Відома прикарпатська медійниця Ярослава Поп’юк у професії вже майже 20 років. Її відданість улюбленій журналістиці вражає. Вона зі своєю сім’єю живе в одному з віддалених гірських населених пунктів Верховинщини – селі Голови, і щодня долає понад три десятки кілометрів, щоб дістатися до роботи. Свою професійну діяльність пов’язала з рідною редакцією газети «Верховинські вісті». Мама трьох малолітніх дітей – дев’яти, восьми та чотирьох років – попри різні складнощі та незручності, не уявляє свого життя без журналістики.
Івано-Франківський Центр журналістської солідарності неодноразово писав про роботу місцевих медіа в умовах війни. Цього разу поцікавились, як працюють наші колеги, зокрема, у віддалених гірських населених пунктах Прикарпаття. Вашій увазі – інтерв’ю з журналісткою газети «Верховинські вісті», членкинею НСЖУ Ярославою Поп’юк.
– Ярославо, поділіться, будь-ласка, власною історією. Чому Ви пов’язали своє життя саме з журналістикою? З чого все почалося?
– З дитинства завжди любила читати. Любов до книжки прищепив мені світлої пам’яті мій тато. Пам’ятаю своє перше оповідання, яке написала у 14 років. Це була історія про кохання. Все записала в зошит і навіть не думала комусь показувати. Та мій тато помітив і відніс у редакцію нашої місцевої газети «Верховинські вісті», де він тоді працював фотокореспондентом. Першою моє оповідання прочитала Калина Ватаманюк, завідувачка відділу, заслужена журналістка України. «У Твоєї дочки є талант писати, його треба розвивати. Їй варто в майбутньому вступати на навчання на журналістику», – сказала Калина Миколаївна моєму татові. Дотепер зберігаю те оповідання. Воно для мене знакове. Деколи навіть перечитую.
Згодом почала ще більше писати. Уже старшокласницею могла на прохання однокласників виконати замість них домашнє завдання – написати твір на задану тему. За одну перерву мені вдавалося написати навіть два-три таких. Тож так і почалася моя журналістика, якою живу все своє життя.
– У професійній журналістиці Ви вже 20 років, і всі ці роки – у рідній Вам газеті «Верховинські вісті»…
– Відтоді, як тато побачив мій талант до написання текстів, він мріяв, щоб я стала журналісткою. Саме завдяки йому я прийшла в рідну газету і донині тут. Ще до закінчення школи почала готувати матеріали у «Верховинські вісті» як дописувачка. Перша опублікована замітка була про рідну школу, а потім чимало інших цікавих матеріалів. Мені подобалося писати, а особливо, коли твої матеріали публікують і читають. Я так захопилася журналістикою, що вже не бачила себе в іншій професії.
2004-го, закінчивши школу, стала працювати в нашій газеті вже позаштатним кореспондентом. Паралельно вступила на заочну форму навчання за спеціальністю «журналістика» до Львівського університету.
Спершу, через відсутність комп’ютерів, доводилося писати тексти на листочку, а потому набирати в електронному вигляді. Світлини до матеріалів робила на плівковий фотоапарат, а вдома тато в своїй фотолабораторії їх проявляв і друкував.
Тепер, коли активно впроваджуються цифрові технології, вже маємо цифрові фотоапарати. Тонкощів фотомистецтва мене тепер вчить колега, заступник головного редактора видання Роман Клим. Він завжди радить, як правильно підібрати фото до публікації, аби матеріал був цікавим для читача. Щодо фотографування, то зізнаюся: не любила і не люблю робити світлини. Я журналістка, яка любить писати, але не любить фотографувати.
– Чи не виникало бажання щось змінити?
– Ні. Журналісткою на постійній основі в редакції газети «Верховинські вісті» працюю з 2007 року. Бувало й таке, що доводилося горами йти 15 кілометрів до людини, в якої треба взяти інтерв’ю.
Бували різні форс-мажорні ситуації, труднощі. Попри все, я люблю колектив, в якому відбулося моє становлення професійної журналістки й ту щиру творчу атмосферу, яку відчуваю щодня всі ці роки.
– Ви сказали, що були різні форс-мажорні ситуації. Мабуть, на початку Вашої журналістської діяльності? Тож що Вам пригадується?
– Пригадався випадок, який увійде в мою журналістську історію. У черговий номер нашого видання я готувала матеріал про відкриття в селі Бережниці, що за 15 кілометрів від нашого районного центру Верховини, цеху з виготовлення ковбасних виробів. Коли приїхала робити репортаж, то готової ковбасної продукції ще не було. Відповідно, зробити фото технологічного процесу чи готової продукції не вдалося. Тобто, в текстовому матеріалі пишу, що відкривають ковбасний цех, а ковбаси на фото нема!
Повертаюся в редакцію, щоб швидко опрацювати матеріал, бо номер уже здаємо до друку, а головний редактор Дмитро Кіращук підходить і каже: «Ярославо, а де фото ковбаси? Воно має бути обов’язково!». Повертаюся знову в Бережницю. Коли приїхала, то в цеху якраз робили свіжу партію ковбаси. Головне, що встигла вчасно, до здачі номера в друк, бо іншого підготовленого матеріалу, яким би можна було замінити, ми не мали.
–Розкажіть, як починається Ваш день?
–Скажу Вам так: дуже цікаво! Прокидаюся на світанку, о п’ятій. П’ю каву. Це обов’язково, адже тоді почуваюся бадьорою. Далі йду поратися: дою корову, годую телят і свиней. Коли вже вся худоба погодована, то збираюся, снідаю – на це у мене лише 15 хвилин – і біжу вниз три кілометри до центральної дороги. Автобус на Верховину відправляється з центру села о восьмій, тож треба встигнути. Їду приблизно годину, вже о дев’ятій на роботі. Інколи встигаю на автобус, або він не вийшов у рейс, тоді доводиться ще шість кілометрів іти пішки до сусіднього села Красноїлля. Так щодня і за будь-якої погоди.
– Про що пишете? Як народжуються тексти?
– Інформаційних матеріалів пишу мало. Здебільшого мої публікації – це інтерв’ю з відомими людьми нашого краю, знаними майстрами та митцями, талановитими дітьми, а також цікаві історії про родини, династії тощо.
Раніше вела рубрику про успішних жінок Верховинщини. У селі жінці важко реалізувати себе, бо є стереотип, що сільська жінка має бути, передусім, господинею. Тож своїми публікаціями намагалася показати, як кажуть, інший бік медалі. Також пишу в рубрику «Село моє» про те, як живуть люди у наших гірських віддалених селах, присілках. Більшість героїв моїх матеріалів пишаються тим, що про них пишуть. А для мене, як журналістки, цінними є їх вдячні відгуки. Зауважу, що газету зараз читає переважно старше покоління. Молодь віддає перевагу інтернет-ресурсам.
Як пишу тексти? Цікаве запитання! Зазвичай, якщо мене ніхто не турбує, можу писати чотири години, не відриваючись. Але перед тим, як сісти за текст, я відволікаюся на різну роботу по господарству: копаю картоплю, варю їсти, перу одяг, годую худобу тощо. Саме під час такої роботи в мене народжуються заголовки, основний текст. Фактично, коли вже сідаю за комп’ютер набирати текст, матеріал уже продуманий, структурований і майже готовий.
У мене був такий курйозний випадок. Годувала якось свиню і поросят. У якийсь момент до мене прийшла муза. Вирішила швиденько піти до хати, аби все записати. Дверцята загорожі забула закрити і свині з поросятами вийшли. Довелося заганяти.
З власного досвіду скажу, що розумова праця виснажує людину більше, ніж фізична.
– Що є джерелом Вашого творчого натхнення? Розкажіть про свої захоплення.
– Захоплень маю багато. Жодне не можу виокремити, адже всі мої улюблені справи, у вільний від роботи час, додають мені сили та натхнення. Люблю господарювати, разом зі своїми рідними доглядати домашніх тварин. У нас ніби своя міні-ферма: дві корови, троє телят, бик, кінь, три свині, дві кози, дев’ять курей, чотири коти і пес.
Також люблю садити квіти та доглядати за ними. У мене навколо хати їх багато.
Захоплююся випічкою. Троє моїх дітей – Євген, Марічка та Василько – дуже люблять солодке, тож у вільний час печу для них печиво, тістечка, булочки. Зазвичай, печу за рецептами, але інколи доводиться експериментувати. Адже коли ти живеш високо в горах, за більш як три кілометри від магазину, то використовуєш ті інгредієнти, які є на кухні.
Дуже люблю читати, подумки моделювати одяг. Моя мама швачка, тож коли у мене з’являються якісь ідеї щось зшити чи перешити, вона їх реалізовує.
– Інколи Вам вдається поєднати роботу та захоплення. Поділіться цим.
– Розумію, чому Ви запитали мене про це. Напевне маєте на увазі малюнок моєї донечки Марічки, який вона надіслала в Івано-Франківський Центр журналістської солідарності як учасниця Всеукраїнської творчої акції «Я – з родини журналістів», яку організувала мережа ЦЖС до нашого професійного свята. Так, інколи вдається поєднати роботу та захоплення. Один із таких моментів моя дочка відобразила на своєму малюнку: наша корова пасеться, а Маріччина мама, тобто я, сидить поруч на траві й працює на ноутбуці над новою публікацією. Зізнаюся: такі моменти у мене не рідкість.
Принагідно хочу сказати про творчу акцію «Я – з родини журналістів». Дуже цікава, на мою думку, ініціатива. Для нас, журналістів, це повага. Для наших дітей – стимул і радість одночасно. Ви би бачили, як моя Марічка зраділа, коли отримала від Івано-Франківського Центру журналістської солідарності диплом учасниці акції та павербанк у подарунок! Щира вдячність організаторам акції.
Моя професія – найкраща, адже журналістика – зміст мого життя! Попри все, я люблю те, що роблю.
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, що реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Контакти Центру журналістської солідарності в Івано-Франківську – 066 677 07 26 (Вікторія Плахта, координатор Івано-Франківського центру), адреса: вул. Січових стрільців, 25.
Про ЮНЕСКО.
ЮНЕСКО є спеціалізованою установою ООН з питань освіти, науки і культури. Вона робить внесок у мир та безпеку, сприяючи міжнародній співпраці в освіті, науці, культурі, комунікації та інформації. ЮНЕСКО сприяє обміну знаннями та вільному потоку ідей для прискорення взаєморозуміння. Вона є координатором Плану дій ООН щодо безпеки журналістів і проблеми безкарності, який спрямований на створення вільного та безпечного середовища для журналістів і працівників медіа, зміцнюючи таким чином мир, демократію та сталий розвиток у всьому світі. ЮНЕСКО тісно співпрацює зі своїми партнерськими організаціями в Україні для надання підтримки журналістам на місцях.
Використані терміни та подання матеріалу в цій публікації не є висловленням будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або їхніх органів влади, так само як і ліній розмежування й кордонів.
Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені в ній думки, які не обов’язково відповідають позиції ЮНЕСКО та не покладають зобов’язань на Організацію.
Розмову вела Богдана Засідко,
Івано-Франківський Центр журналістської солідарності
