Дмитро Власов — один із небагатьох журналістів, які мали доступ до закритих зон під час історичних переговорів між українською та російською делегаціями в Стамбулі, які відбулися 16 травня і 2 червня 2025 року. Старший відеограф української служби BBC з 25-річним досвідом став свідком подій, які, як багато хто сподівався, могли кардинально вплинути на перебіг війни.
Нещодавно, до Дня журналіста України, Дмитра відзначили орденом «За заслуги» ІІІ ступеня — за поданням Національної спілки журналістів України.
Поговорити з колегою інформаційній службі НСЖУ вдалося між його зйомками — дорогою до Нідерландів, де нещодавно відбувся саміт НАТО.
– Пане Дмитре, розкажіть, будь ласка, що для вас означала робота під час перемовин у Стамбулі?
Я працював на обох раундах стамбульських переговорів — і це справді був унікальний, без перебільшення, досвід. У такі моменти чітко усвідомлюєш: ти присутній на події, здатній кардинально вплинути на перебіг війни й подальшу долю країни. Кожна хвилина в роботі мала вагу, адже ти стаєш очевидцем важливих змін і водночас маєш завдання максимально швидко передати побачене й почуте у світовий інформаційний простір. Моя роль полягала в тому, щоби люди в інших країнах побачили те, що бачив я, і розділили цей досвід. Після багатьох років у сфері міжнародних новин для мене надзвичайно важливо, аби саме через мою роботу світ дізнавався про українців, війну та повсякденне життя нашої країни. І тому я справді радий, що мав можливість бути на цих переговорах — із надією, що колись побачу підписання мирного договору. Бо рано чи пізно ця війна має завершитися, і ми всі цього дуже чекаємо.
– Із якими складнощами стикалися під час роботи в Туреччині? Чи були обмеження, які впливали на діяльність журналістів?
У моєму випадку не виникало суттєвих обмежень, адже я працював у складі української делегації й мав доступ до локацій, які були недосяжні для багатьох інших журналістів — як іноземних, так і турецьких. Але потрібно враховувати, що робота медіа в Туреччині має свої особливості: тамтешні журналісти діють за правилами, які істотно відрізняються від тих, до яких звикли репортери з України або інших демократичних країн.
Зокрема, турецькі медійники виявляють помітну стриманість і повагу до державних інституцій. Вони суворо дотримуються вказівок офіційних представників — співробітників Міністерства закордонних справ, поліції, охорони. Їхня поведінка — дуже дисциплінована, майже безініціативна, тоді як українські журналісти звикли працювати більш самостійно, швидко орієнтуючись у ситуації, навіть якщо доводиться виходити за межі встановленого протоколу для фіксування важливих моментів.
Один із яскравих прикладів — коли ми разом з іншими українськими колегами хотіли записати короткий коментар спецпредставника США з питань України та росії Джозефа Келлога, який на той момент проходив ту саму зону безпекової перевірки. Працівники турецького МЗС і служба охорони миттєво зреагували: нам чітко дали зрозуміти, що запис потрібно видалити, а у випадку повторного порушення — довелося б залишити не тільки переговорний процес, а й будівлю палацу загалом. Такі жорсткі обмеження стосувалися всіх — навіть звичайне знімання делегатів, які проходили повз, було заборонене, незалежно від того, представляли вони Україну, США, Туреччину чи росію.
– Як було організовано роботу з українськими і російськими журналістами?
Діяв дуже жорсткий регламент: українські і російські медійні делегації перебували у відокремлених частинах палацу і ніколи не перетиналися між собою, спілкування було заборонене. Жодних контактів між ними просто не могло бути — це дуже чітка політика безпеки і контролю.
Пересуватися між цими зонами дозволялося лише турецьким журналістам або міжнародним колегам, які не були включені до жодної національної делегації. Самі ж турецькі організатори дотримувалися надзвичайно суворих правил: якщо щось заборонено, то ніякі аргументи не допомагали увійти кудись. Ця чітка розмежованість дозволяла зберігати порядок і безпеку на дуже напруженій події, адже будь-які порушення могли призвести до конфліктів або зриву переговорів.
– Чи стикалися з конфліктними ситуаціями?
Так, пам’ятаю, наприклад, що під час першого раунду переговорів було багато складнощів з організацією роботи для української преси. Одного разу турецькі охоронці і співробітники МЗС довго відмовляли у дозволі, щоб голова української делегації Рустем Умєров міг зробити коротке включення на території палацу для журналістів.
Я був свідком цієї напруженої атмосфери: турки буквально вели справжні баталії з представниками українського посольства, щоб дати дозвіл на цю кількахвилинну трансляцію. Тільки після тривалих домовленостей Умєров зміг вийти на зв’язок із пресою. Такі моменти нагадували мені про мій давній досвід співпраці з турецькою компанією на початку 2000-х років (я вже звик до їхніх правил і поведінки). Попри жорсткість контролю, там є свої закони, яких доводиться дотримуватися.
– Під час війни, звичайно, ви стикалися і з дуже важкими сюжетами — як справляєтеся з емоційним навантаженням, коли бачите жертви, родини загиблих?
Це неймовірно важко — бачити тіла загиблих, чути історії їхніх рідних, бачити страждання. Особливо боляче, коли у сюжетах йдеться про дитячі трагедії. Це ж не просто інформація, а людські долі. Звичайно, професія вимагає залишатися стриманим і виконувати свою роботу, але ти все одно людина, і це дуже непросто — одночасно бути й свідком, і оператором, і журналістом. Іноді здається, що ти розриваєшся між роботою і співчуттям.
У такі моменти згадую свого колегу і друга Єфрема Лукацького, з яким працюю багато років. Для мене він є взірцем професійності: завжди вміє зберігати нейтралітет, але при цьому його робота залишається у пам’яті глядачів і змушує задуматися про те, що відбувається. Це дуже важливо — фіксувати правду так, щоб вона залишилася не лише в пам’яті журналістів, але і всього світу.
– Нещодавно ви працювали у Франції. Що вас там найбільше зацікавило?
Авісалон у Ле Бурже зацікавив мене радше не як виставка сучасних літаків чи технологій, а як майданчик , де чітко простежується вплив української війни на світову авіаційну галузь. Нині світ стикається з новими викликами — ескалація на Близькому Сході, війна в Україні, нові загрози цивільній авіації, зокрема масові атаки з допомогою дронів та протиповітряної оборони. Ці тенденції змінюють майбутнє авіації, а разом із ним і безпеку неба над Україною.
Я спілкувався з виробниками систем протиповітряної оборони, які використовуються в Україні, і з’ясовував, наскільки ми можемо почуватися захищеними в майбутньому. Особливо цікаво було дізнатися, як сприймають наші українські розробки, наприклад, дрони з елементами штучного інтелекту, які можуть літати автономно, не бояться радіоелектронних завад і важко збиваються.
На авіасалоні були представлені і українські компанії — одна з них, із Харкова, створює бізнес-джети, а інша розробляє двигуни для нового покоління безпілотників Байрактарів. Це викликає подив у багатьох, адже не кожен може повірити, що країна, яка веде війну, встигає розвивати такі високі технології. Просто зараз прямую на саміт НАТО у Нідерландах, де планую продовжувати роботу над цими темами.
– Ваша робота охоплює багато країн і регіонів. Як вдається організувати такі часті поїздки? Чи є якісь конкретні маршрути, які ви часто відвідуєте?
Це дуже непередбачуваний процес. Намагаюся не обмежуватися лише короткими новинами, а надавати детальний контекст, який допомагає людям краще зрозуміти, як події впливають на кожного з нас особисто. Протягом останнього року мав багато відряджень, які тривали по кілька тижнів. Зокрема, багато часу провів у країнах Балтії, де, завдяки їхньому розташуванню, міг починати роботу у литовському Вільнюсі, в обід перебувати у Ризі (Латвія), а ночувати вже в Талліні (Естонія). Хоч відстані між цими столицями не великі, робота там проходить дуже інтенсивно і динамічно.
За останній час побував у Польщі, Молдові, Німеччині, Фінляндії, Франції, Бельгії, Нідерландах тощо. Можу, приміром, дивитися як у вікні пролітає красива країна, але розглянути її є змога хіба що з літака, поїзду, автобуса чи машини. Тобто фактично живеш у дорозі, постійно переміщуєшся і намагаєшся встигнути всюди, щоб охопити якомога більше тем і подій.
– Як бачите українську журналістику сьогодні? Чи наблизилась вона до стандартів BBC, які вважаються світовим орієнтиром?
Так, безумовно. Однак війна залишила глибокий слід у нашому суспільстві: зробила його травмованим. Тому кожен журналіст переживає це дуже особисто, через власні історії та емоції. Залишатися абсолютно нейтральним дуже складно, особливо коли хтось із твоєї родини служить на фронті або коли ти сам не можеш заснути через безперервні обстріли. Проте стандарти журналістики залишаються незмінними, а подекуди стають жорсткішими, бо саме завдяки точності, правдивості та відповідальності ми несемо інформацію. Журналістика — це не просто послуга чи доставка новин, а передусім правда і наше сумління.
Так, ми не можемо обмежуватися лише позитивними новинами, бо в такому разі втратимо довіру аудиторії. Навіть якщо правда складна і викликає дискусії, її потрібно говорити і показувати. Наприклад, нещодавно мій колега підготував матеріал про нинішнє ставлення до українців у Польщі, чим викликав жваві суперечки між нашими народами. Однак така правда заслуговує на те, щоб про неї говорили відкрито.
– Якими, на вашу думку, найважливішими навичками має володіти сучасний відеожурналіст, який працює в міжнародних медіа?
Сучасний журналіст має бути універсальним. Змінюються не новини, а способи їх доставки. Колись потрібен був час на телефонні дзвінки, телеграф, факс, потім друк газети. Сьогодні — це миттєва реакція, використання соцмереж, моментальне поширення відео, фото і текстів. Журналіст має вміти все — знімати відео, робити фото, писати тексти, робити прямі включення і швидко передавати інформацію редакції. Це універсальний солдат медіа.
Ще одна важлива сфера — робота зі штучним інтелектом, який зараз активно впроваджується в медіа й допомагає створювати тексти, переклади, графіку. До речі, ми проводили експеримент: один із колег довго не міг написати статтю, а штучний інтелект за хвилину створив текст у стилі цього автора, що дуже показово і водночас трохи тривожно. BBC вже створює окремі підрозділи, які займаються ШІ, перекладами і перевіркою контенту. Це новий світ, який ми маємо опанувати.
– І наостанок, що вас особисто мотивує залишатися в цій професії, попри всі труднощі?
Моя місія — показати світові Україну такою, якою її бачу я, донести правду про нас. Саме це внутрішнє прагнення і натхнення щодня змушують мене вставати, їхати, знімати, писати і розповідати. Це найпотужніша мотивація, яка пов’язана не з грошима чи будь-якими іншими матеріальними цінностями, а глибоким сенсом роботи, що підтримує і дає сили рухатися вперед.
Валерія Мусхаріна, інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: