Як жінці-журналістці підготуватися до поїздки в зону бойових дій? Що робити, якщо опинився в окупації? Про це й не тільки говорили учасниці круглого столу «Безпека жінок-журналісток в Україні під час війни», організованого НСЖУ.
Жінки-журналістки стикаються з різними викликами під час війни. Зокрема, це загроза фізичній безпеці, незаконного затримання, психологічного тиску, а також економічна й соціальна незахищеність.
«Нашу діяльність з допомоги журналістам намагаємося будувати у відповідності з тим, як ми можемо відреагувати на ці виклики, – зауважила секретар НСЖУ Ліна Кущ. – Наприклад, для забезпечення фізичної безпеки журналісток, які працюють на лінії фронту, в НСЖУ маємо високого класу захисне спорядження – бронежилети, каски, індивідуальні тактичні аптечки. Коли замовляли бронежилети й каски, передбачали, щоб вони були різного розміру. В тому числі, невеликого, для жінок-журналісток».
Ліна Кущ також зауважила, що за підтримки ЮНЕСКО Спілка може надати бронежилет вагою до 6 кг, які підходять саме жінкам.
Під час круглого столу медійниці поділилися особистим досвідом роботи в окупації та в зонах бойових дій, а також методам виживання у російському полоні.
Страшна логіка окупації
«Перші дні окупації ми не вірили, що це надовго», – згадує Євгенія Вірлич, головна редакторка херсонського видання Кавун.City, яка чотири з половиною місяці прожила в умовах російської окупації.
Коли зрозуміли, що це надовго, опиралися на досвід журналістів з окупованих Донеччини, Луганщини й Криму. Але проблема була в тому, каже вона, що росіяни вже знали, як проукраїнські медійники й медійниці захищаються.
«У березні минулого року ми не розуміли: безпечніше лишатися чи їхати. Бо росіяни розстрілювали автівки цивільних, якщо їм щось не подобалося: за колір – щось нагадувало кольори прапору, або не так відповіли, або українська мова. Ми для себе почали розробляти нові шляхи реагування на все це», – ділиться Вірлич.
Корисним був досвід… читання детективів.
«Усе, що є в шпигунських романах, в детективах – згодиться в житті», – зауважила Вірлич.
За її словами, чимало колег, які виїхали з Херсона відразу, не розуміли логіки дій медійників, які залишилися.
«Кваліфіковані досвідчені колеги розповсюджували відео якогось блогера – цього не можна було робити в окупації. Так, цю помилку зробив блогер чи блогерка, але ми медійники, ми маємо відповідати за той контент, який шеримо. Навіть якщо помилку зробив наш герой, навіть якщо він просить нас говорити про якісь речі, а ми розуміємо, що їх не треба давати, то не треба давати. Важливо розуміти: щоразу, коли працюєш з людиною в окупації, або з людиною, яка виїхала з окупації, маєш поставити себе на її місце: ця людина не може просто так навіть вийти зі своєї спальні. Бо сусіди почують, що вона вдома, що це активна людина і її здадуть або повідомлять, що хтось у тому домі є. Така страшна логіка, якої треба дотримуватися», – підкреслила Вірлич.
Юлія Ольховська, журналістка-розслідувачка, переселенка із тимчасово окупованого Мелітополя розповідає, що їй довелося піти на бесіду з російськими спецслужбами.
«Я в повній мірі відчула страх не тільки як журналіст чи як людина, а й як жінка. Були погрози на адресу моєї дитини. Не була впевнена, що вийду живою і цілою», – ділиться вона.
За словами Юлії, у колеги, яка виїхала, викрадали батьків, і в такий спосіб змушували її повернутися.
«У такій ситуації всі журналісти, бо у всіх майже лишилися в окупації родичі… Повертатися не можна ні за яких обставин, бо це не врятує ваших родичів. Але це важкий моральний вибір», – резюмувала Ольховська.
«В окупованому Маріуполі працювати українському журналісту неможливо, – каже Олена Калайтан, яка до війни очолювала у редакцію місцевої газети «Приазовський робочий». – Бо здадуть сусіди, колеги. Ти не можеш щось писати, маскуватися, робити вигляд, що ти з ними. Навіть ті, що залишилися в Маріуполі, спілкуються дуже скупо, через смс, ніхто нічого не розповідає. Телефонних розповідей ми взагалі не чуємо. Люди, які виїздять з Маріуполя зараз, кажуть: якщо хочеш жити чи працювати, повинен давати правильні відповіді на питання хто обстрілював Маріуполь? Звісно, бандерівці, українські фашисти».
Робота в гарячій точці: підготовка понад усе
Журналістка The Insider Тетяна Попова та журналістка-фрілансерка, яка співпрацює з Франс Пресс, Юлія Суркова поділилися досвідом роботи у зоні бойових дій.
Перед тим, як їхати на фронт, потрібно отримати захисне спорядження, нагадала Попова. І обов’язково проходити тренінги з безпеки, з використання аптечок.
«Якщо ти пройшов такий тренінг… ти більш обережний, знаєш, що можеш робити. Так, якщо немає прильоту, можеш записати стендап, зараз почалися прильоти – сідаєш, де потрібно. Обов’язково пройдіть такі тренінги!», – наголосила вона.
Крім того, медійниця радить мати при собі додаткові засоби зарядки телефонів, а також у прифронтових населених пунктах обирати готель з підвалом та з широкими стінами.
«Підготовка до відряджень у гарячі точки займає більше часу й вимагає більше зусиль», – констатує Юлія Суркова.
Вона зокрема радить:
– Мати при собі особисті ліки.
– Обирати спортивний одяг, не синтетичний, щоб прикривав усе тіло, та зручне взуття. Разом з тим, він не повинен створювати враження, що ви військовий.
– Брати зі собою готівку.
– Після відряджень краще поспілкуватися з психологом.
Юлія неодноразово вирушала у відрядження в гарячі точки. Журналістка зізнається: щоразу прощатися з домом їй психологічно важко, однак є речі, які вона змушена робити.
«На одному з тренінгів у Британії тренер запитав: коли їдете на лінію фронту, чи залишаєте ви вдома заповіт? Я не лишаю, для мене це важко. Але я лишаю номери й пінкоди моїх банківських карт, лишаю ключі від авто, бо кожен з нас розуміє, куди він їде, і кожен з нас розуміє, що він може не повернутися», – зауважила медійниця.
Полон – це те, що можна пережити
На цьому наголосила Людмила Гусейнова, громадянська журналістка, волонтерка, яка провела три роки в російському полоні у Донецьку й була визволена у жовтні 2022 року. Зокрема, Людмила дала такі поради жінкам, які потрапили в полон:
– не треба сперечатися з окупантом;
– не розмовляти з ними українською мовою;
– скажіть собі «я маю вижити, незважаючи ні на що»;
– будьте готові, що жінок, які потрапляють у полон, роздягають;
– як правило, полоненим надягають пакет на голову, не треба цього боятися;
– не плачте – сльози викликають в агресора бажання ще більше знущатися;
– коли вас привезуть у «тюрму», дадуть адвоката від окупаційної влади. Як тільки у вас з’явиться «адвокат», вас не битимуть;
– просіть «адвоката» перевести вас в офіційну тюрму;
– будьте готові до того, що з вами в камері будуть жінки з різних суспільних прошарків. Намагайтеся зрозуміти цих жінок, вислухати, «знайти своє місце».
Як тільки про полонених жінок починають публічно говорити на підконтрольній українській владі території, у них з’являється шанс зберегти своє здоров’я. «Тому треба голосно розповідати про тих жінок, які досі в полоні», – наголосила вона.
Економічна незахищеність у тилу
Лідія Тараш до окупації очолювала редакцію газети «Наше слово» у Волновасі. Вона пережила окупацію, фільтрацію та виїзд на підконтрольну українській владі територію. Тут медійниця зіткнулася з проблемою працевлаштування.
«Коли виїхала, почала шукати роботу. Янголи з НСЖУ спочатку корисною інформацією допомогли мені виїхати, потім на черговій зустрічі я познайомилася з колегами, які мене запросили на роботу», – зауважила медійниця.
Інна Косянчук, журналістка газети «Слово», каже, що з 24 лютого 2022-го колектив фактично займається інформаційним волонтерством.
«Що таке локальне видання, яке не має фінансування ні від політичних партій, ні від інших спонсорів, просто живе на свої гроші?.. Ми припинили виходити як друкована газета. Ми перейшли в онлайн, почали працювати із соцмережами», – розповіла пані Інна.
За її словами, перед колективами багатьох локальних газет нині стоїть питання: на що жити, де знайти підробіток.
«Спілка журналістів не може кожному сказати: піти туди, там тебе точно чекатимуть. Вони це роблять за можливості. Є прекрасні грантові, стипендіальні можливості. Треба шукати, у Спілці також можуть підказати, де шукати», – додала Косянчук.
Лариса Білозерова, журналістка сайту «Українська енергетика», закликала медійниць, яким актуальна проблема пошуку роботи, звернути увагу на галузеві видання, яким часто бракує хороших спеціалістів.
Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, що реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Про ЮНЕСКО. ЮНЕСКО є спеціалізованою установою ООН з питань освіти, науки і культури. Вона робить внесок у мир та безпеку, сприяючи міжнародній співпраці в освіті, науці, культурі, комунікації та інформації. ЮНЕСКО сприяє обміну знаннями та вільному потоку ідей для прискорення взаєморозуміння. Вона є координатором Плану дій ООН щодо безпеки журналістів і проблеми безкарності, який спрямований на створення вільного та безпечного середовища для журналістів і працівників ЗМІ, зміцнюючи таким чином мир, демократію та сталий розвиток у всьому світі. ЮНЕСКО тісно співпрацює зі своїми партнерськими організаціями в Україні для надання підтримки журналістам на місцях.
Використані терміни та подання матеріалу в цій публікації не є висловленням будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або їхніх органів влади, так само як і ліній розмежування й кордонів.
Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені в ній думки, які не обов’язково відповідають позиції ЮНЕСКО та не покладають зобов’язань на Організацію.
Євгенія Давиденко, інформаційна служба НСЖУ
