Від початку повномасштабного вторгнення сотні журналістів змінили напрям своєї роботи: цивільні теми стали воєнними репортажами. Серед воєнних медійників чимало жінок, що ламає стереотипи про «чоловічу справу».
«Там де лунають постріли і розповідаються історії: жінки на війні» — дискусія для українських журналісток, що підняв нагальні проблеми роботи преси на фронті. Однією зі спікерок стала Майя Север, президентка Європейської федерації журналістів (EFJ).
– Після початку війни я вирішила, що буду залишатися в Харкові й розповідати міжнародній аудиторії про те, що там відбувається, показувати воєнні злочини. І згодом вже це переросло в місію, яку я і надалі продовжую, — розповідає експертка зі стратегічних комунікацій Марія Авдєєва.
Про свій досвід воєнної журналістики розказала й Майя Север. Коли розпочалась війна у Хорватії, медійниці будо всього 20 років. Як і більшість українських журналістів, Майя не була готова до війни у власній країні. Тож під час висвітлення збройного конфлікту, окрім підвищеної складності та небезпеки в роботі, журналістка стикнулася з неабияким емоційним навантаженням та етичними викликами.
– Я була дитиною з міста й уявлення не мала, як виглядає війна. А в один момент пішла воєнною журналісткою на фронт. Зараз, коли мені вже понад п’ятдесят, я не впевнена, чи була б в мене така сміливість, — ділиться Майя Север.
Історії людей, життя котрих зламала війна, важко сприймати без упередження. Тож для журналістів надскладно поєднати професіоналізм і людяність. Марія Авдєєва, розповіла, що в перший рік повномасштабного вторгнення вмістила все життя в одну валізу. Журналістка постійно переміщалась Харківською областю, висвітлюючи наслідки російської агресії.
– Мій фокус – це історії цивільних, які живуть близько до фронту або пережили окупацію. Мені здається, що важливо показувати щоденну стійкість цих людей. І я намагалася максимально об’єктивно говорити про те, що відбулося. Беземоційно, наскільки це було можливо, просто факти.
Сьогодні кожен журналіст не просто показує життя в Україні, а й виступає “адвокатом”, документуючи російські злочини. Медіа “докази” привертають увагу до Росії та зрештою притягнуть до відповідальності воєнних злочинців.
– Найкраще, що журналісти можуть зробити для своєї країни, — професійні репортажі. Вікно можливостей для України бути почутою у світі постійно звужується. І якщо раніше новини про війну були в топових медіа на кожній сторінці, то тепер зайдіть на будь-який сайт і пошукайте таку вкладку. В деяких вам доведеться зайти доволі глибоко, щоб прочитати, що відбувається, — зазначила Майя Север.
Ще однією перепоною в роботі воєнних кореспондентів стають правила висвітлення війни: цензура, інформаційна тиша після влучань та конфіденційність військових. Адже одна помилка журналіста може коштувати комусь життя.
– Взаємовідносини з військовою цензурою постійно еволюціонують. На початку повномасштабки, якщо говорити чесно, багато з нас, журналістів, були трішки як сліпі кошенята. Ми не до кінця розуміли, що можна показувати, що не можна. Тому, фактично, ми завжди погоджувалися на прохання пресофіцерів внести якісь правки й досі даємо всі репортажі “на перевірку, — зізналась Діана Буцко, журналістка Hromadske.ua.
Майя Север, яка висвітлювала бойові дії у власній країні, а згодом робила репортажі про страждання мирних українців, які тікали від бойових дій, наголосила на важливості збереження професійних стандартів в умовах війни.
– Найголовніше – це дотримуватись етичного кодексу, етики в журналістиці, бути професіоналом і розповідати правду. Навіть якщо особливо складно зберігати об’єктивність: коли йдеться, приміром, про репортажі з Бучі, – підкреслила очільниця EFJ.
Тетяна Сінькова, інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: