Тому що для мене було дуже важливо з початком війни продовжувати розповідати про наш Херсон.
Ми з нього виїхали, але він все одно залишився в нашому серці, він болить і хочеться про нього розповідати, і коли є що сказати, я розказую, хоча моя нинішня офіційна робота не пов’язана саме з Херсоном. Поки що так, але зовсім не закидаю журналістику, думаю, що в неї повернуся дуже-дуже скоро.
–Як вам вдалося адаптуватися в новому місті?
–Я взагалі дуже люблю Львівщину, хоча ми прожили все життя в Херсоні. У мене звідси коріння по батькові і частково по мамі. У дитинстві я два роки прожила у Львівській області. І менталітет мені дуже до вподоби, хоча душа в мене південна.
Щодо пристосування, то у мене не було вибору, тому що я приїхала сюди разом з дитиною і мій чоловік одразу пішов на війну, а брат разом з ним. І, власне, треба було якось жити і швидко працювати, вчитися. Часу на розслаблення не було.
–Чи сумуєте за рідним містом і чого найбільше не вистачає тут, де ви зараз?
–Сум, звичайно, є і за рідним містом, і за будинком, тому що нашої вулиці фактично немає, вона якраз виходила на Антонівський міст – сумнозвісний, славнозвісний, який відділяє правий деокупований берег від лівого окупованого. Мій будинок прямо дивився на цей міст. І фактично вулицю зруйнували, багато людей загинули просто на своїх подвір’ях або в машинах по дорозі додому. Ця частина мого міста сильно зруйнована, туди навіть вже маршрутки не їдуть, бо там літають ворожі дрони з другого боку Дніпра і їх просто скидають на людей.
Я в своєму будинку була востаннє 25 лютого 2022-го, коли ми поїхали після обстрілу подивитися, що ж там сталося, і ввечері того ж дня загинула моя сусідка. Більше я не була вдома, лише проїжджала повз нього у квітні 2022 року, коли ми виїжджали з окупації. Але навіть не змогли заїхати подивитися, тому що стояли ворожі блокпости. Усіх ретельно перевіряли і ми тільки думали, якби швидше повз них проїхати.
Звісно, дуже сумую, бо частина міста живе на межі життя і смерті. Але Херсон – дуже живе місто у тих частинах, де воно хоч частково вціліло. От люди залишаються, у мене теж там рідні. Мама ставить вертеп перед Різдвом, баба волонтерить – робить окопні свічки. Люди живуть, борються за своє місто, допомагають нашим військовим, котрі тримають правий берег.
–На вашу думку, чи достатньо сьогодні в українському інфопросторі матеріалів про міста, які або деокуповані, або ще досі окуповані, і про самих людей, які виїхали з цих територій і стали ВПО?
–Я думаю, що ВПО в Україні дуже бідненькі, чесно кажучи, тому що українська економіка не витягає і не стягає впоратися з нами, з цими внутрішніми біженцями, тому що «внутрішньо переміщена особа» – це так гарно звучить, а насправді люди просто бігли з одним пакетом зі своєї хати, все кидали.
Дуже багато людей, так само, як і моя родина, знаходиться під шаленими обстрілами. От, я говорю зі своїм батьком і ходором ходить будинок, де вони зараз живуть. І вони не виїжджали. Чому? Тому що немає житла, це питання не вирішене.
Скільки я не робила матеріалів про ВПО – це завжди, наприклад, арттерапія, психологічна підтримка, якась гуманітарка, але головна проблема – це те, що людей десь треба поселити. Це те, про що треба говорити, бо вже на третій рік війни воно трошки притихло. Хто може працювати і міг, ті відразу почали йти на роботу. Хто не може і не міг, сидять під обстрілами і гинуть щодня. У Херсоні і області мінімум одна людина гине щодня, але, зазвичай, це набагато більше. Ця тема не розкрита, проблеми базові не закриті.
–Чи є у вас відчуття певної забутості у медіасфері, як ВПО, ніби на початку війни на це звертали більше уваги?
–Коли я тільки виїхала, у мене був такий внутрішній вогонь розповідати про те, що було, тому що виїжджати з окупації – це дуже страшно. Було таке відчуття, що ми маємо говорити. Ми брали участь у міжнародних заходах, давали інтерв’ю, ми весь час говорили, говорили, говорили. І зараз теж у нас багато беруть інтерв’ю, але більше запитують про нашу особисту родинну історію. Відчуття, що дещо забули, трохи є.
Мене навіть більше засмучує оця тенденція, яка пішла в інтернеті про області – про те, що Південь, Схід «понаїхали» і розмовляють російською, що вони кликали «руській мір» тощо. Мені це дуже прикро, тому що реально ніхто не знає, що таке Південь, бо він був український і образливо, сумно таке чути. Трошки мене, вибачте, «підбішує» таке зверхнє ставлення. Кожен живе у своїй бульбашці, але наш досвід вони не знають.
–Як краще висвітлювати питання та історії про ВПО?
–Я думаю, що потрібно говорити через історії людські, публікувати нариси про людські долі. Я зі статистикою працювала: ти можеш будь-які цифри намалювати, але це не торкається так, як, наприклад, одна людина з емоціями щось розкаже. От через почуття треба шукати історії, які торкаються людей і достукатися до серця, бо люди теж черствіють з часом, звикають до всього і до війни теж.
–Які у вас плани на майбутнє? Як ви бачите себе далі в професії? Чи не вдається сьогодні щось будувати?
–Я нещодавно спіймала себе на думці, що, як би ти не говорив – слів недостатньо. І ніщо так не розкаже правду, як візуал. Мене зараз дуже захоплює фотографія, і я, можливо, в ідеалі, хотіла би піти в фотографію, ймовірно, в документальну. Я б хотіла повернутися до себе додому і відзняти там відео якихось розповідей від першої особи. Тому що для мене слова, вони вже відходять – їх замало, їх бракне для того, щоб розказати ту правду, яку мають знати люди. Я в цей бік думаю поки що, але не знаю, зараз займаюся дітьми – подивимося як буде далі.
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, що реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Контакти об’єднаного Західноукраїнського Центру журналістської солідарності Львів-Чернівці – 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Бобер – асистент), адреса: вул. Соломії Крушельницької, 5.
Про ЮНЕСКО.
ЮНЕСКО є спеціалізованою установою ООН з питань освіти, науки і культури. Вона робить внесок у мир та безпеку, сприяючи міжнародній співпраці в освіті, науці, культурі, комунікації та інформації. ЮНЕСКО сприяє обміну знаннями та вільному потоку ідей для прискорення взаєморозуміння. Вона є координатором Плану дій ООН щодо безпеки журналістів і проблеми безкарності, який спрямований на створення вільного та безпечного середовища для журналістів і працівників медіа, зміцнюючи таким чином мир, демократію та сталий розвиток у всьому світі. ЮНЕСКО тісно співпрацює зі своїми партнерськими організаціями в Україні для надання підтримки журналістам на місцях.
Використані терміни та подання матеріалу в цій публікації не є висловленням будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або їхніх органів влади, так само як і ліній розмежування й кордонів.
Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені в ній думки, які не обов’язково відповідають позиції ЮНЕСКО та не покладають зобов’язань на Організацію.
Дар’я Маркова
