Будинок, у якому жила харківська журналістка Лариса Салімонович, стоїть на північній Салтівці. Точніше, стояв. Залишки будинку є, але квартири вже немає. 10 днів Лариса провела у метро. Не було ні води, ні продуктів… Ледве вдалося виїхати з-під обстрілів і почати життя з нуля: без документів і речей.
«У цей самий час в інших районах Харкова про війну ніхто нічого не знав, а в нас уже все вибухало»
Лютий 2022 року з самого початку був особливий тим, що в Україні масово заговорили про війну. У людей це ніяк не вкладалося в голові, але всі дискутували і продовжували жити.
– Ми собі жили з вірою, що просто нагнітають ситуацію, та, зрештою, все буде добре. Але настало 24 лютого – день, який запам’ятався на все життя. Я встаю дуже рано, і десь о четвертій ранку, як завжди, увімкнула комп’ютер, заварила каву і підійшла до вікна. А це околиця Харкова, за нами – поле, за полем – окружна дорога. І бачу там СТО вибухає. Я, чесно кажучи, подумала, що там газ чи бензин вибухнув. Але раптом поле почало вибухати скрізь. І тут почалася паніка. Я написала в фейсбук – люди що це? І один колега відповів, що Путін розпочав війну, – починає розмову Лариса Салімонович.
Журналістка швидко і гучно розбудила сім’ю, щоб бігти до підвалу. Але просидівши там три години, зрозуміли, що найбезпечніше буде в метро.
– У цей самий час в інших районах Харкова про війну ніхто нічого не знав, а в нас уже все вибухало.
Десять днів сім’я журналістки прожила в харківському метро. На поверхню не виходили взагалі, адже вибухи припинялися не більше ніж на 15-20 хвилин.
– В одному виданні, здається, в «Українській правді», я прочитала таке: у Харкові найбільше постраждала Салтівка, на Салтівці найбільше – Північна Салтівка, а там найбільше постраждала вулиця Наталії Ужвій. Ото саме моя вулиця, – каже медійниця.
У метро Ларису найбільше здивувала самоорганізація. Там було близько 2500 людей, але всі чітко знали, що робити, куди йти, не заважали одне одному. Таке відчуття, наче люди раніше спеціально готувалися жити у воєнний час. Хоча, можливо, за вісім років війни на Сході України харків’яни таки навчилися самоорганізовуватися і не панікувати.
– У нас же таки прифронтове місто. Люди звикли і до біженців, і до військової техніки, до вертольотів, – пригадує перші дні повномасштабної війни Лариса. – І люди були навдивовижу спокійні і надзвичайно організовані. На наступний день у нас з’явилася жінка – комендант платформи, яка організувала буквально все. Давала команди в гучномовець.
«Ми їхали, а на узбіччях доріг стояли побиті авто, в яких сиділи мертві люди»
Кілька днів Лариса шукала водія, який наважився б вивезти її родину під шквалом обстрілів. Люді ладні були давати будь-які гроші, але життям заради них тоді мало хто ризикував.
– Почали викликати таксі, але ніхто не хотів їхати, оскільки бомбили. Давали будь-які гроші – дві тисячі, три. Ніхто. Зрештою з’явився чоловік, який наважився нас довезти. І коли ми їхали, то побачили наслідки жахливих бомбардувань. Ми їхали, а на узбіччях доріг стояли побиті авто, в яких сиділи мертві люди. І це те, чого я ніколи не забуду, – з сумом каже Лариса, яка на той момент ще не знала, що це не останнє жахіття, яке їй доведеться пережити.
– Наступним жахом був вокзал. Там було стільки людей! Це щось неймовірне! Потяги, які подавали для безоплатного проїзду, були радянськими електричками з дерев’яними лавками. І в ті електрички набивалося стільки людей, що навіть стояти було неможливо, розповідає харків’янка.
«Я потрапила в чуже місто, повертатися немає куди, а треба ж якось збирати себе докупи і жити далі…»
Витримавши весь жах поїздки, Лариса разом з рідними таки дісталася Вінниці, де живе її брат. Перше, що їх і злякало, і заспокоїло водночас – була тиша на пероні місцевого вокзалу. Перед ними – нове місто, для якого вони чужинці без речей і документів.
Тут почне писатися нова сторінка історії життя Лариси Салімонович.
– Наш будинок у Харкові бомбили щодня. Ми жили в 9-поверховому будинку на 9 під’їздів – є в Харкові такі довгі «чешки». Будинок великий, різні його частини постраждали по-різному. Але нашої квартири фактично не стало. Я не знаю, що вони кинули в цей під’їзд. Але ми жили на шостому поверсі і от з сьомого поверху на перший впало все – от просто впало. Я не знаю, яка там бомба була, що воно згоріло все. Поплавилося просто, взагалі нічого не залишилося, – зі сльозами каже журналістка. – Ми навіть не змогли винести звідти ні фотографій, ні документів, я вже не кажу про якісь там речі. Отака ситуація. І я потрапила в чуже місто, повертатися немає куди, а треба ж якось збирати себе докупи і жити далі…
Але головне – навчитися сприймати все таким, як воно є, і розуміти, що буває ж і гірше… З такими установками живе тепер журналістка. Рятується роботою – продовжує працювати для видання «Україна молода».
– Дуже шкода фотографій. Таке враження, що в мене не стало минулого. І взагалі таке відчуття, що понад 30 років життя в Харкові – то все ніби приснилося… Та коли з’являються проблеми, людина багато втрачає, але на це місце приходить щось інше. Ті зміни, які відбулися в мені, якби я залишалася в спокійному харківському житті, могли б прийти до мене тільки через якусь хворобу чи ще через щось подібне. Проблеми підштовхують до саморозвитку, – впевнена журналістка.
А ще Ларису Салімонович рятує хобі – вона захоплюється нумерологією. Тому вже давно знає, що всі труднощі Україна подолає – за певних умов.
– Якщо взяти дату народження України – 24.08.1991 року – день
є місяць і рік звести до однозначних чисел, а потім знайти суму, то вийде 16. От в системі таро це аркан вежа. Оця вежа є місією нашої країни. якщо брати символіку таро, а вежа це і є 16 через призму символіки таро. Там башта, з якої падає кілька чоловік. І суть в тому, що ця вежа складається з цеглинок. Ми, українці, будуємо цю вежу з різних цеглинок. В залежності від того, які цеглинки закладаються, таке життя в нас і буде. Руйнування закладене в нашій програмі державній, і воно циклічне. Перший удар по нашій вежі стався під час першого майдану, через дев’ять років – другий, ще через дев’ять – війна. І стається це тоді, коли сума цифр у році складає шість: 2004, 2013, 2022. Наступне випробування – додайте дев’ять років. Буде удар по башті. Але вона має вистояти, якщо ми зробимо висновки, – підсумовує Лариса Салімонович.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
