95-та окрема десантно-штурмова Поліська бригада ЗСУ нині тримає оборону на одній з найгарячіших ділянок фронту – в районі Торецька на Донеччині. Валерія Клівінська, старший офіцер відділення комунікації бригади, щодня ризикує життям, документуючи подвиги українських воїнів під шквальним вогнем противника. «Нашу бригаду кидають туди, де найспекотніше», – каже Валерія, розповідаючи про свою роботу в епіцентрі бойових дій. Попри постійну небезпеку від ворожих обстрілів, вона продовжує збирати історії бійців та висвітлювати їхню мужність на передовій лінії оборони України.
«Я підтримка і голос наших бійців»
Своєю роботою Валерія пишається. Вона з гордістю розповідає, що постійно буває на позиціях, спілкується з військовослужбовцями.
– Я їхня підтримка і їхній голос, я розповідаю те, що вони хочуть розповісти, доношу це до суспільства… – каже молодший лейтенант Клівінська.
До армії Валерія прийшла у 2021 році, ще будучи студенткою Київського університету культури і маючи лише невеликий досвід роботи в програмі «Ранок з Україною» на ТРК «Україна».
– Я розуміла, що війна – це надовго, і краще я піду раніше, буду підготовленою, буду розуміти і знати хоч якісь певні ази військової служби, – пояснює вона своє рішення.
Спочатку Валерія працювала в штабі іншої військової частини, відповідаючи за документацію. Однак швидко зрозуміла, що «папірці – це не моє». Їй хотілося бути там, де вона може приносити більше користі, підтримувати бійців та робити свій внесок у перемогу. Тож рік тому вона перевелася до пресслужби 95-ї бригади.
Робота пресофіцера різноманітна та насичена. Валерія фотографує, розповідає історії бійців, публікує матеріали в соціальних мережах, працює з цивільними та військовими журналістами.
Валерія Клівінська: «Я розповідаю те, що наші хлопці хочуть донести до суспільства». Фото 95 одшбр
«Набираюся досвіду від цивільних колег»
Валерія каже, що їй однаково цікаво як самій писати матеріали, так і працювати з журналістами.
– Я дивлюся і набираюсь досвіду від того, як вони працюють, як вони будують спілкування з нашими хлопцями, як вони виставляють кадр, про що запитують, – розповідає Валерія.
Фото з архіву Валерії Клівінської
З огляду на «спекотність» Торецького напрямку нині тут – великий наплив журналістів. У деякі дні Валерії доводиться працювати із двома знімальними групами – як українськими, так і іноземними. Вона каже, що серед журналістів зустрічаються дуже різні люди. Зокрема, деякі іноземці приїжджають на українську війну заради хайпу і… премій. Серед українських журналістів таких значно менше.
– Українські медійники уважніше прислуховуються до порад пресофіцерів, бо вже набули досвіду і розуміють, що необдуманий кадр чи незаблюрена позиція можуть принести небезпеку нашим воїнам, – каже пресофіцерка. – Проте, й іноземці зазвичай – досвідчені професіонали.
Валерія з журналістами «Радіо Свобода»
«Жага жити і наваляти росіянам тримають у тонусі»
За час роботи в пресслужбі Валерія зібрала чимало приголомшливих історій. Одна з них – про чоловіка на ім’я Леонід, який партизанив на окупованій Херсонщині, передаючи інформацію на підконтрольну Україні територію.
– Він розповідав про партизанську роботу, про те, як отримав перше поранення… Він і такі хлопці, як він, – дуже круті! В кожного є історія, яку повинні почути всі, – каже Валерія. – Хтось прийшов до війська одразу після школи, хтось закінчив навчання в університеті…
На всю Україну стала відомою історія про оператора дрона, який завдяки своїй кмітливості зміг вивести з російського полону українського військового з супутньої бригади, показуючи йому дроном шлях до своїх.
– Це дуже щаслива історія. Хоча в полоні того військового били, але йому вдалося вижити! – каже пресофіцерка.
Герой ще однієї оповіді Валерії – артилерист Олександр, який до війни працював далекобійником, але на початку повномасштабного вторгнення повернувся в Україну з-за кордону і долучився до 95-ї бригади. Згодом до війська прийшли служити і його брат та сестра, які пережили російську окупацію в Гостомелі на Київщині. Олександр пройшов Ізюмську операцію, де російські війська застосовували хімічну зброю.
– Він думав, що це останнє, що він бачить, але жага жити і наваляти росіянам тримали його у тонусі й налаштовували на найкраще, – розповідає Валерія.
Запам’яталася їй також історія бійця-штурмовика Андрія, який разом з кількома побратимами п’ять днів стримував наступ ворога. Хлопці мали лише три справні автомати на п’ятьох.
– Під час чергового наступу росіян Андрій стріляв по них із гранатомета. Росіяни відповіли так само. Граната потрапила в бруствер поруч із Андрієм, і осколки потрапили йому в обличчя. Андрієві довелося евакуюватися. Проте хлопці й далі захищали позицію, яка прикривала важливу для нас дорогу, і захопити її окупантам не вдалося, – розповіла Валерія.
«Що ти тут робиш, дівчинко?..»
Робота військового журналіста пов’язана з постійним ризиком.
– Кожен виїзд у зону бойових дій – це небезпека, – зазначає Валерія. Вона згадує випадок, коли під час роботи з журналістами «New York Times» неподалік почали прилітати керовані авіабомби. – Я «заганяю» швидко журналістів в укриття, забігаю сама – і прилітає ще один КАБ дуже близько. Тоді в нас в укритті навіть посипалася трошки стеля…
Є й інші складнощі. Наприклад, брак спорядження.
– Багато обладнання доводиться купувати за власний кошт (часто воно вже раніше було у вжитку), – каже Валерія. – В умовах фронту й інтенсивного використання техніка швидко ламається. Іноді також доводиться докупити для своєї безпеки додаткову аптечку чи турнікет…
Були проблеми і з бронежилетами – чоловічі погано підходять для жіночої тілобудови.
– Коли довго ходиш у такому бронежилеті – починає все боліти, особливо спина. На щастя, волонтери подарували мені спеціальну жіночу плитоноску, в якій я почуваюся значно комфортніше, – каже пресофіцерка.
Валерія зазначає, що іноді чула від бійців-чоловіків здивовані коментарі: «Ти ж дівчинка, чого ти прийшла, ти ж така маленька, худенька, що ти тут робиш? Тобі б по кав’ярнях ходити та в кіно, а не на війні бути». Але скривдити чи образити не намагався ніхто. Більше того, присутність жінок у війську надихає бійців.
– Хлопці бачать, що жінки служать у війську в той час, як деякі чоловіки тікають. Тож присутність жінок багатьох надихає, – каже Валерія. – Розмова з жінкою – це для багатьох щось забуте і вже незвичне. Теми для розмов інші, та й інформацію жінка подає дещо по-іншому.
Валерія додає, що щаслива від того, що може зробити свій посильний внесок у перемогу.
– Це велика удача, що я маю можливість бути підтримкою для хлопців, своїм позитивом заряджати їх, – каже Валерія. – Я – з хлопцями, які пишуть історію, а я її документую!
Інформаційна служба НСЖУ
