Кореспондент ТРК «Україна» та «Україна 24» Артем Попов до останнього працював у Маріуполі – місті, в якому жив він та його рідні, друзі, знайомі, та яке найбільше постраждало від російських окупантів. Після евакуації він продовжує виконувати свої професійні обов’язки та допомагати тим, хто лишився в блокаді.
Про те, як прийшла війна в Маріуполь, як довелося жити й виїздити під час облоги, Артем розповів в ексклюзивному інтерв’ю для сайту Національної спілки журналістів.
Це було рано-вранці. Я спав і взагалі був на лікарняному через двосторонню пневмонію, і в ці дні не працював. Мене розбудила дружина, каже: «Артем, якісь страшні обстріли». Я прокинувся і одразу зайшов в інтернет у свій робочий чат. Тоді я зрозумів, що обстрілюють не лише Маріуполь, а й Харків і Київ. Я зрозумів, що почалось повномасштабне вторгнення.
Я жив біля моря в порту. Списався з редакторами, запропонував піти познімати море, тому що звідти чути вибухи. Може, там уже російські кораблі? Мені сказали, щоб не ризикував і був максимально обережним. Тож я пішов на море з телефоном, але звуки вибухів було чутно з боку вулиці Далекосхідної, а в морі нічого не було.
Я пройшовся містом і побачив, що люди почали шикуватись у черги до банкоматів, щоб зняти гроші. Найперше, що зробили мешканці Маріуполя – пішли до банкоматів, а по-друге, всі пішли запасатися продуктами, коли відчинились магазини.
У той же день тесть вивіз моїх дружину і дитину в безпечне місце, а я лишився працювати в Маріуполі до восьмого березня. Заряджав техніку від дизельного генератора, і поки в мене був дизель, я міг працювати. Спочатку я працював удома, потім мені запропонували переїхати на дачу за Селищем Моряків. Господарі переїхали до Молдови. На дачі у будинку був твердопаливний котел.
Четвертого березня я зробив останні світлини в місті, після чого вже працював за містом. Я особливо нікуди не виходив, збирав інформацію з соцмереж, телефонів і просто розповідав те, що я чув, виходячи на подвір’я. В такому режимі працював.
Восьмого березня у мене почав закінчуватися ресурс дизельного генератора. Електрики не було. Мені довелося залишати місто і продовжувати працювати дистанційно, де я міг це зробити поблизу.
Чи усвідомлювали ви, наскільки небезпечно працювати в місті, яке постійно перебуває під авіаційними та артилерійськими обстрілами?
Я не відчував у цьому відношенні складнощів. Навпаки, робота для мене була можливістю відволіктися, бо якщо нічим у цей час не займаєшся, то можна з’їхати з глузду. Бо ти щодня дізнаєшся, що будинки твоїх знайомих та близьких обстрілюють, помирають твої колеги, твої друзі. Навіть за відсутності зв’язку люди, нехтуючи безпекою, кудись виходили, щоб зловити сигнал, і я від них дізнавався про подробиці.
Росіяни били точно по тих же координатах, по яких стріляли у 2015 році. Нічого взагалі не змінилося. Практично ті ж самі будинки були обстріляні, що й сім років поспіль. Вони нічого не придумують, вони мають координати, і по них працюють.
Батьки моєї дружини відразу залишились без житла. Під час одного з перших обстрілів «градами» від потрапляння в багатоповерхівку була знищена їхня квартира. Ну, а мій будинок у Приморському районі, наскільки мені відомо, пограбований. Але в якому він стані, не знаю. За останньою інформацією, він поки що стоїть.
Назвіть, будь ласка, імена і прізвища ваших колег, які загинули в Маріуполі.
Це Віктор Дєдов, головний режисер і оператор телеканалу «Сігма». Також я й досі не можу зв’язатися зі своїм оператором Дмитро Кузминським. Він пропав, з ним немає зв’язку. Ситуація незрозуміла.
Для мене найстрашніша річ – коли ми переможемо в цій війні, повернутись до Маріуполя й дізнатися, кого із знайомих і близьких ти втратив. Маріуполь – це, по суті, місто двох рукостискань. Якщо ти знаєш одну людину, то значить, так або інакше знаєш уже все місто.
Коли я від’їздив, у Маріуполі починалась гуманітарна катастрофа. Вже не вистачало води та їжі. Друга мого друга вбили, коли він пішов по дрова. Виходити кудись було тяжко в принципі. По воду ходили до джерел, але потім і ці місця почали обстрілювати, направляти туди авіацію. Не знаю, для чого це робиться. Вочевидь, щоб позбавити людей можливості існувати.
А можливо, щоб змусити людей здатися й прохати про припинення війни? Це один із типових сценаріїв, на який розраховують окупанти.
Можливо. Вони прагнуть створити гуманітарну катастрофу. На той момент, восьмого березня, вона вже була створена. У мене вже не залишалося хліба. Я їв консервацію: мариновані огірки, помідори та варення. Розводив варення з водою, щоб якось урізноманітнити своє меню. Рубав дрова, опалював житло. В таких умовах доводилось працювати.
Як вам вдалося виїхати з Маріуполя? Адже, за свідченнями очевидців, місто перебувало в блокаді та під безперервними обстрілами, а «зелені коридори» не діяли.
Тут спрацювали знайомства, які є в будь-якого журналіста національного телеканалу. Я також мав знайомих, які працюють у різних структурах та підрозділах. Мені просто допомогли, пояснили, як і куди можна проїхати. Я дуже боявся проїжджати через блокпости росіян через певний рівень впізнаваності. Відростив бороду і підготував себе, щоб трохи відрізнятись від того, як виглядаю насправді.
Я проїжджав через Нікольське та Токмак. Зараз уже так не їздять. Ще в той час, коли можна було проїхати через Токмак, я вирушив під вечір, щоб привертати менше уваги. Словом, прорвався. Був, звісно, страх, що можуть зупинити. У них же (росіян – Ред.) в полях, крім рації, більш нічого немає.
Я чітко усвідомлював усю небезпеку ситуації. Я й зараз перебуваю в небезпеці, незважаючи на те, що виїхав із Маріуполя. У мене в Інстаграмі 10 000 підписників, я там веду активне соціальне життя. Допомагаю людям, пишу різні координаційні речі. Зараз ми збираємо гроші на купівлю автобуса, щоб самостійно вивозити людей. Мені через сторінку в Інстаграмі сиплеться дуже багато погроз щодня.
Хто вам погрожує?
Погрожують російські військові. Я заходжу на їхні сторінки та бачу, що це за люди. Зокрема, коли в мене пропав оператор, мені почали писати російські військові. Один із них написав про Дмитра Кузминського: «Ми його з’їли, гарний кабанчик був». Погрожують просто якісь люди без фотографій та без підписників, боти. Я таких відразу блокую та видаляю, але вони пишуть постійно.
Чи продовжуєте ви працювати журналістом зараз, коли перебуваєте в безпечному мирному місці?
Я продовжую бути журналістом, тому що це, по суті, єдина моя зброя, якою я сьогодні можу допомагати своїй країні та Маріуполю зокрема. Сьогодні про ситуацію в Маріуполі говорять всі й багато, але інсайдерської інформації дуже мало через те, що з першого березня триває окупація міста. Але мені вдається зв’язуватися з людьми, дізнаватися інформацію з перших вуст. Її потрібно доносити до світу. Я особисто зацікавлений у тому, щоб хоча б почали евакуювати людей, щоб ситуацію розуміла світова спільнота. Про це я говорю в численних інтерв’ю та коментарях для свого телеканалу та міжнародних інформаційних агенцій: ВВС, Четвертого каналу в Лондоні, куди я щоденно вмикаюсь, і на японський. Напевно, географічно прямими включеннями охопив уже всю Європу й не тільки.
Крім того, я та мої рідні продовжуємо займатися волонтерством. Родичі допомагають шелтерам – притулкам для біженців, возять туди продукти, їжу. Я маю знайомих в Америці, Японії, Швейцарії, Італії. Вони направляють на рахунок гроші, за які ми купуємо та розвозимо всі ці речі. Зараз шукаємо два автобуси, щоб їх придбати й передати волонтерам. Сьогодні є можливість вивозити людей із Маріуполя таким кустарним методом, але не вистачає транспорту. Тож ми зараз збираємо кошти для цієї покупки. Складність полягає в тому, що складно знайти автобуси, які можуть туди доїхати, і щоб вони не коштувати по 15 000 доларів. Тому що бюджет наш дуже обмежений.
Хочеться щось робити для свого міста, для країни. А для Маріуполя хочеться робити ще більше. Сім’я – це моя країна, а місто – це як мій рідний батько.
Людмила Макей
