11 січня на Курщині загинув фотограф і оператор, військовослужбовець Збройних Сил України з Івано-Франківська Руслан Ганущак.
Про це Національній спілці журналістів повідомила прессекретарка Івано-Франківського обласного ТЦК та СП Наталія Коцкович.
«Я вирішив піти на службу, бо відчував, що можу зробити щось більше для свого народу, для своєї країни. Тут, на передовій, я вільний. Вільний від страху смерті, – цитує Руслана його друг Андрій Цаплієнко. – Тебе не турбують дрібниці. Це неповторне відчуття свободи. Ти розумієш, що можеш не повернутися з бойового завдання. І це нормально, це війна. Але «фішка» не в тому, щоб геройськи загинути. Складніше вижити у цьому всьому і дійти до Перемоги. А потім ще треба відбудовувати країну і нове суспільство! Ця війна змусила нас змінитись, щоб врятувати Україну».
«Ми подружились з ним, коли він був в «Азові», – пише воєнкор ТСН Андрій Цаплієнко. – Це Руслан підняв прапор на вишці над відбитою в ворога територією в селищі Широкине під Маріуполем. Ми працювали в одному ритмі і думали однаково. Ми тримались одних і тих же цінностей, що не заважало нам сперечатися. Ми робили сюжети так, щоб нікого наша війна не залишала байдужим. У нас були свої коди і свої прислів’я».
«Хочу з тобою працювати, – сказав мені Руслан Андрієві, коли почалась повномасштабна війна. – Хочу бути корисним».
«Нас разом накрило РСЗВ в Анисовому під Черніговом. І він перший крикнув «Лягай!», коли зашелестіли ракети. Врятував, по суті, всіх, хто був поруч. Наша машина була вся в дірках, як решето. І мене теж зачепило. Та, якби не Руслан, все могло бути значно гірше. А коли я ліг на операцію, Руслан сказав мені «Не хочу ні з ким, крім тебе, знімати. Піду служити». І пішов до 92-ої бригади. Він все робив так, нібито від його роботи щось мало змінитися. На краще. Він завжди намагався розібратися в тому, що хотів знати. Він мав золоті руки. Він був глибокою людиною, бо бути поверхневою його не влаштовувало. Він ліз в саме пекло не тому, що був «адреналінщиком», а тому, що хотів знати все про цю війну, бачити її впритул і бачити тих людей, які тримають Україну. І тому він сам став такою людиною».
«Ми познайомились у 2014-му, коли Руслан з позивним Остап (останнім часом – Фотограф. – Ред.) – боєць батальйону «Азов» приїхав у відпустку. Згодом я також долучилася вже до полку, – написала у фейсбуці Наталія Коцкович. – І з осені 2014-го ми служили в одному підрозділі – пресслужбі «Азову». Це ми нашим дуетом знімали найкращі кадри і короткометражки з Широкиного, Гранітного, Бердянського, Лебединського, Марʼїнки. Ми пліч-о-пліч фіксували у своїх сюжетах всі злочини росії на Донбасі. Руслан був неймовірним! Мої смішні історії з війни зазвичай були повʼязані з ним. Це Руслан вивозив групу під час мінометного обстрілу в Широкиному. Коли всі вже молилися, він просто спокійно обертав до нас голову і казав: «Я і цього разу вас вивезу».
Руслан робив смачну каву, дуже любив Карпати і з задоволенням подорожував у горах. З 2014 року знімав відео, фотографував та готував матеріали про війну в Україні. Завдяки його праці світлини з війни побачили у Америці та Англії. Також світ побачив його фільм про грузинських добровольців в Азові «Брат за брата». Рік тому, коли Руслан вже служив у 92-ій механізованій бригаді ЗСУ, у Івано-Франківську організували його виставку світлин.
«Руслан був моїм одним із найкращих друзів. Талановитий, розсудливий, скромний, стриманий і дуже добрий. Україні бракуватиме його, правда. Він багато користі міг ще принести для нашої перемоги», – пише Наталія Коцкович.
«Він одним із перших зголосився свідком у справі масового розстрілу мирного протесту на Інститутській та надав свої відеоматеріали експертам з Генпрокуратури. За час Майдану – від листопада 2013 до початку березня 2014 – відзняв кілька терабайтів відео», – згадує журналістка з Івано-Франківська Наталія Кушніренко.
«У далекому травні 2022, коли війна палала, і ще не відбулось всього того, що відбулось потім, ми з Русланом Ганущаком рятували страуса, якого так і не зʼїли голодні росіяни під Києвом, – розповідає спеціальна кореспондентка ТСН Юлія Кирієнко-Мерінова. – А сьогодні, в холодний січень 2025, Руслана не стало. Не стало, не як оператора ТСН, а як військового. На чужій і ненависній землі. Ти був добрим. Відкритим і вмів жартувати. Ти любив своїх пацанів. І так довго був на фронті, що багато хто так не був…»
«Загинув наш «Коник», Руслан Ганущак. Так ми його називали за його енергію, витривалість, життєрадісність, бадьорість духу… – пише автор і ведучий програм «Феєрія мандрів», а нині воєнкор Ігор Захаренко. – Скільки країн ми разом відвідали, скільки програм «Феєрії мандрів» зняли, скільки різних історій пережили, скільки веселилися та сміялися… Та й зараз, декілька тижнів тому говорили про мандри та фільми… В 2015 я «втік» з весілля племінниці, щоб зняти фільм про Руслана та його побратимів з «Азова». В 2022 Руслан працював разом з Андрієм Цаплієнком – знімали сюжети про війну… А потім вирішив змінити камеру на автомат…»
По Русланові Ганущаку залишилася дружина Олександра і донька Ірина.
Посилання на банку для допомоги рідним Руслана:
https://send.monobank.ua/jar/7KqfqeEGe7
Номер картки банки
4441 1111 2026 8705
Національна спілка журналістів України висловлює глибокі співчуття рідним та колегам Руслана Ганущака. Світла памʼять Герою…
Інформаційна служба НСЖУ
