Понад пів року життя в окупації, розлука з дочкою і робота під ворожим прицілом. Валентина Федорчук, журналістка з Херсона, на початку війни вирішила нікуди не виїжджати – щоб розповідати правду про життя в окупованому місті. Але після псевдореферендуму перебувати в Херсоні стало нестерпно і вкрай небезпечно. Історія з перших уст – спеціально для Національної спілки журналістів України.
«Ми розуміли, що залишатися небезпечно, але зриватися і їхати кудись – ще гірше»
27-річна Валентина родом з селища Борозеньке, що на Херсонщині. Декілька років тому переїхала до обласного центру, де працювала журналісткою на місцевому телеканалі «ВТВ+». Незадовго до повномасштабного вторгнення планувала перейти на роботу на центральний телеканал, а також заснувати власний проєкт. Але через війну всі мирні плани так і залишилися в записниках на сторінці «24 лютого»…
– Напередодні ми проводили прямі ефіри, обговорювали з експертами прогнози щодо початку війни. Багато про це говорили мої колеги, писали ЗМІ, але в це ніхто не вірив. Я й сама до останнього сподівалася, що цього не буде. Припускала можливе загострення на сході країни, але що от-от реально підуть танки по Антонівському мосту, навіть уявити собі не могла. А 24 лютого ми прокинулися від дзвінка бабусі мого чоловіка. Ми спросоння навіть не зрозуміли, що відбувається. Потім почали гортати новини й побачили, що росіяни пішли у наступ. Тоді чоловік каже: «Поїхали хоч авто заправимо на всяк випадок». Виходимо на вулицю, і я бачу, як біжать матусі з дітьми, з речами до автівок – була жахлива паніка. Ми поїхали на заправку десь о 6-й ранку, але тоді потрапити на неї було нереально. Довжелезні черги, термінали не працюють, навколо чути вибухи… Простоявши чотири години, ми повернулися додому, так і не заправившись, – згадує лютневі події Валентина.
Та найболючіше для Валентини було усвідомлювати, що її 8-річна дочка не з нею – на той момент вона була в батьків. Це за кілька десятків кілометрів від Херсона, але доїхати туди було неможливо.
– На той момент уже з’являлися повідомлення, що люди намагалися виїхати, але окупанти просто розстрілювали машини з херсонцями. Ми розуміли, що залишатися небезпечно, але зриватися і їхати кудись – ще гірше. Коли по Антонівському мосту йшла колона російської техніки, я виходила в ефір на «5 каналі» наживо. Було страшно про це навіть говорити, а усвідомити – взагалі неможливо. Я розповідаю, чоловік тримає телефон, а поруч проходять люди – зупиняються і починають мене слухати. І я розумію, що зараз я їм розповідаю про те, що росіяни пробили оборону міста, що почалося вторгнення, в яке ніхто не хотів вірити… Дуже тяжко було це говорити, – здригаючись від спогадів, каже наша співрозмовниця.
У березні, коли Херсон повністю окупували, місцевий канал, де працювала Валентина, пішов на співпрацю з окупантом. Це стало справжнім шоком для журналістки, бо повірити в це було так само складно, як і в повномасштабне вторгнення росіян в Україну.
Відтоді почалися й переслідування на медійників.
– Ми чули, що розшукували журналістів, що когось уже викрадали і забирали «на підвали». Було дуже страшно. Були розмови й про те, що в них є списки, за якими вони перевіряють тих, хто намагається виїхати. Я дуже боялася, що можу потрапити в ті списки. Адже одна справа – сидіти у них в тилу, заховатися і тихо знімати все, що відбувається, а інша – прийти на блокпост і потрапити просто їм до рук. Тому я обрала перший варіант і залишилася там. Крім того, журналістська робота на той момент була дуже важлива, бо місцеві жителі багато чого знімали на відео і фото, але не знали, як і куди подати відзняте, щоб це набуло розголосу. Потім почалися мітинги, і хотілося, щоб увесь світ знав: херсонці чинять опір ворожій навалі! Був випадок, коли відео, яке таємно зняв мій чоловік, врятувало людям життя. Ми бачили, як під час протесту військові схопили трьох хлопців з жовто-блакитними стрічками і кудись повезли. Так мати одного з цих хлопців за допомогою цього відео змогла їх визволити з полону, – розповідає Валентина.
Незважаючи на переслідування, працювати «тихо» якось вдавалося пів року. Та найтяжче, пригадує Валентина, давалася навіть не робота під прицілом, а розлука з дочкою. На той час дівчинка з бабусею та дідусем уже евакуювалася до Івано-Франківська, але відсутність постійного зв’язку і можливості почути рідну дитину краяла материнське серце на шматки.
– Дуже переживала, коли вони були в селі, бо його постійно обстрілювали, зв’язок зникав, російські військові приходили до них додому… Зрештою вони таки виїхали. Це жахливо, що через війну наші діти мають передчасно дорослішати, мають знати, що робити під час вибуху, що потрібно ховатися, коли приходять незнайомі люди зі зброєю, – говорить Валентина. – Мені часто приходили повідомлення: «Мамо, ти як? Тільки кажи правду», «Бережи себе». У ці моменти сльози в очах стояли. А якось донька зателефонувала і каже: «Мамо, мені наснилося, що війна закінчилася, і ми зустрілися!». Після того я зрозуміла, що треба виїжджати до неї.
«Коли ми проїхали цю дорогу пекла й побачили перший український блокпост, хотілося руки цілувати хлопцям, які нас перевіряли»
29 вересня – одразу після псевдореферендуму – подружжя вирушило в дорогу.
– Ми з чоловіком ще на початку війни вирішили: як тільки у Херсоні проведуть «референдум», нас тут не буде. Ми бачили, як це все відбувалося. На стоянках стояли столи для голосування, а поруч сидів військовий, який контролював процес. Або на дитячих майданчиках голосували. Як вони ходили з автоматами по квартирах, і люди голосували під прицілом. Про жодну таємницю голосування навіть не йшлося. Можна було спокійно прийти проголосувати в одному районі, а потім поїхати в інший і зробити те саме там. А ще ж згадаймо, що більшість жителів області виїхали – вони ж точно не голосували. Тобто говорити про якісь правдиві результати того «референдуму» взагалі неможливо. Це було просто смішно (якби не сумно). Після оголошення «результатів» ми остаточно зрозуміли, що ні жити, ні працювати там не зможемо, і вирішили їхати до батьків і доньки, – розповідає журналістка.
Та перш ніж батьки зустрінуться з дитиною, мине майже місяць, бо попереду на подружжя чекала принизлива процедура виїзду з окупованого міста.
– Нас довго не випускали. Окупанти робили все, щоб ми не виїхали. Спочатку миттєво ввели спеціальні перепустки, зробити які було неможливо, бо росіяни й самі не знали, що це за перепустки мають бути. Потім ще якісь приводи шукали. Через це зо два тижні нам доводилося жити і спати у тих чергах. Пізніше ми їздили в сусіднє село – там винаймали будиночок і мінялися з іншими людьми, щоб хоч поспати можна було, і через місяць нас таки пустили на перевірку. Трусили всі авто, вивертали речі, валізи. Ми розстеляли ковдру і висипали на неї все. Коли нас подивилися, то відправили на наступний пункт «ФСБ», – каже журналістка. – Вони більше тиснули морально. Постійно ставили якісь безглузді запитання на кшталт «А де голі фото в телефоні?» і таке інше. Жартували, що «ви не виїдете, бо у вас номери не такі». Ніби й жартували, але насправді психологічно знущалися з людей.
Після тривалих перевірок подружжя пропустили, та попереду було нове випробування – два кілометри замінованої траси. Розмита після дощу дорога, нога на гальмах, руки міцно тримають кермо і …або пан, або пропав.
– Випадково водійка, яка їхала з нами, помітила, що вздовж дороги лежать міни. Їх було дуже багато: по шість, по 12 штук лежали. А ми ще ж після дощу їхали: дорога розмита, і треба було рухатися дуже обережно. Уявіть: грязюка, машину заносить, ми їдемо й бачимо під колесами міни. Це був найважчий момент: коли ніби все пройшли, але залишається одне – вижити. І коли ми проїхали цю дорогу пекла й побачили перший український блокпост і перший український прапор, то нам просто хотілося руки цілувати хлопцям, які нас перевіряли, – розчулено розповідає Валентина.
Перше фото Валентини з чоловіком після виїзду з окупації
«Маю змогу поїхати в Херсон і знімати сюжети: показувати героїзм людей, які там залишалися»
На початку листопада родина нарешті змогла з’єднатися. Ту мить Валентина згадує зі сльозами на очах. Ніхто до останнього не міг повірити, що вони зможуть вирватися з окупації. А вже за декілька днів сім’я отримала омріяну звістку – Херсон звільнили.
– Ми були такі щасливі! Уявляєте: ми тільки приїхали, а за кілька днів наше місто звільнили! Зрозуміло, що повертатися ми не поспішали, бо ще не час. Але я не можу сидіти склавши руки і вже через декілька днів пішла на співбесіду. Мене взяли працювати на місцевий канал, а пізніше вдалося налагодити зв’язок і з «5 каналом», де я тепер власкор, – ділиться своїми новинами Валентина, яка за 9 місяців пережила чимало випробувань, але не розучилася мріяти.
– Моя мрія була зустріти ЗСУ в Херсоні, але місто й без нас чудово звільнили. І тепер я нарешті маю змогу поїхати туди і знімати сюжети: показувати героїзм людей, які там залишалися, боролися проти російських окупантів і щодня нагадували всім, що Херсон − це Україна. І, знаєте, для мене буде великою честю розповідати про них, – підсумувала сказане Валентина Федорчук, власкор «5 каналу».
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
